У редакції «Волинського монітора» ми розмовляли з Генриком Козаком, головою товариства «Волинський мотоциклетний рейд», і його замісником Лукашем Балкою про приведення до ладу місць пам’яті, патріотизм та сучасні польсько-українські відносини.
Валентин Ваколюк: Ти завжди хотів бути мотоциклістом? І головою?
Генрик Козак: Голова – це посада. А мотоцикліст – це поклик (сміється).
В. В.: А насправді, ким Ти хотів стати в житті? Чи Ти задоволений тим, ким є?
Г. К.: Ну, завжди можна знайти, що підправити, але, на жаль, у минуле не вернутися. Тому потрібно радіти тому, що маємо, і працювати над тим, чого ми ще хочемо досягнути в житті. Якщо особисте і професійне життя дозволяє, ми повинні займатися тим, що нас цікавить. Для мене це завжди були історія й мандрівки, звісно, найкраще мотоциклом. Саме тому ми тут.
В. В.: Відколи їздиш мотоциклом?
Г. К.: Давненько. Але насправді це стало моїм хобі десь 15 років тому.
В. В.: Твій перший мотоцикл? «Junak»?
Г. К.: Першим був «ИЖ», потім було багато інших. Це завжди були чоппери. Нині маю «Honda VTX 1300», «Harley Softail» і так, для душі, «Урал» із люлькою.
В. В.: Чому Ти обрав Волинь?
Г. К.: Мабуть тому, що Козак (сміється).
В. В.: А серйозно?
Г. К.: Мій тато був солдатом Батальйонів Хлопських і Армії Крайової. На жаль, мені не судилося надто багато розмовляти з татом, бо він помер, коли мені було 28 років. Ті часи були не найкращими для подібного роду розмов, але, видно, вони зосталися у свідомості й розродилися громадською діяльністю. Звісно, література, книжки, такі, як «Трилогія» Генрика Сенкевича, розбурхували уяву про Креси. А «дорослі» розмови про Креси, Волинь призвели до того, що я почав шукати мотоциклістів, і так народилася ідея «Волинського мотоциклетного рейду».
В. В.: Генрику, Твоя команда має вже свою історію, ви маєте чудових «скакунів»… А з якою метою ви сюди їдете?
Г. К.: Йдеться про пам’ять. Ми їдемо, аби подбати про наші цвинтарі, часто покинуті. До Львова, звісно, кожен поїде, а ми їздимо такими місцями, куди не кожен добереться. Часто це кладовища, зруйновані більшовиками. Наприклад, як у Тучині, де цвинтар знесли бульдозером. Ми намагаємося поставити хоча би хрест, щоб якось це місце увіковічнити. Ми теж дякуємо українській стороні за те, що можемо це робити. Ми були тут уже десь десять разів, впорядковували кладовища, і всюди можемо розраховувати на допомогу. Так було, зокрема, в Острозі, де нам допомагала молодь з Острозької академії.
Так, у цій землі не лежать наші рідні, але тут спочивають наші співвітчизники. Хтось повинен приїхати і зробити це. Ми не завжди маємо можливість зібрати більшу групу волонтерів, але навіть кілька осіб сприяють тому, що ми при нагоді активізуємо місцевих мешканців, як, наприклад, у Тайкурах. Нас було там четверо, але прийшли кільканадцять осіб із місцевої молоді. Ми спочатку працювали разом, бо той костел Святого Лаврентія увесь заріс, а вже закінчували впорядкувальні роботи вони самі.
В. В.: Як називається ваш мотоклуб і скільки членів він нараховує?
Г. К.: Якщо бути точним, ми не мотоциклетний клуб, а просто рух. Наш флагманський проект – липневий «Волинський мотоциклетний рейд», у якому беруть участь мотоциклісти з усієї Польщі, зокрема з Варшави, Пулав і Замостя. Ми не клуб, ми всього лиш єднаємо в рамках нашої діяльності, наприклад у рейді, під час прибирання кладовищ, мотоциклістів із різних клубів, а також волонтерів, які не їздять мотоциклами.
