«Навіть батькові друзі, що виїхали в Польщу, завжди з особливою любов’ю згадували річку Стохід. Дітьми ми бігли сюди купатися і ловити рибу на вудки. З татом ходили по заплавах на човні», – ділиться спогадами Михайло Курганович із Любешева.

Спалені в роки війни хати, загибель дідуся, служба батька під час війни, дитинство біля річки, поїздки в Польщу та відродження костелу: сьогодні він розповідає «Волинському монітору» свою родинну історію.

Наш співрозмовник народився 21 вересня 1954 р. у Любешеві Волинської області (після адмінреформи у 2020 р. входить до складу Камінь-Каширського району). Тут і мешкає дотепер. Одружений із Марією Кухарик (1954 р. н.).

«Я закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Після навчання рік відпрацював за направленням. Потім повернувся до батьків у Любешів. Спершу працював у професійно-технічному училищі, а потім перейшов у дорожній відділ. Ось уже 45 років, як я працюю в дорожній системі. Із Марією ми взяли шлюб у 1979 р. Маємо двох дітей: Станіслава (1980 р. н.) та Анну (1981 р. н.). Дождали п’ятеро онуків», – оповідає Михайло Курганович.

Михайло Курганович. 1980 р.

Весілля Михайла Кургановича та Марії Кухарик. 1979 р.

Розвідник у польському партизанському загоні

Дідусь і бабуся нашого співрозмовника по батьковій лінії – Степан Курганович і Броніслава Верніковська – до 1925 р. мешкали в селі Антонівка (раніше Володимирецький, а нині Вараський район Рівненської області). Згодом сім’я переїхала в Любешів Волинської області. У подружжя народилося троє дітей: Станіслав (1922–1997 рр., тато нашого співрозмовника), Ірена та Олена (1925 р. н.).

Станіслав Курганович із сестрою Оленою. Пінськ, 1927 р.

«В Антонівці дід Степан працював на залізниці, а бабця Броніслава була домогосподаркою. Потім родина переїхала в Любешів. Тут надбала хату. Батькова сестричка Іренка померла маленькою. У 1929 р., коли татові було всього шість років, померла його мама, моя бабуся. Невдовзі дід одружився вдруге. Його другу дружину звали Анна. В них народився син Йосип.

У Любешеві дід до 1939 р. працював у магазині, потім був бухгалтером у радгоспі. Як розповідав тато, протягом кількох місяців у 1943 р. дід Степан був партизанським зв’язківцем, але в якому саме загоні чи підрозділі, ми не знаємо. Він загинув у вересні 1943 р. Нібито совєти помилково прийняли його за шпигуна і тут, у Любешеві, біля річки розстріляли. Ми навіть не знаємо, де його поховано. Після смерті дідуся його дружина Анна виїхала до Польщі, залишивши сина Йосипа на свою матір. Дідова хата не вціліла у війну – згоріла», – говорить Михайло Курганович.

Його батько Станіслав навчався в середній школі в Любешеві. У роки німецько-радянської війни долучився до партизанського загону, який згодом назвали бригадою імені Ванди Василевської (один із підрозділів Польського партизанського штабу). Був розвідником. У складі загону перебував із серпня 1943 р. до квітня 1944 р.

Ось що писав Станіслав Курганович у своїй біографії в 1997 р.: «По національності – поляк. Із 1925 р., і в 1939 р., і по цей час проживаю в селищі Любешів. До 1939 р. мав громадянство польське. Вчився в Любешеві в середній школі, потім – у гімназії піярів. Із липня 1940 р. і до початку війни працював бухгалтером Любешівської лікарні. Під час окупації час від часу працював робітником на лісопилці, щоб не бути вивезеним на роботи до Німеччини. В серпні 1943 р., коли в Любешеві організувався польський партизанський загін імені Ванди Василевської, вступив до нього. Воював на території Волинської області, Брестської області та Польщі. Брав участь у боях. В партизанській бригаді був у підрозділі розвідки. Після повернення з війни працював бухгалтером, а потім – завідувачем райфінвідділом. Із 1983 р. – на пенсії».

