Сьогоднішня розмова про польську та українську літератури, культурний простір, розвиток власної мови із доцентом кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка, культурологом, поетесою, авторкою книжок «Дзвони днів», «Переступ і поступ», керівником проектів Центру гуманітарних досліджень Оленою Галетою.

- Знаю, що активно стежите за закордонними літературними справами. Чи українська та польська літератури подібні? Польська література має Нобелівських лауреатів, українська досі живе мріями про світове визнання…

- Література потребує не тільки авторів – вона також потребує сформованого й активного читацького середовища, перекладацької підтримки і, звісно, відповідної культурної політики. Зараз, як ніколи, на літературну сцену виходить багато гравців: крім автора й перекладача, це також критик, експерт, видавець, редактор, агент та культурний менеджер, не кажучи вже про роль різних культурних програм і фундацій. Лише тоді, коли ця літературна сцена буде менш-більш устаткована й залюднена, можна сподіватися, що в біографіях лауреатів світових нагород Україна все частіше буде присутня не лише як місце народження.

Мене, зокрема, цікавить потужна традиція польської есеїстики ХХ – початку ХХІ століть, від уже класичних Мілоша чи Герберта до, скажімо, сучасного мандрівника-антрополога Даріуша Чаї. Есей у польській літературі не те що став популярним жанром – він, можна сказати, став самодостатнім способом мислення і письма. Поруч з прозаїками, поетами, драматургами можна говорити про літераторів-есеїстів, тих, хто зазвичай пише на межі художнього і наукового чи публіцистичного, відчуває потребу зламати закостенілі рамки академічного чи публіцистичного письма. Колись з великим інтересом прочитала “Уроки темряви” Чаї, але ще більше мене захопила його книга есеїв “Десь далі, деінде”. Про мандри, про вміння бачити, чути, дотикатися, вдихати, а також згадувати і перечитувати.

- Знаю, що багато подорожували і Європою, і іншими континентами. Подорож – це обов’язковий крок, який неодмінно принесе нові сюжети для власної творчості?

- Скажу знову ж словами Чаї: мандрівка навчає, але навченого. Бо що, найперше, мандрівка? Нагода вийти за звичні межі, зустрітися з іншими, і ще важливіше – самому побувати у ролі іншого. Мандрівка – це також нагода створювати себе наново, з нічого, без прихистку власного минулого, без усталених стосунків і щоденних звичок. Але тільки нагода – і вже як воно відбуватиметься, і чи відбуватиметься взагалі – інше питання.

Зрештою, хтось знаходить для себе інші способи змінюватися, і рухатися у просторі не потребує. Для мене ж мандрівка – чистий стосунок між простором і часом, велика метафора письма.

- Погоджуєтеся із тезою, що сучасні люди усе менше читають поезію? З чим пов’язаний занепад образних текстів? Стаємо жертвами розвитку інформаційних технологій, коли на кожному кроці нас хочуть вразити сенсаціями?

- Проблема не в технології, радше у психології – психології жертви. А хіба поезія та й узагалі творчість не сенсаційна за своєю природою? Я б сказала, зараз пишуть більше прози, ніж, наприклад, у 90-х, але це не значить, що пишуть менше поезії.

- Нехтування розвитку української мови нинішньою владою призводить до занепаду нашої літератури чи навпаки – є стимулом для активнішої діяльності усіх, хто причетний до випуску україномовної книги?

- Скажімо так: розквітові подібні обставини аж ніяк не сприяють. Є різні психологічні механізми розвитку, але є також механізми соціальні й економічні – і їхню дію ніхто не відміняв. Писати твори – це ще не все. А змога публікувати, поширювати, отримувати відгук? А переклади, резиденції, стипендії, участь у міжнародних подіях тощо? Багато країн мають окремі інституції, які опікуються поширенням власної художньої й академічної культури – Польський Інститут, Чеський центр, Британська рада, Австрійська служба академічного обміну, німецький Ґете-Інститут тощо. Приватні фундації – це одне, інша справа – коли за певною культурою чи літературою стоїть підтримка держави, принаймні, символічна.

Більше того, я б сказала, що запорукою для власного утвердження є сьогодні спроможність бути трішки більше, ніж собою – готовність підтримувати інші літератури, пропонуючи різні можливості для іноземних авторів, як-от творчі стипендії в українських містах, міжнародні школи, фестивалі чи інші події, які б відкривали українські мовні й культурні кордони, включали Україну до міжнародного літературного простору.

Подібну практику активно розвиває, зокрема, Польща, а також Австрія і Німеччина – про інші країни я знаю менше. Підтримуючи інші літератури, тамтешні фундації ненав΄язливо перетворюють власну літературу на новий культурний центр.

У тій же таки Польщі за останнє десятиліття з΄явилося немало видань, присвячених таким культурним (ре)конструкціям. Наприклад, кілька років тому вийшов збірник “Сарматські краєвиди” – спроба спільного перегляду історичної й міфічної Сарматії з перспективи німців, поляків, литовців, українців та білорусів.

Цікавий приклад – Вілла Деціуша у Кракові, де вже років п’ятнадцять збираються автори з кількох країн-сусідів, а в 2008 році вийшов спільний збірник “Люди, міста: література Білорусі, Німеччини, Польщі та України – сліди неіснуючої мови”, який засвідчив також формування нової спільноти зі спільним місцем зустрічі, де через літературу відбувається переосмислення колетивних ідентичностей.

Нарешті, у цьому контексті мені згадується остання книжка Чеслава Мілоша – “Подорож у Двадцятиліття”, де він описує країну свого дитинства, незалежну польську державу міжвоєнного часу, і намагається збагнути причини її недієздатності. Так от, одну з них Мілош вбачає у небажанні підтримати різні культурні й суспільні спільноти у їхньому самовизначенні й самореалізації, створювати прийнятні моделі для культурного розвитку, що вплинуло врешті на власну історичну неспроможність.

Наша держава також сягнула зараз менш-більш двадцятилітнього віку, а значить, саме час робити відповідні висновки.

Розмовляв Віктор ЯРУЧИК