На Волині Емануель Малинський активно долучався до громадської діяльності, підтримуючи ініціативи воєводи Генрика Юзевського. Він був відомим філантропом і щедрим благодійником для публічних інституцій. Його меценатська діяльність привертала найбільшу увагу та повагу. У народній пам’яті він залишився людиною, яка щедро та віддано служила своїй землі та її мешканцям.

Усі статті із циклу про Емануеля Малинського можна прочитати тут.

***

У липні 1903 р. вода не знала пощади. Вісла та її притоки, немов розлючені стихії, прорвалися до міст і сіл Західної Галичини, затоплюючи все на своєму шляху. У Кракові вода дісталася аж до підвалів костелу на Скалці та друкарні Анчица, знищивши десятки друкованих видань. У долині Дунайця люди безпорадно спостерігали, як чергові хвилі поглинають їхні будинки й поля. Повінь мала катастрофічні наслідки для сільського господарства: сильні дощі, які продовжувалися навіть після спаду води, призвели до повного знищення врожаю зернових і картоплі в багатьох регіонах. Збитки оцінювалися в 30 млн крон – неймовірну суму для тих часів.

Варшавська преса з визнанням відзначила жест волинського землевласника Емануеля Малинського, який вирішив підтримати жертв нищівної повені в Галичині. За посередництвом банку він передав 12 610 крон 60 галерів, що відповідало 5000 рублів, на допомогу потерпілим від стихії галичанам. Інші джерела, у статтях «Для потерпілих від повені», «Щедрий дар», повідомляли про його черговий внесок – 5000 рублів, виділених для постраждалих у Королівстві Польському.

Журналісти тоді писали, що Емануель Малинський був одним із найбільших акціонерів Земельного банку в Познані, володіючи акціями на суму 250 000 марок. Його описували як одного з найщедріших благодійників, наголошуючи, що він є прикладом для наслідування і справжнім громадянином, який спрямовував свій капітал на служіння найважливішим національним інтересам.

Філантропічна діяльність Емануеля Малинського мала не лише фінансовий, але й стратегічний характер. 

Польський історик Тадеуш Епштейн писав, що в 1904 р. Емануель Малинський разом із групою польських аристократів, серед яких були Анна Браницька, Роман Бніньський, Юзеф Островський, Анджей Потоцький, Здзіслав Тарновський та Маурицій Замойський, створив консорціум, метою якого було придбання маєтку в Мидльниках поблизу Кракова вартістю 338 325 крон для потреб сільськогосподарського факультету Ягеллонського університету.

Малинський, людина візії та дії, вніс на цю справу, як і інші учасники, 38 000 крон. Це була своєрідна позика на благо польської науки. У той час сільське господарство як галузь науки лише починало розвиватися, а маєток у Мидльниках швидко став місцем, де теоретичні знання поєднувалися з практикою. Саме різноманітність ґрунтів і чудове розташування маєтку створили умови для проведення експериментів, які допомагали молоді здобувати навички, корисні в рідних краях. Цією справою займався професор землеробства та рослинництва Казімєж Рогойський.

Працівники Дослідного інституту Ягеллонського університету в Мидльниках, 1934 р. Джерело: Національний цифровий архів

Керівництво факультету зобов’язалося упродовж двох років викупити маєток у консорціуму, а до цього часу виплачувати відсотки в розмірі 4,5 % від суми. Формально викуп маєтку відбувся лише в 1912 р. Але найважливішим було те, що вже з 1904 р. університет, працюючи над розвитком сільськогосподарських знань, мав маєток для навчальних і наукових потреб.

Як писала тоді газета «Dzień Polityczny, Społeczny, Ekonomiczny i Literacki», факт придбання Мидльників для потреб сільськогосподарського факультету є «хоч і незвичайним, але в наших умовах дуже бажаним проявом суспільної самодопомоги».

Емануель Малинський постійно прагнув підтримувати розвиток сільського господарства та меліорації. Він увійшов в історію як пропагандист модернізації сільського господарства та осушення земель, перетворюючи важкодоступні, болотисті території Волині на землі з високим господарським потенціалом. Його діяльність, що тривала від початку ХХ ст. до міжвоєнного періоду, не лише зміцнювала місцеву економіку, але й служила громаді, яка завдяки йому отримувала стабільність і перспективи розвитку.

У березні 1907 р. петербурзький тижневик «Kraj» повідомляв про успіхи Малинського в інтенсифікації сільського та лісового господарства упродовж останніх чотирьох років. Впроваджуючи сучасні методи управління та створюючи численні робочі місця, він утричі підвищив добробут місцевого населення. Особливу увагу привертали його меліоративні роботи в Березному – одному з найбільших маєтків на Волині, площею понад 40 тис. десятин (близько 44 тис. га).

