Емануель Малинський залишив по собі заповіт, який є не лише актом останньої волі, але й свідченням його великого серця. Складений 7 жовтня 1937 р. у Познані нотаріусом Стефаном Пехоцьким, цей документ відображає його практичний, сповнений ентузіазму характер.
Як останній представник роду герба Порай, Малинський вирішив, що його маєток на Волині не має дістатися випадковим родичам, а повинен служити далекосяжній місії – допомозі нужденним і хворим, а також підтримці католицьких цінностей на цих землях.
Усі статті із циклу про Емануеля Малинського можна прочитати тут.
***
Своєю останньою волею Емануель Малинський передав власне майно Згромадженню сестер урсулянок Серця Ісуса в агонії. Згідно з його ідеєю черниці мали управляти маєтком, а також дбати про місцеву громаду. Ключовий фрагмент заповіту звучав так: «Щоб мої родові маєтки завжди залишалися корисними та служили основою для полегшення долі нужденних, хворих, стражденних, убогих і старців.. у руках Інституції, яка має на меті саме ці вчинки милосердя, в дусі євангельських настанов, а також поширення на території кресів держави принципів римо-католицької віри латинського обряду, виключаючи східні обряди, і в переконанні, що це моє бажання повністю реалізується через передачу після моєї смерті моїх маєтків на Волині Згромадженню сестер урсулянок Серця Ісуса в агонії, Генеральною Настоятелькою якого зараз є Преподобна Мати Марія, Урсула (Юлія) Ледуховська в Любочесьниці поблизу Пнєв у Великопольщі».
Заповіт Емануеля Малинського, 1937 р. Джерело: Державний архів Рівненської області
Виконавцями заповіту стали Примас Польщі, кардинал Август Гльонд та граф Францішек Замойський, впливовий громадський діяч і промисловець. Обидва погодилися на цю роль, щоб допомогти виконати останню волю Малинського.
У заповіті знайшлося теж місце для графа Владислава Бжозовського, генерального повіреного Малинського, який у 1927 р. «узяв на себе управління маєтками в момент їх загрози й, прагнучи зберегти їх та вберегти від руїни, вклав власні кошти в різний час». Емануель подбав про те, щоб у разі потреби Бжозовський або його спадкоємці могли отримати частину землі в Невіркові як повернення позик. Додатково сестри урсулянки мали забезпечити Бжозовському право на довічне проживання та зберегти його теперішні умови праці.
Владислав Бжозовський, генеральний повірений із питань маєтків Емануеля Малинського, фотографія від 27 жовтня 1927 р. Джерело: Польські землевласники ХХ ст. Біографічний словник, ч. 4, Варшава, 1998 р.
Малинський у заповіті зазначив, що родина повинна поважати його останню волю і в жодному разі не суперечити їй. Проте реальність виявилася іншою.
Відкриття заповіту мало бути формальністю. 8 червня 1938 р., під час засідання Гродзького суду в Познані, було зачитано документ, у якому Емануель Малинський чітко зобов’язував свою родину поважати його волю. У липні того ж року заповіт був затверджений в Окружному суді в Рівному, а кілька тижнів потому, 20 липня 1938 р., у Варшаві Мати Марія Урсула Ледуховська прийняла Акт довіреності з правом подальшої субституції, уповноваживши Владислава Бжозовського на управління та розпорядження земельними маєтками, записаними в нотаріальному заповіті на користь Згромадження сестер урсулянок Серця Ісуса в агонії.
Проте справа потрапила на розгляд суду. Позивачем став родич із Кременця на Волині Ян Тарновський, який вважав, що заповіт недійсний. Адвокатами, які виступали представниками позивача Яна Тарновського, були Влодзімєж Маєвський із Рівного і доктор Вільгельм Берлштейн зі Львова.
Позов Яна Тарновського про скасування заповіту, 1938 р. Джерело: Державний архів Рівненської області
Ян Тарновський стверджував, що є найближчим родичем покійного. Спільним предком позивача і покійного Марка Емануеля Віта Малинського був Юзеф-Каласанцій Малинський, який залишив дітей: дочку Анелю (вийшла заміж за Януша Ледуховського) і сина Міхала Малинського. Згадана Анеля Малинська, у шлюбі Ледуховська, залишила дочку Марію, у шлюбі Тарновську (дружину Казимира Тарновського), яка померла; її сином є позивач. Згаданий Міхал Малинський залишив сина – покійного Марка Емануеля Віта Малинського.
