«Для мене він був, як батько. Він виховав мене і сформував мій світогляд», – каже Валентин Ваколюк із Луцька, засновник газети «Волинський монітор». Сьогодні він розповідає нам про свого дядька – Данила Добошинського, українського живописця, графіка, викладача, Заслуженого художника України, відомого як Данило Довбошинський.

27 липня минає 100 років від дня народження Данила Довбошинського. Так виглядає офіційна версія подій. Насправді ж Данило Добошинський, бо таке прізвище він мав від народження, з’явився на світ у травні 1924 р., а 27 липня того ж року його хрестили.

«Він практично замінив мені батька, якого я майже не пам’ятаю. Він дав мені практично все: прекрасну життєву пригоду й перше кохання – Львів. Це людина, яка мене сформувала і з якою я був до самого кінця. Він, як і його дружина Бася, помер у моєму домі в Луцьку», – розповідає Валентин Ваколюк.

Данило Добошинський був його дядьком, рідним братом його мами.

За 15 років нашої спільної роботи у «Волинському моніторі» я неодноразово чула про його вуйка – саме так пан Валентин найчастіше називає Данила Добошинського. Мені іноді навіть здається, що я знала пана Данила за його життя. Хоча я пам‘ятаю лише прощання з ним у Луцьку у 2012 р.

До його 100-річчя я вмовила пана Валентина поділитися спогадами про дядька. Наша довга розмова почалася з родинних коренів, із розповіді про Добошинських, Рожковських і Броцьких, про Волинь і Поділля, звідки вони походять, а далі через Колки і Красноволю на Волинському Поліссі повела до Луцька, Львова та Дземброні в Карпатах.

Витяг із неї пропонуємо вашій увазі, передаючи слово Валентину Ваколюку. Далі його пряма мова про дядька і фото з родинного архіву.

***

Добошинський, Довбошинський, Довбушинський

Родове прізвище нашої колківської родини – Добошинські. Дядько народився в родині Данила і Хелени Добошинських у травні 1924 р. у Колках на Волині. Мав брата Олександра та сестер Анну і Надію. У радянських документах пізніше записали 27 липня як дату народження – це день, коли його хрестили. Всі документи Добошинських у Колках згоріли, як і родинні архіви у Красноволі.

Літера «В» у прізвищі з’явилася вже у Львові. У мене зберігся його студентський квиток, де ще написано Добошинський.

Студентський квиток № 3 Данила Добошинського. 1947 р.

А потім йому видавали нові документи, записали «Довбошинський» і не захотіли змінювати, «бо проблематично». Так він і прожив життя як Довбошинський. Хоча наступного разу, як міняли паспорт, його взагалі Довбушинським записали.

На надгробному пам’ятнику я подав прізвище Добошинський – те, яке він мав від народження. Тим більше, що похований він біля мами – Хелени Добошинської.

Данило Довбошинський 1960-ті рр.

Поляки, українці, тутейші

Добошинські – це з діда-прадіда волинська родина. Польська, хоча у них не була сформована польська ідентичність, вони не називали себе поляками. Про себе вони казали – тутейші, тобто місцеві.

Батько моєї мами й дядька (мій дідусь) у результаті мішаних шлюбів у попередніх поколіннях предків був православним. А мама (моя бабуся) – католичкою. Вона вийшла заміж за православного, тож дітей хрестили в церкві у Колках.

Дядька під час хрещення записали Даниил. Проте все життя на нього казали Данило, найближчі називали Данеком. І сповідався дядько в костелі. Шлюб теж брав у костелі.

У нас в родині розмовляли і польською, і українською. Паралельність польської та української мов у нашій родині була настільки органічною, що я ніколи не помічав, коли переходили з однієї на іншу. Дитячі книжки я мав обома мовами.

У самого дядька вдома, коли я почав їздити до нього до Львова, розмовляли польською, а вже в 70-х–80-х рр. – більше українською.

Саме від нього я, волинська дитина, ще в 60-х рр. дізнався про Катинь та Варшавське повстання.