У листопаді 1912 р. «Dziennik Kijowski» повідомляв про меліоративний з’їзд у Житомирі, під час якого підкреслювалася роль Березного як зразкового прикладу інвестицій в осушенні земель. Систематичні роботи, які Малинський проводив за детальними планами, включали регулювання вологості торфовищ, що дозволяло перетворити їх на родючі луки. Як зазначалося, це був єдиний маєток у регіоні, де реалізовувалися такого роду проєкти в такому масштабі.

У 1913 р. львівський часопис «Rolnik» підсумовував вплив Всеросійської виставки в Києві на популяризацію інноваційного підходу до меліорації. Було відзначено проєкт Малинського, який передбачав контрольоване осушення торфовищ, що дозволяло не лише збільшити площу зелених угідь, але й одразу отримати економічні вигоди для місцевих селян. Рішення було простим, але водночас революційним: болота передавалися місцевим жителям для використання безплатно, з обов’язком їх очищення, а в наступні роки земля приносила дохід від оренди. Завдяки цьому кожен рубль, інвестований у меліорацію, майже одразу окупався.

У листопаді 1925 р. тижневик «Samorząd» описував чергове підтвердження залучення Малинського до розвитку регіону. Передача ним 50 га землі Костопільському повітовому сеймику для будівництва дослідної сільськогосподарської ферми була виразом переконання, що інновації – це ключ до майбутнього. Постанова Повітового управління не лише висловлювала вдячність за цей жест, а й підкреслювала його стратегічне значення для розвитку сільського господарства на Волині.

Діяльність Емануеля Малинського – це приклад того, як зусилля однієї людини можуть вплинути на всю громаду. Його інвестиції в сільське господарство та меліорацію, хоча й були реалізовані понад 100 років тому, досі надихають. Вони демонструють, що збалансоване управління землею та співпраця з місцевим населенням можуть приносити і економічні, і соціальні вигоди.

Саме так було і з будівництвом багатофункціонального Спортивного стадіону в Луцьку імені маршала Юзефа Пілсудського. Будівництво стадіону тривало з 1929 р. і було нелегким завданням: кошторис усіх проєктних і будівельних робіт становив 300 тис. злотих, суму, яка значно перевищувала фінансові можливості місцевої влади. Однак завдяки підтримці таких видатних постатей, як Емануель Малинський, а також допомозі багатьох інших меценатів – від приватних осіб до громадських інституцій та підприємств – стадіон став реальністю.

Усі допомагали, як могли: хтось фінансово, а хтось матеріально, постачаючи деревину, цеглу, цемент чи шлак. Серед приватних меценатів преса згадує, зокрема, ім’я Емануеля Малинського: «Власник маєтку Березне, граф Емануель Малинський пожертвував 75 м³ деревини кругляка».

Завдяки підтримці благодійників та особливій опіці воєводи Генрика Юзевського роботи поступово просувалися вперед. Ігровий майданчик здали в експлуатацію вже в 1931 р., а в червні 1933 р. завершили будівництво футбольного поля та всіх тренувальних споруд.

У статті «Спортивний стадіон у Луцьку», опублікованій 30 липня 1933 р. в газеті «Wołyń», бургомістр Луцька Теофіл Оловінський зазначив, що луцький стадіон «має всі необхідні сучасні споруди, розміри яких дозволяють проводити легкоатлетичні змагання не лише національного, але й міжнародного рівня».

Коли в 1933 р., 24 вересня, воєвода Генрик Юзевський урочисто відкрив об’єкт, стадіон уже був готовий прийняти 6 тис. глядачів.

Урочисте відкриття стадіону імені Маршала Юзефа Пілсудського в Луцьку, 24.09.1933 р. Джерело: Національний цифровий архів

Емануель Малинський також долучався до проєктів, спрямованих на підтримку духовного життя. Гарним прикладом цього є допомога для костелу Святого Миколая в Києві. У 1904 р. він пожертвував на будівництво 500 рублів. Гроші передали через голову будівельного комітету Леонарда Янковського.

Не забував Малинський і про свою рідну місцевість. Костел Святого Каетана в Березному, який потребував термінового ремонту, отримав друге життя завдяки його допомозі. У співпраці з Земельним банком вдалося провести капітальний ремонт, який включав повну реконструкцію даху на вежах, покриття білою бляхою даху, цементну обробку зовнішніх стін, ремонт і фарбування внутрішніх стін і вівтарів. У 1928 р. «Polski Przemysł Budowlany» повідомляв, що «робота була виконана чудово, і костел справляє дуже гарне враження».

Костел Святого Каетана в Березному. Джерело: Мультимедійна бібліотека Teatrnn.pl

Відомо, що в 1928 р. бургомістр міста Березне Б. Терлецький розповідав про пожертви Емануеля Малинського, завдяки яким у місті були виділені земельні ділянки для будівництва пожежної частини та арештантського ізолятора, а також були щедро обдаровані інші установи, зокрема мировий суд отримав гарний маєток із просторим будинком, а державна поліція – ділянку з будівлею.

