«Вони просто прийшли і зруйнували наше життя, вирішили, що ми маємо жити по-іншому», – сказала Аза Голощапова, голова громадської організації «Переселенці Криму та Донбасу». До Луцька вона приїхала з Донецька у 2014 р.
З Азою Голощаповою ми розмовляли під час інтеркультурного фестивалю «Палітра культур», де «Переселенці Криму та Донбасу» разом з організаціями національних меншин ознайомлювали лучан зі своєю діяльністю.
– Чи адаптувалися переселенці в Луцьку?
– Я в Луцьку більше п’яти років і не знаю таких переселенців, які не призвичаїлись до місцевого укладу життя. Всі живуть, працюють. За п’ять років наша організація зробила дуже багато для того, аби українці, які мешкають у Західній Україні, дізналися, які вони – українці зі Сходу.
На жаль, за всі роки незалежності влада не зробила майже нічого, аби краще познайомити один регіон з іншим. Навіть потяги, які ходили зі Сходу на Захід, наприклад із Маріуполя до Львова, були найгіршими на «Укрзалізниці». І це не тільки моя думка, багато лучан мені говорили те ж саме. Ми, східняки, знали лише, що існує «Львов» – туристична Мекка, візитівка Західної України, а про Луцьк, на жаль, майже нічого не знали. Так само волиняни, лучани зокрема, дуже мало знали про Донецьк.
Узагалі існували та й існують досі багато стереотипів як з одного, так і з другого боку про людей, які мешкають на сході чи заході України. Нас переважно лякали одне одними: ці – бандерівці, а ці – бандюгани. Хоча і там, і там живуть добрі, гостинні, теплі люди. Взагалі українці – тепла нація. Звісно, люди бувають різні, але в більшості своїй українці відгукуються на чуже горе, допомагають одне одному.
Це я теж відчула, коли приїхала сюди, на Волинь. Місцева громада дуже гостинно нас прийняла. Дуже багато простих людей, сусідів переселенців допомагали моїм землякам – колишнім донеччанам, луганчанам, кримчанам – обживатися на новому місці. Дуже важко кидати весь той скарб, який ти наживав роками, і починати з нуля. Якщо в тебе всього одна валіза, якщо ти зовсім не сподівався, що від’їжджаєш надовго, якщо ти гадки не мав, що можна покинути свій дім, своє оточення, свій життєвий уклад… У зрілому віці це дуже важко. Молодь і діти легше переживають цей розрив.
Ми не думали, що доведеться їхати надовго. Ми дуже сподівалися на владу, очікували від неї якихось кроків. На жаль, влада не виправдала наших надій – що в Криму, що на Донбасі. Вся країна чекала, коли ж буде відповідь на агресію. Ми бачили наших людей, які співали гімн України, плакали, коли віджимали український флот. Ми розуміли, що коїться щось недобре, але не розуміли, чому немає реакції влади.
Так само ми нічого не розуміли, коли Гіркіна вибили зі Слов’янська і російські вояки з «ополченцями» колоною відступали 60 км чистим полем. Їх же можна було розбити і не здавати Донецьк. Ми не розуміємо, чому наш президент Порошенко не дав цієї команди. Якби їх там тоді розбили, нічого цього не було б. Донбас можна було би відбудувати за рік, максимум за два. А так Росія знищила його.
– Як думаєте, чому саме Донбас?
– Я вважаю, що Донбас завжди був для них конкурентом, адже тут виробництво сталі й вугілля. Світовий ринок – один, а в нас були потужні підприємства, які мали контракти з усім світом. Вони конкурували з Росією, саме тому за роки війни з Донбасу повністю, з обладнанням, вивезли 26 заводів. Тепер Донбас для Росії не конкурент. Щоби відбудувати його, потрібні велетенські кошти. Тепер цей регіон став нецікавим для Росії. Мало того, вона підірвала Україну не тільки економічно, а й морально, психологічно.
– Що Ви маєте на увазі?
– Частина населення Донбасу зомбована російською пропагандою. Вони свято вірять, що нас тут гноблять за російську мову. Ні, часом буває, що до нас чіпляються деякі особи, коли чують російську мову, рекомендують переходити на українську. Ми взагалі вільно розмовляємо українською, але в побуті за бажанням використовуємо то українську, то російську. Відомо: коли людина переживає сильні емоції, вона мимоволі переходить на рідну мову. А ми виросли в російськомовному середовищі, то й переходимо на російську. Правильніше буде сказати, не на російську, а на російсько-український суржик, на місцевий діалект, у якому є багато українських слів. У нас, наприклад, ніколи не казали «пруд» – лише «ставок», не «дом», а «хата». Таких слів багато, їх нас навчили наші бабусі й дідусі.
– Як Ви думаєте, чому люди піддалися пропаганді?
– Тому що на Донбасі мешкали люди більше 100 національностей, роками культивувався інтернаціоналізм, цим завжди пишались. Росія знайшла ту ниточку, за яку можна було зачепитися. І ось бачите, що з того вийшло.
– Ви вже п’ять років не були в Донецьку. Додому не хочеться?
