Ксьондз Фелікс Шнарбаховський доволі рано пішов із життя, але встиг залишити по собі помітний слід в історії Волині. Крім служіння у Володимирі та Ковелі, значну частину своєї священницької кар’єри Шнарбаховський провів в Олиці.

Цього року минає 150 років із дня народження Фелікса Шнарбаховського – видатного, проте нині майже забутого римо-католицького священника. Чим саме видатного? Про це можна дізнатися з виданої у Варшаві в 1924 р. брошури «Ксьондз Фелікс Шнарбаховський, апостольський протонотарій і його двадцятип’ятирічна священницька праця». Її написав Вітольд Гжимала-Семяновський. Пропонуємо увазі читачів огляд цього цікавого для волинського краєзнавства видання.

Душпастирський шлях Шнарбаховського

Фелікс Шнарбаховський народився 29 травня 1876 р. на Запорожжі в польській шляхетській сім’ї. Батьки, Миколай Шнарбаховський гербу Шептицький і Марія Корибут-Романовська, майже все майно втратили внаслідок Січневого повстання 1863 р. Миколай Шнарбаховський, який брав участь у повстанні, був змушений втекти з Вільнюса й перебрався до Бессарабії, у Кишинів, де найнявся помічником зважувача на залізниці із зарплатнею сім рублів на місяць. Свою 38-річну кар’єру залізничного чиновника він завершив посадою керівника станції Київ. Хоча сім’ї часто було досить сутужно, батьки змогли дати всім своїм п’ятьом дітям вищу освіту. Саме з родинного дому Фелікс виніс силу духа та цілеспрямованість.

Юнак закінчив гімназію в Києві, а після неї, несподівано для друзів і всупереч волі батьків, вступив до духовної семінарії в Житомирі. Невдовзі після рукоположення в 1899 р. здібного священника відправили на подальше навчання до Імператорської римо-католицької духовної академії у Санкт-Петербурзі.

Повернувшись із навчання, молодий панотець отримав призначення на вікарія парафії Чечельник на Поділлі. Варто зазначити, що в ті часи до складу Луцько-Житомирської дієцезії (такою була офіційна назва цієї адміністративної одиниці) входили також парафії колишньої Кам’янець-Подільської дієцезії, ліквідованої російським царатом у 1866 р. Всього через кілька місяців після призначення помер його настоятель, отець Міхал Мошинський, і на плечі вікарія звалилася шеститисячна Чечельницько-Бершадська парафія.

Проте молодий священник не тільки справився з душпастирською працею, але й збудував нову каплицю в Ольгополі та й узагалі проявив себе прекрасним адміністратором. Звідти панотця перевели в Шарівку – велику, але занедбану парафію під Проскуровом (сучасний Хмельницький). За кілька років діяльності Шнарбаховського довірена йому парафія процвітала, і ксьондза перевели в Житомир, другу столицю Луцько-Житомирської дієцезії. Часу отець Фелікс тут теж не марнував: збудував новий костел у Крошні під Житомиром, звів в околицях міста кілька каплиць, житлових і господарських будинків для церковного використання, а ще спорудив у самому Житомирі дім для священників поважного віку, який носив горду назву «Ватикан».

Після Житомира – три роки праці у Браїлові на Поділлі. На новому місці священник збудував новий костел у поблизькій Жмеринці, а також новий будинок для паломників, які ходили на прощу до чудотворної фігури Господа Ісуса Браїлівського. У цьому паломницькому центрі воднораз могло заночувати ні багато ні мало – три тисячі людей. А ще заснував друкарню, яка видавала тиражами в десятки тисяч славетні «Браїлівські календарі» й так звані копійчані брошури.

Попри царські заборони на створення релігійних організацій, Шнарбаховський на кожному місці своєї роботи засновував різні католицькі культурно-просвітницькі братства і товариства. За це його неодноразово притягували до кримінальної відповідальності, проте завдяки своєму красномовству та чудовому володінню російською мовою панотцеві завжди вдавалося захиститися. Лише раз у проскурівському суді священнику присудили три місяці ув’язнення.