Тарновський, який подав позов проти Згромадження сестер урсулянок, Примаса Польщі та Владислава Бжозовського, мав єдину мету – анулювати заповіт. Його аргументація була дріб’язковою, а сумніви множилися з кожним рядком позову. Він вважав, що документ, згідно із законом, потрібно було скласти не в Познані, а на Волині, де розташовувалися маєтки Малинського. На його думку, бракувало третього свідка, а Примас Польщі як церковна інституція не мав прав на спадкування. Додатково він стверджував, що Згромадження урсулянок не має правоздатності для прийняття спадку.
Але аргументи Тарновського не обмежувалися формальностями. У позові з’явилися звинувачення стосовно самого Емануеля Малинського. Тарновський підкреслював, що заповідач мав нібито проблеми зі здоров’ям, а його поведінка свідчила про «багаторічний хронічний алкоголізм» і «психічні захворювання». Позивач шукав підтримки у свідченнях знайомих – власників сусідніх маєтків, які мали підтвердити, що психічний стан Малинського нібито не дозволяв йому приймати раціональні рішення.
Ці аргументи могли видатися складними для спростування. Однак варто подивитися на ці звинувачення з дистанцією, особливо на ті, що стосуються психічного здоров’я чи начебто алкоголізму, які могли бути легко перебільшені в судовому спорі.
Незважаючи на те, що Тарновський піддавав сумніву заповіт із різних причин, його дії нагадували класичну боротьбу за родинну спадщину. Судові процеси про спадщину – це не лише правові спори, але й битва, в якій змагаються за вплив, честь і спадок предків. Справа Емануеля Малинського показує, якою тонкою є межа між обов’язком родини відносно предків і прагненням досягти власних цілей.
Позивач також стверджував, що цей заповіт не є виразом волі Емануеля Малинського, і вказав, що всі вищезгадані обставини підтвердили свідки: Станіслав Радзімінський, власник маєтку Радошівка в Кременецькому повіті, та Лешек Валевський, власник маєтку Моквин у Костопільському повіті. Позивач застерігав, що будуть вказані ще й інші підстави недійсності заповіту.
Історія заповіту Емануеля Малинського – це хроніка складних подій, які вийшли з-під контролю навіть після його смерті. Він став джерелом несподіваних викликів, особливо для Згромадження сестер урсулянок. Адвокати, як-от Броніслав Тезлафф і Міхал Лоркевич, вели завзяту боротьбу на захист заповіту. Вироком Апеляційного суду в Любліні від 17 лютого 1939 р. було змінено постанову Окружного суду в Рівному від 18 жовтня 1938 р. у справі забезпечення позову та відмовлено в клопотанні позивача про забезпечення позову. Незважаючи на спроби скасувати заповіт, майно врешті-решт перейшло черницям.
Улітку 1939 р. урсулянки розпочали працю на нових землях, де організували дитячий садок для 70 дітей місцевих працівників, а в сусідньому фільварку Лукавка – заклад для дітей, які потребували постійної опіки.
Головний архів сестер урсулянок Серця Ісуса в агонії в Пнєвах містить інформацію про те, що для Матері Марії Урсули Ледуховської маєток Малинського став великим викликом: «Я не думала, що цей тягар впаде на нас так швидко». Вона непокоїлася фінансовим становищем, але була переконана, що мета – допомога найбіднішим – виправдовує прийняття цього дару. Незабаром життя поставило перед черницями нові виклики.
Коли у вересні 1939 р. Червона армія вступила на східні території Польщі, ситуація в Зірному стала драматичною. Владислава Бжозовського (30.05.1876–6.07.1973) було заарештовано як «поміщика». Проте місцева громада не залишилася байдужою: одна з жінок врятувала йому життя, голосно протестуючи під час суду і розповідаючи, як Бжозовський допоміг їй, коли вона втратила у пожежі свій будинок. Завдяки цій неймовірній підтримці Бжозовський знову здобув свободу, хоча ситуація постійно погіршувалася. За допомогою контрабандистів у супроводі доньки йому вдалося перетнути демаркаційну лінію та дістатися Генеральної губернії.