В. В.: Ти податковий радник. А представниками яких професій є ті особи, що приїжджають із Тобою в Україну?
Г. К.: У нас ціла палітра спеціальностей: водії, пожежники, інформатики. Є й пенсіонери.
В. В.: Що вас кличе їхати сюди і робити те, що робите?
Г. К.: Попри те, що дороги тут подекуди просто «чудові», а деякі мотоцикли коштують інколи і 100 тис. злотих, люди їдуть сюди, щоби ближче пізнати історію Кресів, історію Польщі. Йдеться не про те, щоб нас приїхало сюди п’ятдесят, а про те, аби приїхали зацікавлені люди. Загалом ядро нашого рейду становлять близько 20–30 осіб, десь половина цієї групи постійні учасники.
В. В.: Ви подорожуєте за свої гроші?
Г. К.: Так, звісно. Нам не дають ніяких дотацій. Це громадська діяльність. Ми проводимо, наприклад, акцію «Волинський вогник пам’яті». У її рамках учні з багатьох шкіл збирають лампадки та біло-червоні стрічки. Лампадки ми запалюємо під час прибирання кладовищ, а стрічки вішаємо на солдатських хрестах у Рівному, Ковелі, Засмиках… Минулого року ми два рази провели акцію «Кресова пачка». Ми привозимо пакунки як для місцевих поляків, так і для українців, із якими познайомилися і з якими добре контактуємо. Це вже наші друзі: відома баба Шура, яка опікується польським кладовищем у селі Сокіл, чи пані Віра, яка дбає про цвинтар легіонерів у Рівному, школи, наприклад, у Новомалині чи Тучині.
Діяльність товариства розвинулася настільки, що, окрім реалізації нашого головного завдання, тобто приведення до ладу кладовищ, завдяки нам і співпраці з Культурно-просвітницьким центром імені Томаша Оскара Сосновського з Рівного школа в Казімежі Дольному підписала договір про співпрацю зі школою в Тучині. Молодь із Казімежа приїжджала сюди, ночувала в домах українців. Це дуже добре, адже допомагає долати стереотипи. Діти залишилися в захваті від того, як їх прийняли українські сім’ї.
В. В.: Чи були пропозиції з української сторони разом впорядковувати українські могили в Польщі?
Г. К.: Два роки тому була така пропозиція, але ми якраз верталися із прибирання кладовищ в Україні. Якщо іще будуть подібні ініціативи, ми напевно допоможемо.
В. В.: Лукашу, Ти набагато молодший від свого керівника. А що Тебе сюди манить?
Лукаш Балка: Насамперед пізнавання історії, бо з книг про таке не дізнаєшся. Подобається те, як нас тут люди приймають. У рейді я брав участь уже вчетверте, але взагалі буваю тут часто, я з’їздив практично всю Україну.
В. В.: А що для Тебе сьогодні патріотизм?
Л. Б.: Патріотизм – це передусім пам’ять, але пам’ять активна.
Г. К.: Патріотизм – це сильне слово. Я думаю, що те, що ми робимо, входить у цю категорію. Хтось повинен приїхати і так, як наприклад, у Острозі, зайнятися зруйнованим кладовищем легіонерів. Саме так ми розуміємо патріотизм. При нагоді ми втягуємо в діяльність багатьох людей. Близько 20 шкіл беруть участь у наших акціях збору лампадок, книжок чи продуктів для «Кресової пачки». Що цікаво, коли сюди вперше з нами їхала молодь, батьки боялися, «бо там в Україні війна», а тепер запитують: «То коли виїзд?»
В. В.: Чи хтось вас фінансово підтримує?