Колки і Красноволя

Дядько закінчив повшехну школу в Колках. Першим, хто помітив у нього хист до малювання і фактично визначив його дорогу, був колківський учитель, поляк Ян Ясек. Він сказав діду: «Пане Даніелю, малий має талант, візьміть це до уваги. Треба йому купити фарби». А дід відповів, що його сину треба кравецтву вчитися, бо з малювання не проживеш.

Добошинські господарювали в Колках. Перед самою війною купили землю, яку навіть не встигли на себе оформити. Це їх врятувало – для радянської влади вони не були куркулями.

Під час німецької окупації дядько з братом переховувалися. Коли німці вивозили молодь на роботу, то наш дідусь вигадав, щоб вони двоє лягали в хаті перемотані і все було посипане вапном. Німці думали, що в хаті тиф, і не заходили. Коли приходили українці забирати в бандерівці, бо тоді був момент, коли бульбівці вже практично здали свої позиції, легенда з тифом теж якось проходила.

У якийсь момент, коли не треба було вже ховатися, а до того ж пройшла чутка, що йде польське військо, Олександр вдягнувся досить пристойно, мав дуже гарні чоботи, вийшов з хати і зник. Коли рідні знайшли його, він лежав убитим біля церкви, роздягнений і без чобіт. До сьогодні ми не знаємо, хто його вбив. Люди казали, що то були «червоні».

У Колках бандерівці не чіпали нашу родину, їх вважали місцевими. Натомість наша родина у Красноволі постраждала від бандерівців, і то не місцевих, а з Копилля. Моя бабця, Хелена Добошинська, власноруч за допомогою місцевих поховала зарубаних бандерівцями свого батька і двох рідних сестер (це були тітки мого дядька).

А потім німці спалили Колки. Згоріло багато вулиць, зокрема й та, на якій стояла дідова хата. Родина не постраждала, бо дід через непевні часи давно вже мав викопаний схрон. У ньому всі й сховалися, ще й швейну машинку Singer із собою взяли. Це все, що в них залишилося. Навіть документи всі згоріли.

Після пожежі Добошинські жили якийсь час у родичів у Колках. Коли наблизився фронт, дядька призвали в Червону армію. А всі інші долучилися до колони цивільних і з нею прийшли до Луцька. Тут поселилися у свояка. Він мав документи про те, що поляк, і за якийсь час у межах репатріації виселився до Польщі. Наша родина теж хотіла спочатку втікати до Польщі, але ж усі документи згоріли, тож вони залишилися жити в хаті того свояка.

«Я тобі життя дарую»

Коли совєти мобілізували дядька, то відправили в «учєбку» в Харків на Холодну Гору. І багато колківчан разом із ним туди потратили.

Тоді було ще дуже голодно і холодно, а одяг у них був з убитих солдатів. Дядько захворів на туберкульоз. Коли він був у госпіталі, політрук, єврей за національністю, запитав якось, хто може оформити бойовий листок. Дядько визвався написати та ще й намалював на листку бійця з рушницею.

Політрук до нього приходить і питає: «Це ти малював? А Сталіна зможеш?» Дядько перемалював його з плаката. «А Леніна?» І Леніна намалював. Таким чином вижив, бо політрук забрав його до себе в штаб. Дядько тоді вперше з’їв трошечки більше, ніж їм давали у санчастині. У штабі він малював і писав.

А одного разу колківчанам видали новеньку форму. Йому теж. Проте політрук наказав зняти форму, одягнути лахміття і йти з ним. Дядько заплакав: «Я теж хочу на фронт». «Ти, видно, дураком був, дураком і залишишся! Я тобі життя дарую! Ти сьогодні ще раз народився! Вони можуть не повернутися!» – крикнув на нього політрук. Хлопців потім на штурм Кенігсберга кинули. Ніхто з них не повернувся – про це дядько довідався пізніше, коли приїжджав у Колки.

Через якийсь час у нього загострилася хвороба, йому зробили операцію й повністю комісували.

Солдат Данило Добошинський. Харків, 1944 р.

Луцьк, театр, живопис

Після демобілізації дядько приїхав у Колки, а нашої родини там уже не було. Місцеві сказали йому, що вони або до Польщі виїхали, або в Луцьку – там він їх згодом і знайшов.