Діяльність отця Фелікса Шнарбаховського у Браїлові викликала невдоволення місцевої російської адміністрації та православного духовенства. У 1914 р., без жодних пояснень, міністр внутрішніх справ Маклаков звільнив священника з посади настоятеля й наказав виїхати «у більш віддалені краї». Апеляції нічого не дали б, тому Шнарбаховський виїхав із Браїлова. Проте через два тижні він знову з’явився в місті, повернувшись із Петербурга з листом, який скасовував рішення міністра.

Хоча була здобута перемога, невдовзі після цього інциденту, щоб не дражнити місцеве чиновництво, ксьондза Фелікса Шнарбаховського, який на той час уже став каноніком, перевели на Волинь.

Порятунок Олицької колегіати

Так ксьондз-канонік Фелікс Шнарбаховський став у 1914 р. парохом Олицької колегіати. Як пише Гжимала-Семяновський, священник «негайно, із властивою йому енергією, взявся за впорядкування велетенського храму, ґрунтовної відбудови давніх колегіатських будівель, а також заснування релігійних і громадських організацій серед своєї розлогої парафії».

Результати роботи не забарилися. Оскільки до Олики почали більш масово прибувати віряни, за допомогою князя Фердинанда Радзивілла ксьондз-канонік Шнарбаховський збудував на місцевому цвинтарі парафіяльний дім і навів зразковий лад на некрополі.

Цю його діяльність перервала Перша світова війна. В липні 1915 р. фронт проходив неподалік Луцька. «Серед загальної паніки і свисту шрапнелі, під нагайками козацьких орд Олика та її околиці залишилися без жителів, яких насильно виганяли з лінії зіткнення», – вказано у брошурі.

Російська адміністрація, попри протести і прохання ксьондза-каноніка Шнарбаховського та адміністрації маєтку князів Радзивіллів, зняла з колегіати мідний дах. Храм залишився без захисту перед погодними умовами. А невдовзі в Олиці розташувалися російські війська. Більшість населення, як уже згадувалося, покинули свої домівки, але отець Фелікс Шнарбаховський не залишив храм напризволяще. Він жив у костельних гробницях під храмом, але не хотів покидати нечисленну вцілілу паству, яка ховалася в підвалах замку й колегіати.

Коли в Олику увійшли австрійці, отець Шнарбаховський за допомогою поляків із Галичини роздобув бляху, щоб урятувати костел від руйнування. Проте невдовзі місто знову опинилося в російських руках. Олицький костел був розташований безпосередньо на лінії зіткнення, тож російський генерал Ханжін, який командував цією ділянкою фронту, заборонив накривати храм.

Урешті, уступивши настирливим проханням каноніка, генерал дав дозвіл, але за умови, що цю роботу виконуватимуть тільки двоє перевірених людей і лише у присутності Шнарбаховського, щоб уникнути можливості давати противнику якісь сигнали. Щоб не викликати зайвої уваги австрійських артилеристів, дах покривали виключно вночі, в туманні ранки і під час опадів. Попри обережність, одного разу, коли вітер несподівано швидко розігнав ранкову млу, австрійці помітили рух на даху костелу і вдарили шрапнеллю. У трьох місцях було пробито склепіння храму, пошкоджено бляху, нарахували ще 23 пошкодження стін. Проте врешті-решт роботи було закінчено, а храм врятовано.

Після цього Фелікс Шнарбаховський зляг від ревматизму, набутого в підвалах і на даху. За наказом церковного начальства Шнарбаховського вивезли на лікування до Санкт-Петербурга, де були найкращі лікарі та шпиталі. Священник провів півтора місяця в лікарні. Залишився на рік у столиці імперії, але й там не байдикував – видав десятки тисяч молитовників, книг і брошур релігійно-патріотичного змісту для поляків, які опинилися через війну в глибині Росії.

Олицька колегіата. Фото з брошури Вітольда Гжимали-Семяновського

Безвладдя

Після лікування в Санкт-Петербурзі в 1916 р. ксьондз-канонік Фелікс Шнарбаховський повертається в рідну дієцезію. Певний час він працює в Києві (так, Київ належав до Луцько-Житомирської дієцезії), а потім у Бердичеві. Тут він не тільки ніс душпастирське служіння, а й брав активну участь у культурно-національному житті польської спільноти, присвятив багато зусиль опіці над польськими військовими.

