У вівторок, 22 січня, попри те, що був будень, кафедральний собор Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку заповнили віряни. Парафія прощалася зі своїм колишнім настоятелем – отцем прелатом Людвігом Камілевським.

Людвіг Камілевський народився 25 серпня 1946 р. у селі Андріївка Шортандиського району Акмолінської області (Казахстан) у польській сім’ї Юзефа і Броніслави Камілевських, депортованій із Полонного (Хмельницька область).

Переселенцям, примусово вивезеним до суворого краю, на чужині було важко, особливо давалися взнаки голод і холод. Людвіг був десятою дитиною, і батьки небезпідставно побоювалися, що немовля загине. Але Провидіння розпорядилося по-своєму.

У 1948 р. родині Камілевських вдалося повернутися до рідного краю. Позаяк у Казахстані не було католицьких священиків, Людвіг прийняв таїнство хрещення допіру в дворічному віці. Хрестив його отець Антоній Хоміцький – священик Луцької дієцезії, який у 1947 р. оселився на Поділлі, в Полонному. Відбувши каторгу у Воркуті, він, як і інші волинські священики, котрі вижили, вже не мав куди повертатися – католицькі храми в дієцезії були знищені або зачинені, а вірян, котрі вціліли в кривавих подіях Другої світової війни та Волинської різні, депортували до Польщі.

Із 1956 р. вихователем і духовним отцем Людвіга Камілевського став ще один священик із Волині – отець Анджей Гладисевич, колишній парох Володимира-Волинського, який провів у концтаборах СРСР майже 12 років. Саме він став для хлопця прикладом справжнього Христового священика.

Закінчивши школу й відбувши обов’язкову армійську службу, юнак пішов за покликанням і вступив до Ризької семінарії. Після її закінчення Людвіг Камілевський 26 травня 1974 р. був рукоположений у священики. Кілька місяців після свячень працював у Самборі, потім у 1974–1991 рр. був вікарієм у митрополичій базиліці Успіння Пресвятої Діви Марії у Львові.

Коли в СРСР розпочався процес так званої перебудови, завдяки отцю Людвігу Камілевському католикам вдалося повернути багато костелів на Львівщині та Волині. Його завзяття й ревність впливали не тільки на парафіян: навіть партійні чиновники змушені були поступатися енергійному священику. У березні 1991 р. його призначили – першим по багатьох роках небуття – парохом католицької парафії Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку. Це він керував процесом повернення луцького костелу і його ремонтом, згодом ще багатьох католицьких храмів Волині. В 1991–1998 рр. отець Людвіг служив настоятелем луцької парафії, у 1998–2000 рр. – парохом у Ківерцях. У 2000–2018 р. отець Людвіг працював парохом спочатку в парафії Святої Софії, а згодом у парафії Святого Вацлава в Житомирі. Після виходу на пенсію повернувся до луцької парафії, яку вважав рідною. Тут і завершився його земний шлях майже 45-річного священицького служіння.

Жалобну месу пам’яті отця Людвіга очолив єпископ Віталій Скомаровський, ординарій Луцької дієцезії, який і виголосив проповідь. У літургії, крім численних вірян, брали участь священики Луцької дієцезії та Львівської архідієцезії, а також єпископ Української греко-католицької церкви Йосафат Говера, луцький екзарх, разом зі своїми священиками. Після богослужіння прощальне слово сказали єпископ Йосафат, який співпрацював із ксьондзом Людвігом у Луцьку, і ксьондз прелат Юзеф Легович, жовківський парох, вихованець ксьондза Людвіга.

Провели в останню путь ксьондза Людвіга Камілевського і його вдячні парафіяни.