Г. К.: Кошти, витрачені на поїздку, вдається покрити передусім завдяки підтримці знайомих, друзів, яким подобається те, що ми робимо. Ми їдемо власними автомобілями, ночуємо переважно в сільських клубах, як то в Тайкурах, Киселині чи Турійську. Це цікаві враження для молоді, коли потрібно митися в озері або водою, яку черпаєш із криниці. Нещодавно ми отримали підтримку від нашого нового партнера, групи «Azoty PUŁAWY», у рамках реалізації програми «Варто бути поляком». А в мотоциклетний рейд ми їдемо за власні гроші.
Л. Б.: Налагоджена також співпраця з українськими мотоциклістами, зокрема в Рівному та Львові.
В. В.: А в Луцьку теж маєте контакти?
Г. К.: Так. І сподіваємося, що цього року проведемо спільний парад у Луцьку.
В. В.: Я не можу позбутися враження, що поляки й українці паралельно будують дві різні версії пам’яті. Європа якось із цим дала раду – французи й німці, навіть євреї з німцями. А що тут стоїть на перешкоді?
Л. Б.: Це все, мабуть, тому, що ніколи не було серйозної розмови.
Г. К.: Не буду займатися великою політикою, бо я не маю на це впливу. Можу розповісти про наш досвід. А наш досвід позитивний. Співпраця з місцевими головами райрад чи сільрад обнадійлива. Все можна охрестити політикою, але ми діємо з добрими намірами, приїжджаємо сюди без жодної ненависті. Яка ж це політика? Чому школа з Тучина не може налагодити співпрацю зі школою в Казімежі? Ми робимо це, аби подолати стереотипи, що кожен є «бандерівцем, націоналістом» чи «польським паном».
В. В.: Але Україна й Польща сьогодні радше дивляться в різні сторони. Що з цим робити?
Г. К.: Думаю, коли ми вже сягнемо дна, то мусимо від нього відштовхнутися, і тоді почнеться процес зближення. Якщо говорити про велику політику, то якась добра воля, мабуть, є. Ну, наприклад, як із газом, коли Росія закрутила крани, а Польща одразу поспішила з допомогою. Шкода, що запровадили заборону на проведення ексгумацій, адже ця справа не повинна бути предметом ніяких торгів. Поховати людські останки, закопані в полях та лісах, – це християнський обов’язок.
В. В.: Як розвивається співпраця з місцевими польськими організаціями в Україні?
Г. К.: На жаль, я не бачу якоїсь більшої зацікавленості з боку польських товариств. Ми хочемо допомогти нужденним, але не можемо знайти контактів. Ми привозимо інвалідні візки чи милиці, якщо нам дають знати. Та й на різного роду заходах не видно надто багато представників польських товариств… У цьому місці хочу підкреслити наші добрі відносини з Культурно-просвітницьким центром імені Томаша Оскара Сосновського з Рівного – дуже багато ініціатив вдалося реалізувати завдяки цій співпраці. Це не тільки спільне прибирання кладовищ, а й підписання договору про співпрацю між школами з Казімежа Дольного, Новомалина і Тучина. Це теж участь у футбольних турнірах у Рівному та Казімежі Дольному.
В. В.: Які маєте плани на 2018 р.?
Г. К.: У квітні ми хочемо приїхати до Острога і продовжити впорядковувати місцеве кладовище. У травні плануємо вирізати дерева на цвинтарі легіонерів у Ковелі, а липень – це традиційно проведення вже шостого «Волинського мотоциклетного рейду». Хочемо продовжувати діяльність у сфері співпраці молоді та постійні акції «Волинський вогник пам’яті» і «Кресова пачка».
В. В.: Зараз багато українців їдуть на роботу до Польщі, багато хто там залишається. Чи Ти зауважив агресивні настрої щодо прибулих?
Г. К.: Мені не траплялися випадки агресії. Польські працедавці шукають робітників з України. Поляки поїхали до Англії, Норвегії, це таке собі «переселення народів» на захід, природний процес. Звісно, поодинокі випадки агресії бувають, але не варто це переносити на весь народ. Не потрібно узагальнювати.
Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК
Фото: На цвинтарі в Киселині. Автор Конрад ГІЗА
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