У 1917 р. єпископ Луцько-Житомирський Ігнацій Дуб-Дубовський надав герою нашого нарису титул прелата і призначив його настоятелем в Олиці. Тут за наказом свого ординарія отець Шнарбаховський відновив у храмі капітул, скасований колись царатом. Щоб згуртувати місцеву громаду, яку розпорошила спочатку війна, а потім революційні заворушення, священник організував у містечку та околицях кількадесят шкіл Мацежі Польської, а також заснував кілька кооперативів із централлю в Олиці.

Після більшовицького перевороту Волинь фактично залишилася без центральної влади. Практично в кожному місті та селі люди гуртувалися, щоб тримати хоч якийсь лад і захищатися від численних банд, які безчинствували в околиці.

Про те, який авторитет мав католицький священник серед місцевого населення, розповідає такий факт. Вікарій Шнарбаховського ксьондз Ян Жмієвський їздив до хворого. На зворотній дорозі його схопила більшовицька банда Шелестюка і вкинула до льоху в поблизькому селі Довгошиї. Шнарбаховський звернувся до оличанина Василя Сліпенчука, який був своєрідним авторитетом у містечку, адже державної влади тоді не існувало. Той зібрав товаришів, здійснив наступної ночі наліт на Довгошиї і під гаслом: «Не можна Довгошийській республіці арештувати вільного громадянина Олицької республіки!» відбив священника. Зранку вікарій Жмієвський, живий-здоровий, був в Олиці.

Отець Фелікс хотів віддячити Сліпенчуку грошима, але той гнівно їх відкинув і сказав: «Чи то я за гроші ризикував життям своїм і товаришів? Ви, ксьондзи, рятували нас під час тифу і відвідували нас, русинів, у землянках, і роздавали бідним цукор, сіль і чай. Ось за це ми захистили вам вікарія й надалі будемо захищати вас і ваш костел».

І дійсно невдовзі Сліпенчук та олицькі міщани-українці дотримали слова. В Олику увійшло формування більшовиків. Озброївшись ломами і сокирами, вони почали розбивати двері колегіати, щоб її пограбувати. Сліпенчук зі своїми товаришами налетів на грабіжників і власноруч убив їхнього командира. Нападники мусили втікати, а храм був урятований від обезчещення і грабунку.

Делегація до Варшави

Навесні 1919 р. ксьондз-прелат Фелікс Шнарбаховський очолив делегацію з 12 людей, яка відправилася до Варшави з проханням приєднати Волинь до Речі Посполитої. Був серед них і автор брошури, представник сільської молоді Вітольд Гжимала-Семяновський. Саме завдяки безпосередній участі в багатьох подіях тих часів йому вдалося зібрати такий цікавий фактаж, який він потім виклав на письмі.

До складу делегації увійшли поляки, чехи та українці. Кожна з національностей склала власну декларацію, в якій просила про правовий і збройний захист у Речі Посполитої. Тут варто нагадати сучасному читачеві, що коаліція європейських союзників забороняла молодій польській державі збільшувати армію та застосовувати військову силу проти більшовиків. Чим європейці це аргументували? Тим, що питання кордонів ще не до кінця вирішено, що, можливо, не варто дражнити більшовиків. Нічого не нагадує?

Свої декларації волинська делегація склала на руки представників польського політикуму, зокрема начальникові держави Пілсудському та маршалкові Тромпчинському. Також делегацію з Волині прийняли французький, англійський та американський посли. Ось як цей епізод описав Гжимала-Семяновський: «Коли ці троє високих представників могутніх держав, після отримання декларацій та вислуховування делегації, яка енергійно добивалася приєднання Волині до Польщі, обіцяли надати можливу допомогу, тоді делегат Ян Град, селянин з Олики, на хвилі вдячності схопив у свої жилаві долоні простягнуту руку американського посла і так сердечно її тиснув, що останній не тільки Волинь, але, мабуть, усю земну кулю йому пообіцяв би, лише щоб визволити свою онімілу долоню із залізного стискання цього захопленого польського делегата».

Також прелат Шнарбаховський домігся зустрічі делегації із монсеньйором Ахіллесом Ратті, папським нунцієм у Варшаві, майбутнім Папою Пієм ХІ. Завершенням поїздки волинської делегації стало проведене 13 червня віче, на якому волиняни розповіли про нещастя, які терпить населення Кресів від більшовиків. На вічі учасники прийняли заклик до громадськості, Сейму та уряду Речі Посполитої про допомогу Кресам, а Сейм одноголосно ухвалив рішення про надання збройної допомоги Волинській землі.