Малинський теж відновив будівлю колишньої палацової оранжереї в Березному, яку переобладнав для клубу «Ogniwo» та проведення культурних заходів.

Окрім того, Малинський побудував садибу із садом, яку облаштував для бідних дітей. У садибі містився ще притулок для дітей з навколишніх сіл, які відвідували 7-класну школу. Усе необхідне та фінансові ресурси на наступні 10 років забезпечив саме Емануель Малинський. Притулок передали під опіку сестер урсулянок.

У Головному архіві сестер урсулянок Серця Ісуса в агонії у Пнєвах у листопаді 2023 р. я знайшла підтвердження, що Емануель Малинський передав матері Ледуховській у дар (акт укладено 6 жовтня 1928 р.) двогектарний сад із дерев’яним будинком на річці Случ для проведення соціальної роботи. Будинок Святої Анни в Березному відкрили 16 травня 1928 р.

Каплицю й будинок 16 липня 1928 р. освятив єпископ Адольф Шельонжек. Сестри організували притулок для школярів і курси шиття для дівчат, які не ходили до цієї школи.

У лютому 1930 р. тут відкрили дитячий садок для майже 20 дітей. Сестри також займалися катехизацією дітей, підготовкою до святого таїнства, проводили євхаристійну хресну ходу.

Складні матеріальні умови, спричинені банкрутством маєтків Емануеля Малинського, стали причиною ліквідації закладу 6 жовтня 1932 р. Майно спершу передали в оренду, а 1 вересня 1936 р. його взяло під опіку Згромадження сестер бенедиктинок місіонерок із Луцька. Загалом у домі служили 12 сестер. Керівництво здійснювали сестри Моніка Жултовська (1928 р.), Анунціата Янушкевич (1928–1931 рр.) та Юзефа Хшчонович (1931–1932 рр.).

У 1926 р. Емануель Малинський шукав повіреного з питань управління маєтком. Вибір впав на Владислава Бжозовського. У біографічному словнику «Ziemianie polscy XX wieku» зазначено: «Величезний маєток виявився не надто прибутковим. Він складався з великих лісових територій, лук і боліт. Віддаленість від залізниці та погані дороги ускладнювали і здорожчували експлуатацію, а податки були високими. Дружина Владислава Бжозовського Марія знайшла для себе вдячне поле діяльності – завдяки її ініціативі блаженна матір Урсула Ледуховська, її кузина, направила до Зірного кількох сестер, які почали працювати серед бідного та відсталого населення. У Березному вони відкрили школу та інтернат для дітей працівників маєтку. У Зірному була каплиця, де священники, запрошені на тривалі візити, проводили служби. Дітей катехизували, для них організовували урочисту ялинку, створили аматорський театр.

Марія Б. намагалася допомагати греко-католицьким священникам, розпорошеним серед православних парафій, які часто перебували у складних умовах. Вона забезпечувала їх, зокрема, церковним облаченням, частину якого виготовляла сама. В останні роки життя вона отримала від Святого Престолу медаль «Pro Ecclesia et Pontifice». Під впливом сім’ї Бжозовських Малинський склав заповіт, згідно з яким після його смерті весь маєток мав перейти у власність Згромадження сестер урсулянок».

2 жовтня 1938 р. краківський журнал «Dzwon Niedzielny» написав, що «для благодійної діяльності на Волині покійний Емануель Малинський записав значні земельні володіння матері Ледуховській для її Згромадження урсулянок, які там, так само, як і дотепер на Поліссі, опікуватимуться сиротами, вдовами і старцями, поширюючи серед прикордонного люду католицький дух і почуття польської національності».

Філантропічна діяльність Емануеля Малинського, описана в цій статті, є лише частиною його величезного внеску в соціальне, культурне та духовне життя Волині й усієї Польщі. Хоч у письмових джерелах залишилися численні згадки, які свідчать про його щедрість і відданість справі, безсумнівно, не всі його дії були увічнені в історії. Малинський, будучи людиною з широкими поглядами, міг проявляти ініціативи, які ще не стали предметом сучасних досліджень і які можуть бути відкриті в майбутньому. Його філантропія не обмежувалася лише відомими пожертвами чи інвестиціями, а, безсумнівно, охоплювала багато інших, менш задокументованих форм підтримки. Тому Малинський залишається постаттю, яка досі приховує від нас ще багато невідомих історій.

Катерина Глодя

На головному фото: Урочисте відкриття стадіону імені Маршала Юзефа Пілсудського в Луцьку, 24.09.1933 р. Волинський воєвода Генрик Юзефський робить запис у Книзі відгуків. Джерело: Національний цифровий архів.

Публікація створена в рамках стипендійної програми «Досліджуй у Польщі» Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського