Дискусія, яку викликала польська участь в українській революції, підняла теми, котрі віддавна стосуються суті розуміння нашої власної ідентичності. Обговорення польської позиції щодо подій на Майдані стосується не стільки ставлення до України, скільки демонструє фундаментальні різниці в розумінні того, чим є польськість.
Спостерігаючи за різними точками зору, можна виділити три основні.
Першу з них презентують ЗМІ та авторитети так званого головного напрямку, що симпатизують Україні в ім’я цінностей, які можна назвати євро-постновітніми. Прозахідні прагнення України для таких коментаторів є доказом слушності тези про відсутність альтернатив для нинішнього шляху «об’єднаної» Європи, про привабливість «європейської» точки зору на права людини та громадянина, про верховенство ставлення до людини в категоріях доступу до «європейського» добробуту на перевагу традиційному мисленню, що підкреслює важливість ідейного фактору у громадському житті.
Другу точку зору представляють прихильники традиційної національної ідеї, яких турбує присутність в українському громадському просторі націоналістичної символіки. Для багатьох коментаторів цієї течії така символіка компрометує всю українську революцію і мала би спричинити її несприйняття в патріотичних середовищах польського суспільства.
Третя точка зору, яку можна назвати «ягеллонською», розглядає український рух в антиросійських категоріях і бачить у ньому претекст для побудови масштабного об’єднання держав між двома морями, яке було б у стані протидіяти смертельно небезпечному російському імперіалізму, котрий нині відроджується.
Такі точки зору не до кінця співпадають з існуючими політичними поділами. Найбільш чисельно представлена перша точка зору, проте вона об’єднує середовища найменш зацікавлені темою. Звичайно, вона представляє групу сучасної влади, але не забуваймо, що і Президентський палац, і кабінет Радослава Сікорського подавав сигнали про сприйняття деяких національних гасел та середовищ. Найкращим прикладом цього буде відхилення ягеллонської політики у відомому тексті Радослава Сікорського чи участь Романа Гєртиха в президентському святкуванні 11 листопада.
Однак більше проблем має об’єднане навколо смоленської пам’яті патріотичне середовище. Продовження ягеллонської політики Леха Качинського і виразна підтримка Майдану практично всім керівництвом «Права і справедливості» на чолі з Ярославом Качинським викликали спершу здивування, а потім атаку середовищ, що сповідують національні ідеї. Власне ця остання суперечка змушує знову уважніше подивитися на поділ всередині Польщі, який Єжи Гедройць вдало назвав життям під владою двох трун: Юзефа Пілсудського і Романа Дмовського.
Тут не йдеться про антикварне зацікавлення портретами чи давно написаними книгами. Проблемою є різні способи розуміння польськості або навіть різні батьківщини, які представляють ці історичні антагоністи. Саме визначення нації є елементом суперечок, тому складно тут дати об’єктивний опис.
Сучасна політично самостійна нація – явище відносно нове. Переважна більшість дослідників вважає, що вона утворився протягом модернізаційних процесів у XIX столітті. Урбанізація та індустріалізація, поширення освіти та розвиток політичних прав суспільства, обов’язкова для всіх військова служба та відміна класових поділів – усе це сприяло перетворенню підданих на громадян, які визначилися в етнічно-культурних та історичних категоріях як спільнота не лише політичних інтересів, але й духу. Визначилися як нація.
Цей поширений механізм описує як «історичні» нації, які мали власну державу в невралгічному XIX столітті, так і ті, що виокремилися, спираючись на етнічну спільноту селян, котра переживала процес емансипації. Польський випадок на стільки винятковий, що деякі історики, які досліджують суспільний розвиток та створення сучасних націй, свідомо виключають його зі свого опису.
Проект сучасної польської нації існує у двох варіантах. Спершу, на початку XIX століття, з’явилася польськість, міцно пов’язана з традицією І Речі Посполитої, романтично-революційна, демократична, проте утворена на основі шляхти, закріплена Конституцією 3 Травня і завершена Січневим повстанням. Інший польський проект утворився наприкінці XIX століття. Він був вужчим, більш етнічним, ніж історичним, прагнув створювати національну державу поляків, а не відроджувати модифіковану версію І Речі Посполитої.
Різниця між польською ідентичністю та іншими національними свідомостями виникає із двох причин: по-перше, в XIX столітті, попри відсутність польської держави, сила нашої еліти не дозволяла описувати польськість як виключно етнічну спільноту, що народжувалася на народній основі, як це було у випадку появи фінської, словацької чи литовської нації. Надто сильна матеріально була колишня польська еліта, що компенсувала відсутність державних інституцій.
Друга проблема є серйознішою. Європейські нації народжувалися в абсолютистських державах, де раніше були не громадяни, а піддані. Інакше було у випадку з I Річчю Посполитою, яка аж до свого розпаду була певного роду шляхетською республікою вільних громадян. У європейських країнах (на чолі із Францією) затягнена в абсолютистську систему шляхта була елементом, котрий обмежував свободу. У нас значна частина шляхти, що прагнула в період поділів відновити свою республіку, переходила на радикальні позиції, відіграючи роль, яку в інших країнах виконувало міщанство.
Аж до Січневого повстання Великий план польських патріотів полягав у відроджені Речі Посполитої в межах, що існували до поділів. Польськість сприймали в історично-політичних, а не етнографічних категоріях. Поляком був не той, хто говорив польською, але, наприклад, служив царю, а той, хто працював заради відродження вітчизни, навіть якщо говорив однією з кресових мов. Відновлення кордонів до меж, які існували перед поділами, було вимогою моральною і щоб її матеріалізувати створювалися різні політичні концепції. Потрійний герб Січневого повстання з Орлом, литовсько-білоруською Погонею та українським Архангелом Михаїлом – чудовий приклад такої концепції.