У Луцьку він влаштувався працювати в театрі. Спочатку був художником, потім «бобіком» – так називали молодших артистів, а згодом актором, навіть отримав якусь незначну роль. Проте паралельно весь час малював. Головним художником у театрі тоді був Юрій Миць. Він помітив хист дядька до малювання й порадив йому їхати у Львів вступати в училище. Так він став для нього другим хресним батьком.

Працівники драматичного театру в Луцьку. Данило Добошинський – крайній справа. 1946 р.

Ще коли жив у Луцьку, Данило Добошинський дружив із Віктором Пастриком і Леонідом Дорошкевичем. Вони були поляками. Віктор Пастрик залишився у Луцьку, працював у галузі освіти. Натомість Дорошкевич, якого всі називали Льодіком, теж поїхав вчитися до Львова – у Львівську політехніку.

Львівські студенти Данило Добошинський та Леонід (Льодік) Дорошкевич. Луцьк, 1948 р.

Львів

Дядько вступив у Львівське училище прикладного мистецтва. Збереглися перші знімки його як студента училища та інституту, замальовки 1947 р. із гуртожитка, рисунки. На них «увіковічено», зокрема, ще зовсім юних художників Софію Караффу-Корбут та Івана Катрушенка. Потім він вступив на другий курс Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва (ЛДІПДМ, нині Львівська національна академія мистецтв), який закінчив у 1953 р. У ньому ж залишився працювати.

Перші студенти ЛДІПДМ. Львів, 1947 р.

Серед його викладачів були Йосип Бокшай, Іван Севера та Роман Сельський. Разом із ним училися Іван Скобало, Софія Караффа-Корбут, Карло Звіринський та багато інших визначних у майбутньому митців.

Дипломну роботу він захистив на тему «Ломоносов і німецькі вчені». Все тоді було заідеологізоване.

Після війни майже повністю опустілий Львів, здавалося, самими своїми мурами тримав оборону від нових «хазяїв». Ще жевріла європейська традиція і залишки культури. Дядько вже тоді розумів, що існує щось інше, ніж соцреалізм. Завдяки Сельському й іншим «старшим» учителям, пізнав, що таке Віденська, Варшавська чи Краківська школа.

Захоплювався імпресіонізмом, який у сталінські часи був під забороною. Був такий момент, коли його могли вигнати з інституту за те, що він приніс студентам польське видання робіт Ренуара і Сезана. На нього тоді донесли. Це були 50-ті роки.

Перші студенти ЛДІПДМ. Львів, 1947 р.

Випускники і викладачі ЛДІПДМ. Львів, 1960 р.

Данило Добошинський, Роман Сельський та Іван (Ясьо) Скобало. Львів, початок 1950-х рр.

Дземброня

Львівські художники постійно збиралися в Карпатах, у Дземброні, де, крім гуцулів і свого перевіреного товариства, більше нікого не було. Там у них був своєрідний Львівський Барбізон.

У Дземброні збиралася львівська інтелігенція, Роман і Марґіт Сельські і Роман Турин, які виводилися ще з довоєнної групи «Артес», Вітольд Монастирський, Карло Звіринський. Приїздила постійно родина Якутовичів із Києва.

Вони робили там замальовки, етюди, збирали гриби, ходили одне до одного в гості. Тераса з видом на Чорногору чи веранда хати ґазди Ветощука були своєрідним Гайд-парком. Там була можливість вільно обговорювати мистецькі та політичні теми.

І ще одна складова свободи, яка там була, – це радіо. У горах дуже добре ловили «Радіо Свобода», «Радіо Лондон» та «Вільна Європа».

Це були найщасливіші часи творчості. Він заряджався там не тільки фізично, але й морально.

Зліва направо: Ростислав Сильвестров, Марґіт Сельська, Роман Сельський, Гєньо Середа, Олесь Середа, Данило Довбошинський. Дземброня, 1974 р.

Дзембронський Гайд-парк – тераса Ветощуків. 1974 р.