Невдовзі, як писав Гжимала-Семяновський, «польські війська пішли з Луцька вперед і, переможно виганяючи більшовиків, дійшли аж до Звягеля і стали на річці Случ. Велика справа приєднання Волині до Польщі була зроблена руками шляхетних любителів наших Кресів, а вирішальну роль у цьому незмірно важкому починанні відіграла незламна енергія ксьондза-прелата Фелікса Шнарбаховського».

Авторитет Шнарбаховського

Під час польсько-більшовицької війни з прелатом стався курйозний випадок, який міг закінчитися трагічно. Коли польські війська відігнали більшовиків з-під Луцька й вирушили на Рівне, Шнарбаховський, який певний час вимушено перебував у Луцьку, роздобув автомобіль Червоного Хреста і разом із водієм та одним солдатом поїхав до своєї парафії. Священник вважав, що Олика, яка лежала за вісім верст убік, вже теж вільна.

Коли авто в’їхало на площу в центрі Олики, виявилося, що на ній повно більшовиків, які не встигли вчасно відступити. Місцеві євреї, впізнавши священника, оточили машину. До неї почали підходити й більшовики. Прелат, розуміючи, що треба негайно діяти, виліз на капот і вигукнув українською: «Хлопці, рятуйся хто може, ляхи йдуть за мною!» Ці слова викликали переполох серед більшовиків, більшість із яких становило місцеве населення, і вони, кидаючи що мали, розбіглися в різні сторони.

Тож Шнарбаховський узяв керівництво у свої руки. Насамперед прелат організував із довірених людей міліцію, щоб та охороняла громадський порядок, зібрав покинуту зброю і послав гінців до шосе, яким рухалися польські війська. Гінці привели кільканадцять польських солдатів із поручником Пашковським на чолі, яким Шнарбаховський передав владу.

Неприємна несподіванка чекала на священника, коли він приїхав на плебанію. Вікна та двері ззовні було забито дошками, а всередині будинок був пустий – із нього винесли все. Доки отець, пригнічений, стояв на порозі розграбованого приміщення, прийшли кілька євреїв і почали зривати дошки з вікон. Шибки під ними виявилися цілими. А потім з’явився весь кагал із євреєм Хаймом Поліщуком на чолі, несучи хто крісло, хто стіл, хто посуд, хто книги… Виявилося, що євреї, запобігаючи розграбуванню плебанії більшовиками, переховували речі священника в себе.

Олицька єврейська громада не забула, як Фелікс Шнарбаховський рятував їх від російських погромів у 1915 р.

Семінарія і сиротинець в Олиці

У 1919 р. за наказом єпископа Дуб-Дубовського ксьондз-прелат взявся створювати в Олиці духовну семінарію. До цього семінарія Луцько-Житомирської дієцезії була в Житомирі. Тепер місто опинилося з іншого боку кордону, а семінаристи, рятуючись від призову в більшовицьку армію, розбіглися.

Отець Фелікс вигнав із Радзивіллівського замку місцевих селян, які за більшовицькою традицією експропріювали приміщення і вже встигли поставити в кімнатах палацу, прямо на паркеті, буржуйки і грубки, навіть влаштували там хліви й курники. Зрозуміло, що більшість речей безслідно зникли. Після дезінфекції і прибирання священник дістав парти, стільці, ліжка. Всі ці роботи зайняли кілька тижнів і невдовзі відбулося освячення нової духовної семінарії. На урочистість прибув майже весь клір дієцезії, а також князь Януш Радзивілл, власник Олицької ординації.

За роки війни й анархії багато волинських дітей залишилося без батьківської опіки. Тож отець Фелікс за власні гроші купив великий будинок і передав його в подарунок Олицькому капітулу, з умовою, що дім цей завжди буде сиротинцем і щоб капітул принаймні раз на рік відправляв святу месу за душу матері прелата, а діти молилися за нього за життя й після смерті.