Між 17 вересня 1939 р. та кінцем липня 1940 р. було ліквідовано шість урсулянських закладів на Поліссі та Волині: Молодово, Городище, Ілоськ, Краснолеськи, Острів Пінський і Зірне. Причини були подібними. Перш за все сестрам заборонили контакти з молодим поколінням. Нова влада взяла під контроль дитячі садки, школи та сиротинці. Сестри відчували на собі набридливий нагляд місцевих комітетів і нових керівників. Ще деякий час вони допомагали біженцям, які прибували з Західної Польщі, але вже в жовтні 1939 р. завершили останній етап своєї діяльності в маєтку.
У Головному архіві сестер урсулянок Серця Ісуса в агонії у Пнєвах збереглися спогади сестри Терези Кітлінської, яка приїхала до Зірного незадовго до початку війни, щоб допомогти в організації сиротинця. Звичайні щоденні обов’язки швидко набули нового значення, коли новини про німецьке вторгнення змінили ритм роботи черниць.
Сестра Тереза згадувала ранкові меси в Березному, піклування про дітей, а також моменти невизначеності, коли озброєні селяни почали відвідувати маєток. 24 жовтня сестри покинули Зірне й більше туди не повернулися. Переодягнені в цивільне, поділені на групи, урсулянки вирушили в нелегкий шлях евакуації через Вільно, Янів і Городець, де їх тепло прийняли місцеві сестри.
У листопаді 2023 р., під час співпраці зі Згромадженням сестер урсулянок Серця Ісуса в агонії, я отримала подяку від генеральної секретарки згромадження, сестри Данути Сакович за надання невідомих раніше матеріалів про заповіт Емануеля Малинського з Державного архіву Рівненської області.
Свята Урсула Ледуховська. Джерело: www.centrumopatrznosci.pl
Свята Урсула Ледуховська (1865–1939) була видатною польською черницею, патріоткою, педагогинею і громадською діячкою. Народившись в Австрії, вона присвятила своє життя Польщі, вступивши до ордену урсулянок і активно займаючись вихованням молоді. У 1907 р. вона вирушила на місію до Петербурга, а з початком Першої світової війни змушена була емігрувати до Скандинавії. Там через лекції та статті вона популяризувала польську культуру та прагнення Польщі до незалежності. Її боротьба за свободу країни й виступи привернули увагу еліт Швеції, Норвегії та Данії, а дружба з Генриком Сенкевичем та Ігнацієм Падеревським принесла Польщі велику підтримку.
Повернувшись до Польщі в 1920 р., вона заснувала Згромадження сестер урсулянок Серця Ісуса в агонії, яке особливо піклувалося про бідних і нужденних. Вона була першопрохідницею жіночої освіти, створивши перший гуртожиток для студенток у Кракові та будинок для студенток у Варшаві. Відзначалася екуменізмом і налагодженням міжнародних зв’язків, діючи поза національними та соціальними поділами.
За два роки до своєї смерті Свята Урсула Ледуховська сказала: «Я мала лише одне прагнення – служити Богові й Батьківщині!»
Нагороди, які отримала від влади Другої Речі Посполитої, як-от Хрест Незалежності (1930), Хрест Офіцерського Ордену Відродження Польщі (1927) та Золотий Хрест Заслуг (1937), свідчать про велику повагу й визнання, які вона мала за своє життя.
18 травня 2003 р. у Римі Папа Йоан Павло II канонізував матір Урсулу Ледуховську.
5 березня 2009 р. Сенат Республіки Польща ухвалив постанову про вшанування 70-ї річниці смерті Святої Урсули Ледуховської та визнав її взірцем патріотки.
Літургійний спомин Святої Урсули відзначають 29 травня.
Катерина Глодя
Публікація створена в рамках стипендійної програми «Досліджуй у Польщі» Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