– Ні. Не хочеться, бо це місце болю для мене. Я народилася там, і коли їздила по світу, говорила: «Найкраще місто у світі – це Донецьк». Донецьк і справді був найкращим, дуже зручним для життя, в ньому багато було продуманого, цікавого. Це було місто молодості – понад 100 тис. студентів! Це ж як пів Луцька! Місто багатьох можливостей. Між іншим, більшість студентів у нас працювали, самі заробляли на себе, швидко робили кар’єру. Донецьк був капіталістичним містом, досить жорстким. Хочеш краще жити – мусиш важко працювати, відповідати тим вимогам, які ставлять на підприємстві. Треба доводити, що ти чогось вартий, не словами, а ділом. Якщо ти добре працював, то мав перспективи, незалежно, хто в тебе кум, сват і брат. Ні, кумівство в нас також було, але в меншій мірі, ніж в інших містах України.
Такий спосіб життя культивували навіть наші олігархи. Той самий Ахметов, наприклад. Він збирав талановиту молодь з усієї України, щоб вона працювала на його підприємствах. Давав їм київську зарплату, платив за оренду житла. Тобто це було дійсно інноваційне місто. Але в той Донецьк уже не повернешся. Якщо ж він буде українським, то, безумовно, ми туди приїдемо. Не знаю, чи жити, чи просто пройтися рідними вулицями. Але зараз я точно не хотіла би туди. Не хочеться натикатися на біль, зустрічати зовсім інших людей, усвідомлювати, що це вони забрали в тебе все те, що ти напрацював протягом життя. Вони просто прийшли і забрали, вирішили, що ти маєш жити по-іншому.
На своєму досвіді ми зрозуміли, що таке буває, що правда – не чорна і не біла, вона – різна. І коли Волинь у 1939 р. окупували вперше, а в 1941 р. вдруге, волинянам чергова влада диктувала, як їм жити. Це було їм не до вподоби, тому й створювалися всі ці військові об’єднання, виникали різні конфлікти.
Важко в цьому всьому розібратися, але історія нас розсудить. Відкладемо вбік ідейні речі, розглянемо ситуацію на побутовому рівні. От ОУН-УПА, наприклад. Вони ж відстоювали власне життя на своїй землі, боронили своє право приймати самостійні рішення. Та в кожного ситуація була своя. Людям було важко визначитися, і хтось воював із нацистами, а хтось із совєтами.
Українці – вільна нація, і ми не терпимо, коли нам накидають свою думку. Тому той, хто не хотів жити за правилами руського миру, поїхав із Донецька, адже мирні акції спротиву завершувалися кровопролиттям. Що би не казали відчайдушні голови, але проти танків і гармат із голими руками не підеш. Так ми і приїхали сюди, на Волинь.
– Чи залишився там хтось, із ким Ви продовжуєте спілкуватися?
– Так. Там залишилося багато людей, які з різних причин не виїхали: не встигли, не зрозуміли, не повірили, що це надовго, хворі, не змогли покинути батьків. Ті, хто має приватний будинок, переважно живуть на два місця, часто їздять туди. Будинки просто частіше розграбовують, із квартирами простіше: там сусіди можуть приглянути, вони більш захищені.
– Бояться з Вами спілкуватися відкрито?
– Ні, спілкуються нормально. Але відкрито свою проукраїнську позицію, звісно, там ніхто не може висловлювати. Люди – заручники, їх завжди можна чогось, що дороге їм, позбавити. Луганчани і донеччани вже відчули на собі зубожіння, вони бачать, що немає де працювати, що молодь утікає – хто в Україну, хто в Європу, хто в Росію. Вони вже на власні очі побачили, до чого це призвело. Переїжджають ті люди, які мають професійну цінність, котрі можуть щось змінити.
Найгірше, що втікають лікарі. Хоча є й такі, хто залишився. У нас у Донецьку був один із найкращих у Європі онкологічних центрів, з унікальним обладнанням. Лікарі, які там працюють, розуміють, якщо вони покинуть це обладнання, йому кінець. Тому залишилися працювати, а онкологічних хворих зараз дуже багато. Я, наприклад, знаю онкохворих людей із Курахового чи Мар’їнки, які їздять лікуватися в Донецьк, бо це їхнє життя. Бачите, є речі ідеологічні, а є побутові. І ці пазли ніяк не складаються.
– Вам не здається, що проблема Донбасу виникла тому, що держава знехтувала людиною як найвищою цінністю?
– Я думаю, що це найстрашніша біда пострадянських країн. Ми бачимо ставлення до людини в Європі, як її цінує держава. А Ізраїль? Це ж узагалі приклад для всіх! Людське життя – ось що найцінніше. А в пострадянських країнах цього немає. У Росії ситуація ще гірша. Хоча, яке нам до них діло? У нас ситуація погана! Людина, яка приходить до влади, забуває, що вона – такий же громадянин, як і інші. Для того, хто добився влади, люди стають неважливими. І доки в нас ця біда існуватиме, вона шкодитиме нашій державі, навіть якщо буде економічне покращення. Поки не зміниться ставлення до людей, якісні зміни в Україні не відбудуться.
Розмовляв Анатолій ОЛІХ
На фото, наданому Азою ГОЛОЩАПОВОЮ, –
засідання членів ГО «Переселенці Криму та Донбасу».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНСЬКИХ ВОЇНІВ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ НА ДОНЕЧЧИНІ