Сім’я

Дядько був одружений із Барбарою Галецькою – Басею, яка позувала в інституті, щоб мати за що жити. У 1946 р. родина енкаведистів виселила її з мамою з їхньої квартири. Батька розстріляли. Перший її чоловік, польський офіцер, загинув у 1941 р. під час розстрілу тюрми на Лонцького. Коли в місто увійшли німці, тітка, яка була тоді вагітна, разом з іншими львів’янами, які шукали своїх рідних, пішла шукати свого чоловіка. Через побачене вона втратила дитину.

Барбара Галецька. Львів, 1938 р.

Після виселення з квартири вони з мамою жили на вулиці Снопківській у своєї доброї знайомої, яка була в їхньому колишньому будинку двірничкою.

Дядько з тіткою тулилися по квартирах. Ще в 50-х рр. йому запропонували помешкання після якоїсь польської сім’ї, «яких виїхали». Він сказав: «Я не можу жити в чужому». Своє вони отримали в 60-х – це була квартира в Будинку художника на вулиці Тернопільській. В цьому ж будинку вуйко мав майстерню. Це було його щастя: Інститут, майстерня і Дземброня. А також «салони Туринів і Сельських» та вірні друзі.

Барбара Добошинська і Данило Довбошинський. Тітка до кінця життя носила прізвище Добошинська, згідно зі свідоцтвом про шлюб, без дописаної чоловіку літери «В». Львів, 1961 р.

Спілка

У кінці 50-х рр. вуйко захопився новим трендом – суворим реалізмом. Провідним митцем цього напрямку був московський живописець Таїр Салахов. Ця течія поєднувала певні традиції світового мистецтва з потребами часів хрущовської відлиги.

Дядько зі своїм однокурсником Іваном Скобалом вирішили поїхати на шахти в Червоноград. Живучи в гуртожитку серед шахтарів, вони робили замальовки. Результатом цього стала картина «Шахтарська зміна». Її дали до Києва на республіканську виставку. Звідти прийшло «указаніє»: негайно цих доморощених формалістів «прівєсті в чувства» і не приймати їх у Спілку художників УРСР.

Правда, потім хтось їм підказав дати цю картину на виставку в Москву. Там вона отримала премію, навіть листівки видавали із цим зображенням. І з Москви до Києва прийшло інше «указаніє»: «нємєдлєнно прінять в Союз художніков».

Що давало членство в Спілці художників? Ставали доступнішими фарби, пензлі й полотно, до того ж їх можна було купити за зниженою ціною. І ще художник отримував певний ідеологічний захист – його вже важче було «прикрутити» в Києві чи Львові.

Тоді у спілку прийняли Данила Добошинського та Івана Скобала. Після цього дядько став завідувачем кафедри монументального живопису в інституті. Очолював її протягом 20 років, хоча й не був партійним.

Данило Довбошинський та Іван Скобало. Львів, вулиця Академічна, 1960-ті рр.

Колись вуйко розповів, що у спілці сказали: треба намалювати щось до сторіччя Леніна, зокрема, низку картин на тему «Ленін і закордонні робітники».

І дядько приходить і каже: «Сюжет дурнуватий, але є прекрасна нагода побавитися кольором і фактурою. Я їм зроблю сюрприз: берег моря, стоїть Ленін перед якимось французьким рибалкою, але рибалка матиме обличчя і поставу Жана Габена. Все одно того ніхто не зрозуміє» .

Правда знайшовся один, який запитав: «Навіщо ви намалювали Габена?» Дядько відповів: «Ну, французи ж усі на одне лице».

Цю картину я би назвав маркером того часу. Нині вона зберігається в одному з львівських музеїв.

Коли він був завідувачем кафедри, під час вступної кампанії неодноразово протягував своїх. Своїми були діти греко-католиків, українських націоналістів, поляків, євреїв і загалом ті, кого радянська влада не допускала до вищих навчальних закладів. Ті, хто не мав блату. Бо була теж квота для партійних, їх називали «позвоночниками», тобто тими, хто поступає по дзвінку зверху.

Данило Довбошинський та Іван Скобало із сином Михайлом. Львів, 1960-ті рр.

