Ані Тимець 22 роки, вона вивчає дієтологію та українську філологію в Любліні. Вона українка, проте народилася й виросла в Польщі. Походить із Гурова Ілавецького. Упродовж кількох років виконує функції вихователя української скаутської організації «Пласт». Про її громадську діяльність, почуття національної приналежності та різницю між українцями в Україні та Польщі з нею розмовляла Агнєшка Бондер.
– Як Твоя сім’я потрапила до Польщі? Здогадуюся, що в результаті операції «Вісла»?
– Я походжу з Вармії та Мазур, з Гурова Ілавецького біля Ольштина. Мої дідусі та бабусі були переселені в рамках операції «Вісла». Раніше вони проживали в селі Тимце біля Любачова (Підкарпатське воєводство – авт.). Я, як і мої батьки, народилася в Польщі. Тут закінчила школу з українською мовою навчання.
– Розумію, що Ти виховувалася в українській культурі?
– Так, вдома розмовляємо українською, культивуємо нашу культуру, ходимо до греко-католицької церкви. Я навчалася з українцями, в Гурові нас приблизно половина населення. Також тут я приєдналася до «Пласту».
– Як Ти дивишся на польсько-українську історію, часом трагічну?
– Пояснюю її собі так: кожен воював за власну незалежність. УПА воювала за свою так, як і АК в Польщі. Намагаюся це розуміти.
– Ти українка, котра проживає в Польщі. Чи колись у Тебе були неприємності через походження?
– Мені доводилося чути щось неприємне на цю тему, наприклад, від мого сусіда. Цікаво, що він ніколи на сказав мені цього прямо, завжди за моїми плечима. Однак мого друга побили через його походження.
– Протягом кількох років Ти активний член «Пласту». Як приєдналася до організації?
– Старша подруга, котра була в «Пласті», колись запитала мене, чи я не хотіла б стати українським харцером. Я погодилася, тоді мала 14 чи 15 років. Поїхала у свій перший табір, а після повернення вирішила створити з подругою дружину. До того часу єдина дружина «Пласту» існувала в Гіжицьку, проте вже давно розпалася. Ми почали збирати охочих, робили оголошення в церкві. До нас прийшли близько 20 дітей!
– А чим Ти нині займаєшся у «Пласті»?
– Усім. До «Пласту» я потрапила тоді, коли була застарою для ігор, проте могла допомагати в підготовці зборів та виїздів. Також беру участь в організації з’їздів із нагоди Свята весни.
– Чим займаєтеся в організації?
– Організовуємо збори, на яких здобуваємо різні вміння, наприклад, у сфері картографування, першої допомоги, природознавства і т. ін. Розвиваємося через ігри, наприклад, організовуючи походи, інтелектуальні ігри чи різного роду змагання. Ми їздимо в табори, вивчаємо українські пісні й танці, патріотичні навички. Разом зі старшою групою пластунів кілька років беремо участь у виїздах, під час яких відновлюємо та прибираємо забуті українські кладовища й села, проводимо також Свято весни.
– Скільки пластунів нараховують у Польщі?
– У Польщі – кілька десятків пластунів, і ми дуже розкидані цілою країною.
– Чи співпрацюєте з польськими харцерами?
– Коли я ще проживала в Гурові Ілавецькому, то нашу дружину кілька разів запрошували польські харцери на різного типу виступи. А вже тут, у Любліні, молодь зі Спілки харцерства Республіки Польща допомагала нам в організації Свята весни.
– Які Ти маєш плани на майбутнє? Чи хотіла б виїхати в Україну?
– Я завжди знала, що буду жити в Україні! Батьки вже з цим погодилися. Я мала трьох хлопців, і кожен родом зі Львова, теперішній також. Це знак. Із дитинства я говорила своїм близьким, що не хочу іншого чоловіка, аніж українця. У майбутньому планую проживати у Львові.
– Чи помітила різницю між українцями з України та з Польщі?
– Вони не вміють танцювати! Говорю це, оскільки сама знаю дуже багато українських пісень і танців, у цьому мені програють навіть знайомі з України. У нас співають при кожній нагоді. Окрім того, жителі України мають трішки іншу ментальність, наприклад, не надають настільки важливого значення традиціям чи вшануванню українського одягу. На щастя, я чудово говорю українською, проте не знаю російської, на противагу до осіб, котрі проживають в Україні. Дехто говорить, що заздрить мені через це.
– А як підтримуєш свою Батьківщину в такі важкі для неї моменти?
– Я беру участь у зборі гуманітарної допомоги, а також брала участь у Євромайдані в Києві. Допомагала знайти в Польщі кваліфіковану медичну допомогу для пораненого на війні полковника – він впав у кому, а я знайшла контакт до лікаря, котрий займається виведення хворих із такого стану.
– Ти походиш із населеного пункту, що віддалений на кільканадцять кілометрів від польсько-російського кордону. Мабуть, не раз зустрічала росіян. Як Ти реагувала на них?
– Так, я проживаю недалеко від кордону з Калінінградською областю. Багато росіян приїжджають до нас за покупками. Вони розповідають, як їм важко, і мені, щиро кажучи, їх шкода.
– Чого бажаєш Україні?
– Щоб визволилася. Якщо це станеться, то я буду в змозі пробачити росіянам.
Агнєшка БОНДЕР
