До часопису «Земля Волинська» дописували не тільки відомі фахівці чи досвідчені аматори, а й зовсім юні краєзнавці. Пропонуємо увазі читачів нарис Здзіслава Ватте, учня другого класу Державного ліцею в Ковелі.

Крик жертв, який роздирає і пронизує до кісток, усе більше заглушує вереск охриплих голосів маклерів з усього світу. Стогони солдатів, які помирають у багнюці і власній крові, розчиняються в невиразному базіканні, яке все сміливіше й чіткіше лунає з так званих політичних кабінетів.

Уже три роки, як життя моїх друзів, та й моє, вимірюється черговими зборами та доставками допомоги для України. Не буду детально розписувати причину того, чому ми це робимо, оскільки вона загальновідома. Незважаючи на втому благодійників і те, що дедалі важче стає достукатися до сердець і сумлінь, нам усе ж вдається збирати менші чи більші вантажі. Проте останній із них має особливий вимір у всіх відношеннях!

«У третю річницю російської агресії проти України згадуються перші дні війни в діяльності товариства «Волинський мотоциклетний рейд». Були шок і невіра, що війна ось тут, біля нашого кордону, але й негайні дії», – розповідає Генрик Козак, голова «Волинського мотоциклетного рейду».

«Навіть батькові друзі, що виїхали в Польщу, завжди з особливою любов’ю згадували річку Стохід. Дітьми ми бігли сюди купатися і ловити рибу на вудки. З татом ходили по заплавах на човні», – ділиться спогадами Михайло Курганович із Любешева.

На місці теперішнього футбольного поля на вулиці Михайла Грушевського в Ковелі стояв колись величний костел Святого Станіслава. Ця монументальна споруда була справжньою архітектурною перлиною, яку було видно далеко за межами міста.

Нехай піднесе руку той, хто не стикнувся у своєму житті з безсонням. Не думаю, що ось у цей момент угору здійметься ліс рук. Скільки ж то разів після важкого дня ми мріяли лише про те, щоб заскочити під ковдру і заснути як камінь. І нехай усе навколо валиться й палає, а ми в обіймах Морфея забудемо про Божий світ.

«Найукоханійша Сяню!!! Сьогодня написав лист Родичам (Вам), а також не міг щоб не промовити хоч кілька слів до Тебе, Сяню. Вдячний дуже Тобі, що не забуваїш про мене», – написав у жовтні 1943 р. остарбайтер Яків Королюк із села Сернички на Волині до дружини. Через понад 80 років цей та ще майже тисячу таких листів прочитав і опрацював краєзнавець і генеалог Артур Альошин.

В автобіографії «У мене тут мамонт. Твори, зібрані з-під ліжка» він писав, що пережив дві великі війни: Другу світову та війну за перемогу соціалізму. Другу світову він виграв, а війну за перемогу соціалізму програв. Таким було його професійне життя: він помічав абсурди існування, політичного ладу, влади, наших стереотипів і поведінки.

Краєзнавчий музей у Березному Рівненської області – це місце, де історія Малинських отримала нове життя. Постійна експозиція «(Не)Відомі Малинські», присвячена цьому шляхетському роду, чия доля переплітається з історією регіону, пропонує відвідувачам унікальний погляд на минуле.