«Пачєму ти, Даніла, нє в партії?»

Він ніколи не був в партії. Але у 70-х рр. КГБ сильно пресувало його через це.

Його ще раніше питали, чому він не член партії. Це, як вони казали, означало, що він не любить радянську владу. «Ви, напевно, український націоналіст?», – питали вони. Він відповідав, що він з польської родини, тож не може бути українським націоналістом. Викручувався також відмовками, що ще не готовий. Але ж минає 10–15 років і ще не готовий?

Про КГБ він згадував, що з ним працював такий дивний дует слідчих: «хароший» і «плахой». «Харошим» був росіянин. Він говорив, що розуміє: до вступу в партію дійсно треба приготуватися. А другим був молодий галицький спеціаліст, який казав: «Я тебе, скотину, дуже добре знаю, я тебе роздавлю». Погрожував, що змусить доносити.

Дядько зрозумів, що його почали пресувати. На нього тиснули передусім морально. А вуйко, пам’ятаючи часи сталінських репресій, їх боявся. Пам’ятаю, як приходив додому й лягав у позі ембріона на канапі. Просив, щоб до нього нічого не говорили.

Потім це відгукнулося на мені. Дядьку погрожували, що займуться мною: «Ми знаємо, що він хотів до Польщі втікати».

Я тоді мріяв працювати в одній дизайнерській бригаді. Але одного разу дядько сказав мені: «Валентине, пробач, але, здається, з твоїм планом нічого не вийде». І розповів мені про те, як КГБ його пресувало: «Вони тебе знищать тільки тому, що не знищили мене. Я вже не буду завідувачем кафедри. Сам напишу заяву на звільнення. Але ніколи не буду членом партії і не співпрацюватиму з органами».

Так його вчив батько, колишній балтійський моряк і ветеран Першої світової війни. Його в Колках за перших совєтів теж хотіли змусити вступити в партію. «Пачєму ти, Даніла, рускій салдат, нє в партії?» – питав у діда політрук. А той теж придумував різні відмовки.

Коли я виїхав зі Львова, дядько ще пів року чи рік був завідувачем кафедри, потім тимчасовим виконувачем завідувача кафедри. Далі була ще одна спроба змусити його вступити в партію, але він уже різко відмовив.

Я тоді вже був у Луцьку і він мені був за це вдячний. Я лише потім зрозумів, що він усе життя мене оберігав. Це не про нього тоді йшлося. Він боявся, що знищать мене.

Свята Єльжбєта

Тітку Басю КГБ теж викликало на розмову. Перший раз у 60-х рр., оскільки вона була серед тих, хто чергував біля костелу Святої Єлизавети, який совєти хотіли підірвати. Тітку тоді визвали в ЖЕК, де кагебіст наказував їй написати заяву, що це все справа Ватикану, що Ватикан підбурював львів’ян, щоб показати нелюдське ставлення радянської влади до Католицької церкви. Вона сказала, що не буде це писати, адже цей храм для неї святий і вона хотіла його врятувати.

А вдруге вона потрапила в КГБ у 70-х рр., коли почала доглядати за мамою своєї шкільної колєжанки, ходити мити її, приносити їй їсти. Виявилося, що та помирає самотня й паралізована в сирому підвалі власної кам’яниці, в який її колись виселили совєти. Тітка в костелі сказала парафіянам про це, вони теж почали дбати про ту жінку. Потім ходила до інших таких нужденних поляків додому, про яких їй розповідали знайомі. Її тоді знову викликали в ЖЕК. «Товаріщ в штатском» запитав її: «А що це ви підбурюєте народ? Ви думаєте, що ми забули вам Святу Єльжбєту?»

Важливі події

Серед важливих подій, які мали вплив на його творчість, була його поїздка в 70-х рр. до Норвегії. В СРСР формували тоді групу з інтелігенції.

Дядько повернувся захоплений побаченим. Сказав мені: «Я тепер розумію, чого ти так хочеш втікати до Польщі». Від побаченого він ніби наново народився. А ще закохався в музику Яна Сібеліуса і Едварда Гріга.

