Кілька років тому одна моя знайома сказала, що її батько ненавидить поляків. Я запитала: за що? Вона відповіла: за те, що поляки виселили їхню родину з Холмщини в Україну.

Тоді я запитала в неї, чи знає вона про підписану в 1944 р. угоду між радянською Україною та комуністичною Польщею, згідно з якою виселяли не тільки українців із Польщі до України, але й поляків із України до Польщі (зокрема, з Галичини та Волині, де нині живе вона та її сім’я). Вона здивувалася, бо ніколи нічого не чула про те, що поляків теж виселяли.

Це й не дивно, що в Україні переважно не знають про те, що з Галичини, Буковини та Волині виселяли поляків до Польщі.

Відповідно до постанови Верховної ради України від 8 листопада 2018 № 2608-VІІІ щороку в другу неділю вересня відзначають День пам’яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини в 1944–1951 рр.

Дня пам’яті виселених поляків немає ні в Україні, ні в Польщі (там, щоправда, вшановують пам’ять поляків, депортованих у Сибір та Північний Казахстан у 1940–1941 рр.).

8–9 вересня 2019 р., у 75-ту річницю виселення українців зі згаданих вище територій, в Україні вперше провели пам’ятні заходи на державному рівні.

Цьогоріч припадає 80-та річниця, тож в Україні знову відбуваються виставки, молитовні віча, круглі столи та конференції, на яких згадують про депортованих українців.

Виселення поляків і українців відбувалося по-різному. Українці переважно згадують про масові примусові виселення сіл під наглядом Людового Війська Польського (були й добровільні, через побоювання що їх вб’є Армія Крайова, як от у випадку родини Лева Кралюка з Ковеля), тоді як в Українській РСР примусовість виглядала по-різному.

І дійсно з Галичини, особливо зі Львова, поляків переважно змушували виїжджати, нерідко перед тим позбавивши помешкань. Натомість на Волині поляки, які врятувалися під час різанини, або ще в 1943–1944 рр. добровільно їхали остарбайтерами до Німеччини, щоб вижити (їхню кількість найчастіше не беруть до уваги, коли говорять про виселених у 1944–1946 рр.), або вже після підписання вересневої угоди 1944 р. записувалися на виїзд через страх загинути від рук українських сусідів. Зрештою поляки з Галичини теж часто самі записувалися на виїзд саме із цієї причини, а на додаток у Львові радянські органи безпеки навіть застосовували провокації (як-от вбивство цілої польської сім’ї у власному домі), які мали їх налякати.

Виїхали не всі. Радянська влада не дозволяла виїжджати тим, хто не мав документів, які підтверджували би, що вони поляки. А таких документів люди часто не мали, тому що втрачали їх у воєнному лихолітті, як родина Добошинських у Колках Волинської області.

Нерідко люди самі нищили документи про польське походження й наказували дітям про це не згадувати, навіть змінювали їм імена та прізвища. А ще бувало, що поляків тут затримували шлюби з українцями, як у випадку з Казимирою Миткалик із Маневичів.

Умови, в яких опинялися виселені українці та поляки, теж були різними.

Забужани-українці найчастіше потрапляли в степ, до ведення господарства в якому потрібно було призвичаїтися. Не одна родина рила землянки, бо обіцяного радянською владою житла їм ніхто не давав. Їх, що зроду-віку трудилися на власній землі, заганяли в колгоспи.

Забужани-поляки отримували для поселення переважно понімецькі будинки й господарства. До того ж вони мали свободу пересування Польщею. І могли займатися приватною сільськогосподарською та підприємницькою діяльністю.

Проте й одні, й другі боялися голосно говорити, хто вони і звідки. І одних, і других там, куди вони потрапляли, називали бандерівцями (так, поляків теж), а польські переселенці ще й чули від місцевих, що вони москалі.

Одні й другі втрачали контакти з рідними, які з якихось причин не потрапляли в так звані евакуаційні потяги, майно, доступ до могил рідних. Їх викорінювали із землі, на якій вони народилися, на якій століттями жили їхні предки. На новому місці вони змушені були починати життя з нуля.

Одні й другі досі сумують за рідними домівками, за містами й селами, де народилися вони та їхні батьки.

Одні й другі вірили, що пройде трохи часу, все заспокоїться й вони повернуться додому. І ніколи не повернулися. Більшість так ніколи й не отримала можливості відвідати рідні місця.

Переселення, які почалися 80 років тому, відбувалися на основі Угоди про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР, підписаної 9 вересня 1944 р. між урядом Української РСР та Польським комітетом національного визволення (орган тимчасової влади в Польщі, створений у Москві за сприяння радянського керівництва). Цей документ досі чинний. Із його змістом можна ознайомитися, наприклад, на сайті zakon.rada.gov.ua.

Примусове виселення комуністична влада обох країн називала евакуацією, репатріацією (тобто поверненням на Батьківщину) або обміном населенням.

Загалом у 1944–1946 рр. із Польщі до УРСР, за даними Українського ІНП, депортували 482 тис. українців. Тих, хто залишився, згодом викорінювали з рідних місць у рамках акції «Вісла» (1947 р. – 137–150 тис. українців і членів змішаних сімей виселили на захід і північ Польщі), демаркації державного кордону між СРСР і Польщею (1948 р. – 9152 людини) та обміну прикордонними ділянками державних територій СРСР і Польщі (1951 р. – 33 тис.).

У той же період, тобто з 1944 до 1946 рр., з України до Польщі виселили понад 746 тис. поляків (за іншими даними – понад 752 тис.), більш як 30 тис. євреїв (так, їх теж виселяли) та понад 10 тис. представників інших національностей (наприклад, зі змішаних родин). У наступних менш масових хвилях виселень у 50-х рр. з України до Польщі переселили понад 76 тис. поляків.

У рамках подібних угод поляків виселяли також із Білорусі та Литви.

У випадку поляків з України, якщо рідні були розділені кордоном, уперше вони отримували можливість зустрітися наприкінці 60-х – на початку 70-х рр., тобто в більшості випадків через 20 років. Проте дозвіл на перетин кордону влада давала не всім.

Наталя Денисюк

На фото: Перша сторінка Угоди про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР, підписаної 9 вересня 1944 р. Public domain