120 років – не такий уже й поважний вік для пам’ятки, але для молодих Маневич ця будівля – справжній патріарх. Маневицький залізничний вокзал – це візитівка містечка, символ його народження, найстаріша будівля і, без сумніву, найгарніша.
Не дивно, що вокзал став улюбленим сюжетом маневицької фотохроніки: на сотнях архівних світлин видно, як місцеві жителі, позуючи на його тлі, завжди пишалися своєю пам’яткою.
Вокзал побудували в 1905 р., через три роки після відкриття залізниці, що з’єднала Київ із Ковелем. Сьогодні складно уявити, що 120 років тому навколо цього мальовничого «замочка» на вершині пологої дюни росли лише крислаті сосни. Маневичі тоді лише зароджувалися, а вокзал став місцем, від якого містечко почало розростатися.

Перша відома світлина вокзалу, приблизно 1905–1906 рр.
Вокзали на цій лінії зводили протягом кількох років після відкриття залізниці. Їхня архітектура свідчить про те, що багато з них спроєктував один автор. На це вказує не лише схожість планування і силуетів будівель, але й окремих елементів, як-от веж, кованих балюстрад, псевдобійниць, цегляних орнаментів, карнизів чи аркових обрамлень вікон. Дослідники припускають, що автором цих проєктів був молодий архітектор Євген Станілевич.
На початку ХХ ст. уздовж Києво-Ковельської залізниці з’явилися вокзали кількох типів, зведені за схожими проєктами. Маневицький теж не був винятком – його точною копією був вокзал у Малині, за 100 км від Києва. На жаль, той був зруйнований під час Другої світової війни і відбудований пізніше вже в інших формах. Таким чином, вокзал у Маневичах сьогодні є неповторним не тільки в масштабах регіону, але й всієї України, що робить його впізнаваним серед поціновувачів архітектури, навіть тих, які ніколи не бачили його з вікна потягу.

Фасад вокзалу зі сторони колій на проєкті початку ХХ ст.
У 1905 р. вокзал мав дві зали очікування, тут працювали пошта, телеграф, буфет та кухня. Поблизу з’явилися кілька житлових будинків, підземні льодовні, водонапірна вежа, кузня і навіть лазня. Загалом проєкт залізничної станції передбачав будівництво приблизно 30 об’єктів, а також облаштування привокзального майдану. Отож, залізнична станція стала не лише транспортним вузлом, але й центром усього поселення, яке почало формуватися навколо неї.
Хоч час позначився на вигляді вокзалу, він досі лишається символом для місцевих жителів і тих, хто пов’язав із ним своє життя. Юрій Лея – провідний інженер станції Ковель, який до 1 травня цього року очолював станцію Маневичі, поділився своїми спогадами.
«У 1995 р. я почав працювати на сусідній залізничній станції Троянівка. Саме тоді вперше побачив маневицький вокзал. До сьогодні пам’ятаю, як був вражений його архітектурою, хоча раніше мені довелося побачити чимало волинських вокзалів. А через 15 років саме ця будівля стала моїм робочим місцем. Тоді на вокзалі, та й на всій залізничній станції, вирувало життя. Коли я у 2010 р. став начальником станції, у мене працювали 28 людей. У товарній конторі кипіла робота, щоденно завантажувалися по 50 вагонів, а черга до квиткової каси іноді сягала вхідних дверей», – пригадав Юрій Лея.
Він додав, що сьогодні і пасажирів, і вантажів на станції обслуговують у рази менше. Та й самому вокзалу час не пішов на користь. Фасади та інтер’єр давно потребують фахової реставрації, зокрема ремонту даху, що протікає, та відновлення оригінальних деталей.
«Чотири роки тому з’явилася надія на реставрацію. Кілька разів сюди приїздили робочі групи фахівців, востаннє – 16 лютого 2022 р. Через тиждень у країні вибухнула війна, яка, звісно, перекреслила всі ці плани. Але, попри все, вокзал лишається родзинкою Маневич: ним досі захоплюються місцеві мешканці, пасажири і гості селища», – підкреслив Юрій.
Слова маневицького залізничника нагадують, що вокзал, попри занепад, залишається архітектурною візитівкою містечка. Його оригінальні форми та деталі і сьогодні привертають увагу дослідників. Про цінність цієї споруди «Волинському монітору» розповіла докторка архітектури, професорка і завідувачка кафедри архітектури та середовищного дизайну Національного університету водного господарства та природокористування Ольга Михайлишин.
«Залізничний вокзал у Маневичах – характерний приклад архітектури такого типу об’єктів, які активно будували в Російській імперії на межі ХІХ і ХХ ст. уздовж нових гілок залізниць, зокрема залізниці Київ–Ковель. Вокзал був зведений за одним із типових проєктів, реалізованих, окрім Маневич, у Малині, Бучі, Повурську, Рокитному та Тетереві. Проте саме будівля вокзалу в Маневичах чи не найкраще збереглася до сьогодні в сенсі відповідності проєктному рішенню. Він єдиний із числа збудованих і такий, що дійшов до наших днів у максимально збереженому, зважаючи на історичні обставини, первинному вигляді», – прокоментувала дослідниця архітектури.
Вона підкреслила, що образ будівлі вирізняється гармонійною врівноваженістю, насиченістю архітектурним декором і строгістю форми, притаманною об’єктам, збудованим під впливом ретроспективних і раціоналістичних тенденцій в архітектурі кінця ХІХ ст.
«Еклектичне поєднання та інтерпретація елементів, запозичених із романської та готичної архітектури, надають вокзалу стилістичної багатогранності, а загальна композиція побудови об’єму і фасадів із відходом від симетрії може свідчити про вплив архітектури модерну початку ХХ ст.», – наголосила Ольга Михайлишин.
Варто лише поглянути на вокзал, щоб помітити і елементи готичного собору, і середньовічної оборонної споруди, і романського храму. Ще 40 років тому на його західному фасаді можна було побачити рік побудови, який нагадував про виникнення Маневич. На жаль, цей елемент будівлі разом із цілим фронтоном наприкінці 1980-х рр. з невідомих причин розібрали.

Маневицький вокзал на світлинах різних епох
За 120 років вокзал був свідком тисяч радісних зустрічей, драматичних прощань і важливих подій. Він був брамою у великий світ і останнім, що бачили маневичани, які вирушали звідси й часто так ніколи й не поверталися. Над його вежами прогриміли дві світові війни. Правопис назви станції змінювався разом з державами і режимами, але вокзал стоїть і сьогодні. Його серце досі б’ється в ритмі залізничних коліс і людських доль.
120-річчя вокзалу – це не лише нагода вшанувати його історію, але й нагадати про виклики, які перед ним стоять. У цей важкий час маневицький вокзал залишається символом незламності і пам’яті. Коли війна закінчиться, ця виняткова пам’ятка чекатиме на відновлення, щоб повернути собі колишню чарівність.
Отож, навіть без квитка на потяг, приходьте до вокзалу, щоб доторкнутися до цієї захопливої живої історії.
Роман Павлюк
На головному фото: Вокзал сьогодні. Автор світлини – Роман Павлюк