У Норвегії він робив багато замальовок із подорожі й дарував членам делегацій. Через це йому запропонували ще одну закордонну поїздку – круїз Середземним морем. Тоді він побував, зокрема, в Іспанії, Франції та Італії.

Ще однією епохальною подією в його житті була зустріч із Сергієм Параджановим у 60-х рр. під час зйомок «Тіней забутих предків». Я тоді теж був у Дземброні. Пізніше вони з Параджановим бачилися ще раз, коли той гостював у Туринів.

 Дземброня, 1967 р.

Дземброня, 1960-ті рр.

Волинь

До родини в Луцьку дядько приїжджав чотири-п’ять разів на рік. Допомагав нам матеріально, тому що ми дуже бідно жили.

Колись ми ходили з ним у гості до Миколи Голованя в його майстерню на розвилці в Луцьку, де був кінотеатр «Комсомолець». «Щаслива людина у своєму скульптурному світі», – казав про нього дядько.

Пару разів їздив до Колок. Місцеві запросили його колись як відомого живописця на диспут місцевої інтелігенції на тему «Можна ли писать мазками?» Це була місцева інтелігенція, вчителі, виховані на передвижниках.

Із Колками в нього були пов’язані дитячі та юнацькі спогади. У нас там залишилися свояки – родина Янчиків і Садових. Бабця теж хотіла завжди побачити своїх подруг дитинства і юності, нащадки яких розповіли потім нам, хто переховував наших – тих поляків, які вціліли у Красноволі.

Якось у 80-рр., коли ми з дядьком приїхали в Колки, вирішили сходити туди, де були поховані євреї. Там тоді вже поставили пам’ятник. Їх після розстрілу поховали на нашому полі. Це місце називалося Горки. Добошинські зазвичай вирощували там картоплю. Коли знищили євреїв, дід сказав: «Це поле вже не наше, тепер це їхнє поле».

Коли ми з вуйком туди вирушили, мусили пройти через санаторій для шахтарів, який там поруч побудували. Дядько не міг зорієнтуватися, бо там де було поле, все заросло деревами. І якийсь відпочиваючий сказав нам російською: «Люди вашої національності лежать ось там». Він подумав, що ми євреї, тому що ми розмовляли галицькою українською мовою. Вуйко був з бородою і в береті – зовсім не схожий на місцевого.

Коли поверталися, вуйко підійшов до того відпочиваючого, щоби подякувати. «Ну, що, знайшли?» – запитав той. «Так, багато з них були нашими сусідами», – відповів дядько. Сказав, що йому приємно, що його сприйняли за єврея. «Але ми поляки», – додав він.

«Які тут могли бути поляки?» – запитав зі здивуванням відпочивальник. Цю фразу я чув потім неодноразово.

А вуйко сказав тоді: «Тепер я розумію, чому дідусь говорив, що в нас немає поля. Навіть через це. Це вже дійсно не наше місце».

Барбара Добошинська і Хелена Добошинська. Львів, 1950-ті рр.

Родина Добошинських. Львів, 1960 р.

Спадщина

Найбільш плодовитим періодом у його творчості були 70-80-ті рр. Загалом же найбільше він створив, починаючи від шахтарів, тобто з 60-х рр. і до 90-х, коли в нього стався перший інсульт.

Після того, як він пішов із кафедри, працював у своїй майстерні. Намалював низку дуже цікавих робіт. Він був визначним колористом, створював своєрідний синтез фактури, кольору, об’єму і внутрішньої експресії.

Завдяки передвоєнному спадку «Артесу», Сельським і Турину, відкритості на польську культуру, він свідомо слідував цінностям світового живопису, зокрема й польського.

Потім його попросили знову прийти на кафедру, і він працював там ще два роки. Про цей період казав: «Це те саме, що повернутися до Дземброні, коли там уже пусто». Він перестав їздити до Дземброні, коли помер Роман Сельський. Був там тільки два рази після його смерті.

Данило Добошинський сформував цілу плеяду художників. Серед його учнів Іван Марчук, Андрій Бокотей, Любомир Медвідь, Олег Мінько, Зиновій Флінта, студенти ЛДІПДМ – Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва.