Станіслав Курганович з онуками. Фото з газети «Радянська Волинь». 1987 р.

Завжди купував багато хліба

У бригаді імені Ванди Василевської разом зі Станіславом Кургановичем служили, зокрема, його сестра Олена, яка була поваром, а також брати Збігнев та Антоній Малищицькі, Анна Осацька, Олена Старек (у дівоцтві Лесіш). Вони зростали разом у Любешеві. Після війни всі, крім Станіслава та Олени Кургановичів, оселилися в Польщі. Станіслав теж мав можливість виїхати, але залишився в Любешеві, бо тут уже створив сім’ю та влаштувався на роботу. Однак продовжував підтримувати контакти з товаришами. Неодноразово їздив до них у гості.

Станіслав Курганович (крайній справа) із товаришами в Польщі. Лодзь, приблизно 1962–1963 рр.

«Вони підтримували зв’язки, допоки були живі. Брати Збишек і Антоній Малищицькі, Аня та Олена мешкали в Лодзі та Гдині. Збишек згодом книгу написав про історію їхньої служби – «Партизани з Полісся». Ми навіть їздили до них. Вони нас приймали як близьких родичів, – пригадує невістка Станіслава Марія Курганович. – У свекра була можливість виїхати до Польщі. Наскільки я знаю, останній раз друзі кликали його переїжджати в 1961 р. Але він не поїхав: мав дружину, дітей, працював уже завідувачем фінвідділу у Любешеві. Узагалі свекор мало ділився спогадами, нечасто щось розповідав. Видно, боліло йому: пережив багато. Рано лишився без матері. Згодом втратив батька. Війна… Із сестрою довелося їм навіть голодувати. За ним залишилося таке: він завжди купував багато хліба. Я йому казала: ну нащо нам стільки хліба, він же черствіє?! А він відповідав усе: «Хліб повинен бути».

«Тато казав, що вони завжди були попереду. Оскільки він був у розвідці, то мусив серед перших іти, розвідувати й доповідати командуванню. Казав, що було дуже важко», – додає Михайло Курганович.

У 1964 р. за службу в загоні його батько отримав польську військову державну відзнаку – Партизанський Хрест. А незадовго до смерті Станіслав Курганович як ветеран Війська Польського одержував виплати від польської держави.

Нагорода Станіслава Кургановича. 1964 р.

Дусики з Любʼязя

У 1948 р. Станіслав Курганович одружився з Вірою (у дівоцтві Дусик). У їхньому шлюбі народилося четверо дітей: Степан (1949 р. н.), Марія (1951 р. н.), Іван (1952 р. н.) і Михайло (наш співрозмовник, 1954 р. н.).

Родина Кургановичів. Знизу батьки з Марією. Над ними (зліва направо) – Іван, Михайло і Степан. Приблизно 1975 р.

Для Віри це був другий шлюб. Її перший чоловік – поляк Анджей Янчевський. У подружжя народилася донька Раїса (1939 р. н.). «Анджей працював на залізниці – на станції в Любʼязі. Тоді тут пролягала колія з Каменя-Каширського до Бреста. Він захворів на легені – мав чи то туберкульоз, чи то запалення. І помер у Бресті. Бабця сама їздила туди, щоб його похоронити», – зазначає Михайло Курганович.

Станіслав і Віра Кургановичі. 1979 р.

Його дідусь і бабуся по материній лінії – Василь Дмитрович (1896 р. н.) і Ольга Мартинівна (1897 р. н.) Дусики – мешкали в селі Любʼязь (колишній Любешівський район Волинської області, нині Камінь-Каширський район). У родині зростало шестеро дітей: Віра (1919–2003 рр., матір нашого співрозмовника), Михайло (1921 р. н.), Йосип (1928 р. н.), Марія (1934 р. н.), Ніна (1938 р. н.) і Галина (1939 р. н.).

