Подорож до Польщі рейсовим автобусом – лотерея

Польсько-український діалог розвивається, причому на усіх рівнях: від торгівлі та виробництва, які здійснюють транскордонні корпорації, до звичайнісінької контрабанди. Подорожуючи днями до Польщі, спеціально обрав автобусне сполучення, оскільки кількагодинна подорож із людьми дасть більше, аніж багатоденні зустрічі із науковцями та політиками за круглими столами із білими скатертинами та прапорцями Польщі, України, Євросоюзу…

«Європа нам не світить! Навіщо туди пускати це бидло!», - викрик-обурення від імпозантного чоловіка із краваткою почув одразу коли заходив до автобуса «Луцьк – Пулави». Причиною конфлікту стала дріб’язкова сутичка між пасажирами. Була вона хоч і недовготривала, проте «тяжких» слів було багато, вибачень – жодного. Усі знервовані – попереду кордон.

Технічний засіб, себто автобус, став ліпшим за якістю, формою, зручністю. Хоч і 20-річної давнини, однак іноземний, якісний. Старими радянськими «Ікарусами» на міжнародних сполученнях вже й не «пахне». Очевидно перестали пускати через кордон. Аудиторія в автобусі не змінилася. Більшість – заробітчани та контрабандисти. Вже на під’їзді до Ковеля останні добре знали «обстановку на польській стороні».

- Пальоного, Ярузельського і Гондураса нема. Є Семимісячний (прізвиська польських митників, - авт.)! Нам торба! – голосним басом виніс діагноз здоровань.

- А ти звідки знаєш? – поцікавився хтось із жіночої компанії.

- Зателефонував на митницю. Там з «Варшавського» автобуса мені сказали, - трішки заспокоївся чоловік.

- Семимісячний – це Шурик? – поцікавився хтось із бувалої компанії.

- Ти що, Семимісячного не знаєш? Шурик в окулярах, а Семимісячний – худий і малий. Певно, недоношений народився, того й наші його прозвали так, – з гордістю висловилася найстарша жінка-контрабандистка.

Семимісячного особливо побоювалися чоловіки. Тож хоч встигли випити в автобусі по двісті грамів за вдалу поїздку, проте у Ковелі шестеро із них вийшли, щоб повернутися назад у Луцьк. Водій із розумінням повернув частину суми за куплені квитки. Мовляв, краще завтра поїдете ще раз, аніж штраф платити, та й проблем більше буде на кордоні.

Український Ягодин минули швидко. Гірше було на мості, що поєднує Польщу й Україну. Пробка із легкових автомобілів, бусів, ТІР-ів була чималою. Зрештою, рейсовий автобус пропустили. У Дорогуську паспортний контроль пройшов без ексцесів, а от митники тримали три години. Щось в’яло шукали в автобусі. Знайшовши кілька блоків білоруських цигарок дали спокій і пасажирів не обшукували. Семимісячний навіть пожартував зі старими знайомими українцями. Цікавився, по скільки бочок купують. Переконував, що м’ясо із Німеччини недобре, найкраще – від польського хлопа (селянина, - авт.).

Решта дороги обійшлася без пригод. Я вже зрадів, що цивілізація таки дійшла і до автобусного польсько-українського сполучення. Кілька років тому «Ікаруси» під зав’язку були заповнені спиртом, горілкою, цигарками. Нині контрабанди стало значно менше. Автобуси не розбирають по ґвинтиках, щоб кожну порожнину заповнити нехитрим крамом.

Повертався із Польщі автобусом «Радом – Луцьк». Вже на пероні у Любліні до під’їзду очікуваного транспорту на розпашілому від спеки асфальті у великих кульках лежав товар, в очікуванні на завантаження. Це – м’ясо, печінка, бочок, ковбаси. Усе добре запаковане у непрозорі упаковки. Зверху ще й дбайливо накрили одіялами, щоб сонце не так розпікало продукти, що швидко псуються. Таких пакетів годі було й порахувати. Мабуть, до сотні. Займали вони площу у півтори сотки (10 на 15 метрів, - авт.). Отже, вага мусила бути чималенька. Після під’їзду автобусу на перон кілька здорованів за лічені хвилини переклали продукти до багажних відділень. Вантажники лишилися у Любліні. Товар повезли кілька молодиць, що радісно щебетали із водіями. Усім пасажирам, котрі їхали у інших, не пов’язаних із м’ясом, справах, довелося із сумками іти до салону, а потім кілька годин тримати їх на руках чи під ногами. Ніхто особливо й не сперечався через такі незручності. Не дуже хотілося, аби власна валізка пропахла ковбасами і ще гірше – «отримала» плями від печінки, які важко вивести.

Якась бабуся, що поверталася після відвідин у Польщі рідних, усе переживала, як же буде з кордоном. Хто ж тепер нас пропустить? «Не переживайте, жіночко, там у них все «схвачено»», - заспокоїв чоловік у костюмі, котрий, швидше за все, не вперше подорожує цим автобусом.

Митницю, прикордонний контроль пройшли миттєво на обох сторонах кордону. Пасажирам навіть не довелося виходити із автобуса. Закралася думка, що так можна не те, що м’ясо – наркотики і зброю возити.

Україна зустріла відпочилий на євросоюзівських трасах автобус щедрими ямами. Футболістів і уболівальників із «Євро-2012» тут ще не чекають. Водії, боячись за транспорт, їхали зі швидкістю 20-40 км за годину. Нас обганяли не те, що іномарки, а й «Запорожці» із «Москвичами». Невелику відстань від кордону до Ковеля долали понад дві години. Пасажири, котрі планували потрапити до інших областей України, просили пришвидшити рух, оскільки не встигнуть пересісти у Луцьку на інший вид транспорту. Водіям було байдуже: «Не твоє діло, як маю їхати». Грубіянили, ображали. Довелося втрутитися. Водії разом зі своїми «ангелами-охоронцями» (власниці або супроводжуючі товару, - авт.) заспокоїлися лише після того, коли сказав, що викличу відповідні органи, аби перевірили вміст багажників після нашого прибуття на автостанцію.

У Луцьку я все ж нікого не викликав для перевірки автобуса. Мабуть, викриття злочинів досі у більшості з нас, українців, асоціюється із жалісними «ябедами» - риса, що грізно викорінюється ще із садочків та початкових класів. Масове покривання стало традицією. Люди, котрі обурювалися на водіїв, навіть дякували їм, що довезли, а ті, у відповідь, бажали щасливої дороги.

Подорож до Польщі рейсовим автобусом – лотерея. Можна простояти на кордоні кілька годин, подолавши дві сотні кілометрів за півдоби, а можна й чимдуж прошмигнути, щоправда бути учасником контрабандних схем. Складається враження, що такий стан речей влаштовує усіх: польських і українських прикордонників, митників, чиновників у регіонах та столицях, перевізників напівзіпсованих під час спекотної подорожі м’ясних продуктів, покупців, котрі навіть не підозрюють, які харчі купують на ринках, а найгірше – мовчазних туристів, котрі усе бачать, проте вже змирилися, що з їхньою думкою ніхто не рахуватиметься.

Віктор ЯРУЧИК