Його роботи виставлялися в США, Канаді та Польщі. І, звичайно, в Україні: у Львові та Києві.

Українські музеї купували його роботи ще за його життя. Сьогодні їх можна побачити, зокрема, у Львівській картинній галереї, Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. Написаний ним портрет Лесі Українки є у фондах Художнього музею в Луцьку. Його роботи є теж у Києві, Івано-Франківську та інших містах України.

Дуже багато його робіт перебувають нині в приватних колекціях у Латинській Америці, Північній Америці, Австралії та Європі.

На жаль, доля багатьох його робіт мені не відома. Після смерті найближчих друзів і дружини Басі, його взяло під опіку уже нове товариство. Організовували нові виставки, видавали каталоги, журнали. При нагоді модифікували біографію вуйка під свої суспільно-політичні потреби і бачення. Часто ігнорували родинну правду і реалії того часу, «прифантазували» упівця Клячківського замість першого інспіратора – польського вчителя Яна Ясека.

Власна культура і задекларована полікультурність зіграли з ним наприкінці життя злий жарт. Він хотів свободи, а її на цьому етапі давав алкоголь, який він пив із новими друзями. Потім я знайшов його вдома у Львові майже паралізованим, із повторним інсультом.

«Отак ми відходимо»

Наприкінці життя він почав малювати картину, на якій зобразив себе і своїх друзів у Дземброні: Сельських, Турина, Колессу, Монастирського. Але він цю роботу так і не закінчив. Казав мені, що не знає, навіщо він її почав: «Не можна повертатися в минуле».

Данило Довбошинський довго працював над картиною, яку так і не завершив. Називав це «Прощання з друзями». На картині зліва направо: Марґіт Сельська, Микола Колесса, Данило Довбошинський, Роман Сельський, Вітольд Монастирський, Роман Турин. Вуйко казав: «Вони вже так далеко, але ще зовсім поряд». Фото зроблене в майстерні у Львові. Приблизно 2008–2010 рр.

Серед його друзів варто згадати також легендарних мистецтвознавців Бориса Возницького і Володимира Овсійчука, які рятували пам’ятки в Україні.

Коли я забрав дядька до Луцька, його часом провідували львівські друзі, учні, знайомі.

Найбільше мені запам’яталася його остання зустріч із Володимиром Овсійчуком. Дядько його не впізнав, бо вже переставав реагувати на зовнішній світ. Овсійчук попросив тоді побути з ним трохи віч-на-віч. Я їх залишив удвох. Усі тоді відчули поважність ситуації.

«Отак ми відходимо. Данило – вже, невдовзі – і я. Яке щастя, що він має при кому відійти», – сказав Володимир Овсійчук.

Мені запам’ятався один випадок, коли свідомість людини приносить сюрпризи. Це було вже після того, як загинув Борис Возницький. Я сказав тоді вуйку (не розраховуючи, що він вийде зі свого стану і зрозуміє), що Борис загинув.

«Який Борис?» – запитав він.

«Возницький. Машиною їхав, розбився», – відповів я.

«До Олеська їхав?»

«Ні, до Дубна».

А він: «Бачиш? І Борис відійшов як хлоп, за кермом і в дорозі».

Дядько помер 8 серпня 2012 р. Похований у Колках. Там, де народився. Його дружину Басю ми поховали у Львові, в могилі її мами на Личаківському цвинтарі. А дядько спочиває на цвинтарі біля своєї мами Хелени, брата Олександра і сестри Анни. Хоча він дуже хотів бути похованим тут, у Луцьку, біля свого тата Данила і сестри Надії (моєї мами), але там, на жаль, уже не було місця.

Данило Добошинський похований на кладовищі в Колках біля мами Хелени Добошинської, брата Олександра Добошинського та сестри Анни Бельської (в дівоцтві Добошинської)

Розмовляла та опрацювала спогади Наталя Денисюк

Фото з родинного архіву Валентина Ваколюка

На головному фото: Данило Довбошинський у своїй майстерні. 80-ті рр.