Минуло 35 років із дня смерті Едварда Стахури – поета, прозаїка, есеїста, перекладача і барда. Він народився в 1937 р. у Франціїв сім’ї польських емігрантів. Повернувся до Польщів 1948 р., а його сім’я поселилася в Александрові Куявському. Закінчив життя самогубством 24 липня 1979 р. у Варшаві. Автор поетичних збірок: «Dużo ognia» (1963), «Po ogrodzie niech hula szarańcza» (1968), «Przystępuję do ciebie»(1968),«Piosenki»(1973).

 

У 1982 р. вийшла друком «Poezjaiproza», до якої увійшли всі твори письменника. Стахура писав також оповідання: «Jedendzień»(1962), «Falującnawietrze» (1966), «Się»(1977) та романи: «Całajaskrawość»(1969), «Siekierezadaalbozimaleśnychludzi» (1971), «Wszystkojestpoezja», «Opowieść-rzeka» (1975), філософсько-політичний діалог«Fabularasa. Rzeczoegoizmie» (1979).

 

Коли Едвард Стахура у 50-60 рр. XXст. з’явився на публіці зі своєю творчістю, критика визнала його як багатообіцяючий літературний феномен. Однак оцінки його творчості не були однозначні. Пшибось та Івашкевич звернули увагуна відновлену літературну мову і відчуття світу. Богдан Задура в документальному фільмі стверджував: «Мені сподобалась ця література, яка не подібна до жодної іншої, до того, що писали його ровесники. Мене захоплював ліризм цих оповідань (…) Я не можу назвати нікого, хто хоч віддалено нагадував би його стилістикуі продовжив цей неповторний спосіб писання».

 

Підкреслюється його неповторність не лише в письменництві, а й у способі життя, завдяки якому він здобув популярність, особливо серед молоді.

 

Стахура як виконавець авторської пісні став відомим завдякиIIIпрограмі польського радіо. Він прийшов на ефір разом із Йонашом Кофтою. Їх поєднували мандрівки. Про авторську пісню Стахури розповідав тодішній радіожурналіст Янек Янчарський: «Едек мав у собі таке полум’я і правду, що не було вже й настільки важливо, чи виразно і чистовін співає (…).Для слухачів, як виявилося, це булофантастичне відкриття». Тексти його пісень співають і в наш час, вони стали класикою авторської пісні. Був такий період, у 80-их рр.XXст., коли«запанувала справжня стахуроманія: подорожі до тих місць, які він описував; «Стахуріади», під час яких виконувались його пісні. Необхідний атрибут посвячених: рюкзак із п’ятитомним виданням його праць (з«Życio-pisanie, któregoniebyło»Даріуша Пахоцького). Було соромно не знати Стахури. Відомі слова «Не здохнемо так швидко / Як уявляє смерть! /Земля нам замілка, / Зринемо в небеса! / Піднімайся, Бруно, / Ходімо на пиво; / Напевно там не вистачає нас! / Стоячи на місці, вже не один згинув, / Не один цвіт вже згас!» із пісні«Nie rozdziobią nas kruki» знала тоді кожна людина, яка себе поважала.

 

У часи сірого польського комунізму це булалюдина«дуже ексцентрична і зухвала. Та його Франція приносила із собою світовий клімат. Французька мова була його другою рідною мовою, володів також іспанською. Був дуже начитаний. Відвідав чимало місць. Належав до тих поетів, які не мали постійних адрес, бо вважали, що адреса постійного місця проживання – це втрата свободи». Прагнув жити, працювати і писати, але не міг і не хотів пристосовуватися до того суспільства. Стахура хотів бути вільним і був вільним. Певною мірою. Постійно в дорозі. Ця подорож мала його звільнити від страждань.

 

«6 червня. Середа. Я так мотався по світі! «Wszystko jest poezja» вражаюче це документує. Як і всі інші мої книги. Можливо, тому, що я – вигнанець. Не француз, не поляк, не мексиканець. Я не відчував під ногами землі, землі, яку називають власною, родинною, рідною[...].

 

Той факт, що я писав по-польськи, відіграв велику роль у моєму житті.Це, мабуть, тому мене завжди тягнуло на польську землю, коли я її полишав[...].

 

Може, я возніс себе понад Богом, поставив на перший план, змінив живу послідовність і раптом виявилося, що я зовсім самотній, неначе Бог мене залишив».

 

Творчість Стахури – це явище виняткове. Не читаймо її лише заради самого читання. Його потрібно відкривати. Тож відкриваймо його заново, бо варто, хоча б заради таких слів: «(...) у цьому житті людина має лишень дві справи, до яких усе має зводитися, збігатися, злітатися, як всесвіт до нового початкуабо як птахи на збір у далеку заморську мандрівку. А ці дві справи: завжди і всюди старатися допомогти іншій людині, але обережно, не нахабно, не брутально, не вульгарно, це одне; а друге: відшукати себе, подати собі самому руку і усміхнутися самому собі» ( «Się», 1977).

 

Сьогодні Стахура не вимагає від нас захоплення, а, радше, доповнює нас тим, що створив.

 

Ядвіга ДЕМЧУК