Однак, повстання завершувалися поразками. Міщанства було занадто мало, а прірва між сільським населенням і шляхтою виявилася занадто великою. Революційний план надання селянам землі виявився слабким магнітом – це показали як події 1846 року на Західній Галичині, так і випадки в Україні в 1863 році. В обох випадках селяни переконано виступали на стороні загарбників проти повстанців. Стагнація після повстання, котра наступила в період позитивізму, означала закінчення певного шляху.
Останні роки XIX століття принесли справді революційну зміну – її патроном, символом і частково автором був Роман Дмовський. Складно його ідею викласти кількома словами, але головним мотивом був прагматизм і реалізм у визначенні національних завдань. Решта була похідною. Національно-демократичний рух, яким керував Дмовський, наново визначив саме поняття нації. Відкинуто відкриту на кресову різноманітність «ягеллонськість», перевагу віддано моноетнічній «пястовськості». Польська мова та католицька ідентичність національного руху відкрили його для народних мас. Без цього руху відроджена Польща не пережила б 1918-21 років. У XX столітті поляки, часом навіть не усвідомлюючи цього, почали думати про свою націю «крізь призму Дмовського».
Драмою стало те, що це мислення, рятуючи Польщу, позбавляло її водночас значної більшості Кресів, тому що з невеликими винятками вони були «польськими» лише в розумінні мультиетнічної «ягеллонськості». Питання стояло не «чи», але «скільки» Кресів ми втратимо й «коли». Володіння ними було би пов’язане із брутальною політикою щодо кресових народів: із депортаціями, полонізацією чи, можливо, екстермінацією. На щастя, на таку великомасштабну політику ми не мали ані сил, ані бажання.
Однак «ягеллонські мрії» та «революційні мрії» не зникли зовсім – надто сильним був їхній романтичний магнетизм та надто привабливими наслідки можливого успіху. Персоналізацією цієї традиції став Пілсудський. Його політику (не лише східну) можна трактувати як продовження ідеї польських повстань XIX століття. Однак Пілсудський жив у суспільстві, що сприймало польськість через національно-етнічну призму, а серед народів, що населяли Креси, він не міг знайти достатньо сильних партнерів. Проте протягом усього міжвоєнного періоду саме серед соратників Пілсудського були прибічники стратегічного порозуміння з народами Кресів, наприклад, Тадеуш Головко чи Генрик Юзевський.
Довоєнна Польща, володіючи західною частиною Кресів, змушена була проводити асиміляційну політику, котра налаштовувала жителів Кресів непольської національності проти Польщі. Етнічна різноманітність, яка була гордістю «ягеллонськості», для II Речі Посполитої стала прокляттям.
Друга світова війна повністю змінила ситуацію. Поляки на Кресах були здебільшого екстерміновані або депортовані, а польські комуністи реалізували «пястівський» ідеал: вони не лише повернули Сілезію та балтійське побережжя, але й утворили майже однорідне національно-етнічне суспільство, тому що євреїв, котрі протягом століть домінували в наших містах, було винищено. Не було кого асимілювати, тому що небагато лишилося з кількасоткілометрової смуги земель, на яких спільно проживали поляки, українці, білоруси та литовці, у польських містах не було євреїв, які не піддавалися асиміляції, зникла небезпека несприйняття польської ідентичності більшістю суспільства (а якщо б така загроза існувала , то прийшла би ззовні).
Що ж лишилося сьогодні від ідеї Романа Дмовського?
Лишився, наприклад, той холодний прагматизм, який покаже зовсім інші напрямки діяльності. Проте багато самозваних нащадків національно-демократичної ідеї живе так, ніби у нас досі є проблеми з тим, щоб зберегти за собою кресові воєводства. Вони живуть вже давно пожовклими мапами, пишуть так, ніби вбивства на Волині відбуваються сьогодні, по-рабськи тримаються вже давно неактуальної тактики теоретиків національного руху, зраджуючи найважливіший з їхніх же постулатів – принцип політичного реалізму.
А реальність виглядає так: Польща, попри власну волю, залишаючи Креси, створила там вільне місце для національних рухів. Перегляньмо біографії українських героїв, що полягли на Майдані. Серед них переважають жителі колишніх південно-східних воєводств II Речі Посполитої. Можливо, ми заплатили «польським Львовом» за незалежну антиросійську Україну.
Слушність проукраїнської політики партії «Право і справедливість» та позиції значної частини патріотичних ЗМІ полягає в тому, що попри перше враження, вони лишаються вірними двом традиціям, які представляють згадані раніше дві труни. Тому що сильна, незалежна від Росії та дружня по відношенню до Польщі Україна – це не лише «ягеллонська мрія». Сьогодні це правдоподібна реальність, котра зміцнює позицію Польщі, в тому числі й на Заході.
Проте на горизонті залишається ще дещо важливе. Не можна уявити собі Польщу без Кресів, а водночас не можна навіть уявляти будь-яких спроб змінити кордони. Зрештою, Креси, в найширшому значенні, охоплюють території значно більші, ніж сучасна Польща. Повернення «ягеллонських» мрій потрібне в першу чергу нам самим. Воно буде бальзамом на польську душу. Якщо Креси не можуть бути нашими, то нехай нас там люблять. Це наша чудова прометейська традиція – нести і підтримувати вогонь свободи. Не можна допустити лише одного – не можна забути про Креси, принаймні доти, поки ми лишаємося поляками в обох сенсах цього слова.
Роберт ЧИЖЕВСЬКИЙ, Варшава