29 червня 1920 р., в урочистість Петра і Павла, у колегії відзначали закінчення семінарійного навчального року. Цього ж дня єпископ Ігнацій Дуб-Дубовський вручив отцю Феліксу Шнарбаховському диплом апостольського протонотарія. Цим почесним титулом Церква відзначила олицького прелата за його священницьку ревність.

А вже наступного дня Олика опустіла. В час, коли відбувалися урочистості, в сусідню Цумань увійшли криваві орди більшовицького командира Будьонного.

Отець Фелікс Шнарбаховський. Фото з брошури Вітольда Гжимали-Семяновського

Америка і повернення на Волинь

Отець Фелікс Шнарбаховський залишився без парафії. Коли, попри всі старання, йому не вдалося стати військовим капеланом, священник, за дозволом єпископа, вирушив на кораблі до Америки. Тут він познайомився з життям місцевої Полонії, написав низку статей про реальний стан речей на Волині, а також вів полеміку на шпальтах газет з антипольськими силами, які намагалися дискредитувати молоду Польщу в очах американців, насамперед звинувачуючи поляків у єврейських погромах.

На початку 1921 р. інфулат повернувся на Волинь. Спочатку його номінували парохом у Володимирі-Волинському. Тут він опікувався юридичною стороною повернення майна місцевої католицької парафії, добився ревіндикації приміщень єзуїтського монастиря, заснував часопис «Католицька праця», організував паломництво понад 2 тис. волинян до Ченстохови.

Це все інфулат встиг зробити за неповний рік, бо у грудні 1921 р. єпископ-ординарій довірив йому непросте завдання – збудувати костел у Ковелі.

Костел-пам’ятник

У Ковелі був невеликий дерев’яний костел, зведений ще за королеви Бони в 1551 р. З часу, коли місто стало вузловою станцією, воно почало бурхливо розростатися й потреба в новому, більш місткому храмі стала нагальною. Через дискримінаційну стосовно католиків і поляків політику російської влади дозвіл на побудову нового храму вдалося отримати аж у 1909 р. П’ять років місцева громада збирала матеріали і в 1914 р. розпочала будівництво. Проте до війни вдалося тільки закласти фундамент і розпочати цоколь. У ході боїв і це було зруйновано, а будівельні матеріали в 1917 р. насильно відібрали німці.

Із відновленням Польщею незалежності ковельська парафія нараховувала вже 10 тис. вірян, тож костел не міг помістити навіть десятої частини. У відозві, скерованій до волинян і всіх небайдужих католиків, Шнарбаховський написав: «На славу Бога всемогутнього, задля укріплення польськості на Волинських Кресах, задля увіковічення мученицької крові, жертовно пролитої в обороні Бога і Батьківщини, Республіки Польщі, нехай буде збудований поблизу кривавого Стоходу, у місті Ковелі на Волині, католицький костел, дошкульний брак якого відчувають усі польські верстви. Костел Святого Станіслава, єпископа і мученика, постане як храм-пам’ятник, зведений на безсмертну славу тих, чиї героїчні останки спочивають у незліченних кресових курганах-могилах, у болотах Стоходу, у волинських борах, пущах і пісках та в далеких сибірських тундрах і копальнях».

Отець Фелікс Шнарбаховський оголосив збір коштів. Багато хто вважав проєкт нездійсненним, але завдяки невтомній енергії інфулата будівництво швидко просувалося. Проте будівничий не побачив своє творіння завершеним. 10 серпня 1931 р. отець Фелікс Шнарбаховський помер у Ковелі. Храм добудовував отець Мар’ян Токажевський.

Ковель. Костел-пам’ятник. 30-ті рр. ХХ ст. Фото з колекції Віктора Літевчука

Під час боїв 1944 р. костел у Ковелі був цілковито зруйнований. Зараз по ньому немає і сліду. Так само без сліду зникла могила героя нашого нарису. Але продовжують жити парафії, відновлені отцем-інфулатом Феліксом Шнарбаховським, відбуваються меси у споруджених ним костелах у Жмеринці і Крошні. До речі, настоятелем костелу Святого Вацлава у Крошні з 2001 до 2018 р. був отець Людвіг Камілевський, перший парох поверненого після довгих років небуття луцького кафедрального собору Святих Апостолів Петра і Павла.

Анатолій Оліх

На головному фото: Отець Фелікс Шнарбаховський. Фото з брошури Вітольда Гжимали-Семяновського