«Знаю, що бабуся Ольга – із села Гірки (теж колишній Любешівський район). Коли дідусь і бабця одружилися, то жили в Любʼязі. Дідусь мав магазин, а баба була домогосподаркою. По товари дід їздив у Пінськ. Землі в них особливо не було. Мабуть, вони й худоби не тримали. У війну їхня хата згоріла, тож деякий час сім’я переховувалася по якихось землянках. А після війни вони перебралися в Любешів, купили тут стареньку хатку. Діда на війну не призвали, а от старшого брата матері Михайла забрали в Червону армію, як тут фронт ішов. Він загинув десь у 1944 р., нібито на території Польщі. Похоронка прийшла, де було вказано, що він загинув у населеному пункті Вигода. Рідні так і не з’ясували, де саме він похований», – каже Михайло Курганович.

Сім’я Дусиків. Віра крайня зліва. Любʼязь, приблизно 1940 р.

На Стоході

Свої найяскравіші дитячі спогади наш співрозмовник пов’язує з річкою Стохід. Зараз територія навколо цієї ріки входить до складу Національного природного парку «Прип’ять–Стохід». «Усі тут росли на Стоході. Навіть батькові друзі, що виїхали в Польщу, завжди з такою особливою любов’ю цю річку згадували. Дітьми ми бігли сюди купатися і ловити рибу на вудки. З татом ходили по заплавах на човні. У нас був свій човен. Ще з татом ходили на зайця, бродили по болотах. У нас були спеціальні мисливські квитки», – ділиться спогадами Михайло Курганович.

Його батьки, хоч і росли в польськомовному середовищі, між собою і з дітьми говорили вже українською: «Знаю, що в Любʼязі була польська школа і моя мама закінчила в ній сім класів. Мама і мене вчила читати польською… Ми завжди знали, що маємо польське коріння. Ще як я маленьким був, тато по запрошенню їздив у Польщу до своїх друзів. Пам’ятаю, що він привозив мені іграшки. Вони і з мамою разом їздили. Ще розповідали, як їхали в потягу, то люди не могли повірити, що вони – з України. Попутників здивувало, що батьки так вільно говорять польською мовою. Потім і ми з дружиною за компанію з батьком їздили до його товаришів у Польщу. Та й торгувати, як і всі в той час, їздили – по ті джинсові куртки і штани».

Дітей у сім’ї Станіслава та Віри Кургановичів хрестили потайки: боялися, щоб Станіслав не втратив роботу, до того ж костел у Любешеві був закритий із 1939 р. Своєю чергою свята відзначали завжди – і польські, і українські. «Святкували вдома в родинному колі. Мама завжди щось пекла», – каже Михайло. «На Святвечір завжди був борщ із вушками. Я до цього часу його варю перед Різдвом. І ще мусили бути ламанці. Це такі великі сухі коржики. Їх запікали в печі. Тоді свекруха намочувала мак, розтирала його в макітрі, додавала цукор, водичку й оцим заливала ті ламанці. А чому ламанці? Бо їх не різали, а саме ламали. І так ми їх їли. Ще так добре смакували. Загалом вона дуже смачно готувала, була майстринею по кулінарії. Я від неї навчилася і пироги пекти, і рибу фарширувати», – додає Марія Курганович.

Навесні 1992 р. любешівський костел нарешті повернули католикам. Парафія отримала назву Святих Кирила і Мефодія. Як розповідає Михайло Курганович, храм було закрито в 1939 р., з приходом радянської влади. Пізніше у святині облаштували спортивний клуб.

«Ксьондз Ян Мухарський на початку 90-х рр. доклав багато зусиль, щоб згуртувати католиків навколо майбутньої парафії: зібрав підписи, підготував документи… Ми почали відвідувати костел із моменту його відродження. Батьки ще були живі. Допомагали теж по будівництву, бо багато чого довелося відновлювати: замінювали підлогу, штукатурили, білили. Збирали кошти, щоб навести лад. Тепер же перекрили дах. Нині в нас править богослужіння ксьондз Марцін Цєсєльські. До речі, завдяки костелу ми дізналися й про відділення Товариства польської культури імені Еви Фелінської в Любешеві», – зазначає Михайло Курганович.

Михайло Курганович. Любешів, 2025 р. Фото: Ольга Шершень

Ольга Шершень

Фото походять з родинного архіву Михайла Кургановича

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.