«Ксьондза прелата Людвіга я пам’ятаю ще зі Львова, з катедри, – поділився спогадами отець Олександр Гамалійчук. – Наша сім’я жила в Рожищі, а на Волині не було жодного костелу, тому я ще хлопчиком їздив на богослужіння до Львова. Тож іще у 15-річному віці мав нагоду познайомитися як зі Слугою Божим єпископом Рафалом Керницьким, так і з отцем Людвігом, у якого я теж сповідався. Тому я дуже втішився, коли дізнався, що він служитиме в нас, у Луцьку. Ми вже знали про рішучість ксьондза Людвіга і його вміння добиватися поставлених цілей, тому в нас не було сумнівів, що справа випровадження Музею атеїзму з приміщення костелу тепер піде набагато швидше». І дійсно, завдяки ксьондзу Людвігу Камілевському й парафіянам досить швидко вдалося повернути костел громаді.

«Особливо пам’ятними для мене є ті початки, коли ми всі разом працювали над демонтажем композиції «Космос», яка закривала головний вівтар, коли спільними зусиллями робили ремонт, прибирали храм. І отець Людвіг теж працював. Не тільки біля вівтаря як священик, а не покладаючи рук, теж із нами з ранку до ночі працював як чорноробочий. Тому він для мене запам’ятався не як промовець, а передусім як людина праці, людина дії, як будівничий. Він дав мені дорогу у світ, бо, дякуючи йому, я пішов до семінарії. Він писав мені характеристику, коли я вступав до семінарії Замойсько-Любачівської дієцезії в Любліні. Його духовна підтримка була для мене завжди важливою», – додав отець Олександр Гамалійчук.

Парафіянка Антоніна Бардига познайомилася із ксьондзом Людвігом, як тільки він почав приїжджати до Луцька, наприкінці 1980-х. «Зустрічалися ми на месах по хатах, домовлялися про години богослужінь. І дуже зраділи, коли одного разу ксьондз Людвіг сказав, що його призначили парохом для нас. Ми почали робити ремонт. Винесли муляжі мавп, що стояли в нас у катедрі. Він теж із нами носив, допомагав, як міг. Він був добрим до кожного. І міг ладити з усіма: і з православними священиками, і зі своїми парафіянами, і навіть із владою. Тоді греко-католикам не було де відправляти, так отець Людвіг запросив їх до нашого храму. Зранку в нас меса, а ближче обіду вже вони мали де звершити богослужіння. Навіть коли нам віддали костел, то він усупереч волі деяких радикальних парафіян не виганяв музейників, дозволив їм тримати експонати, скільки хотіли. Він не хотів, аби люди мали зло на Церкву, був добрим до всіх. Тому його всі любили», – розповіла Антоніна Бардига.

Поділилася спогадами про ксьондза Людвіга Камілевського й парафіянка Данута Ровенська: «Отця Людвіга я знала ще зі Львова. У нас у Меденичах костелу не було, ми їздили до львівської катедри. Цілими днями стояли в черзі, аби посповідатися. Найчастіше йшли сповідатися до ксьондза Людвіга, він був найдобрішим сповідником. А коли в мене батько захворів, то ксьондз Людвіг спеціально приїхав у Меденичі. Тож, коли ми переселилися в Луцьк і згодом сюди прибув ксьондз Людвіг, він був для нас ніби вже рідним».

Данута Ровенська розповіла, що в Луцьку ксьондз Людвіг розробив план, згідно з яким місцеві католики ходили збирати підписи, аби їм віддали костел. «Ми ходили по хатах, оббивали пороги чиновників, а один парафіянин, Броник Сікорський, у Київ навіть кілька разів їздив, – пригадала Данута Ровенська. – Потім ми почали їздити і збирати підписи по інших парафіях, вдалося повернути інші храми. Це завдяки ксьондзу Людвігу вдалося зібрати підписи зібрати, бо й люди боялися, і влада палиці в колеса встромляла. У Маневичах нам руїни костелу віддали, потім були Любешів, Олика, Цумань, Берестечко… І всі ці костели він ремонтував».

«Коли він був у Житомирі, ми їздили не один раз до нього, бо сумували за ним. А ксьондз Людвіг і в Житомирі величезний костел Святого Вацлава відбудував. Він був для всіх як батько, всі люди до нього горнулися – і тут, на Волині, і там, на Житомирщині. Ми будемо за ним сумувати. Нехай із Богом спочиває», – додала Данута Ровенська.

Після прощання в Луцьку тіло отця Людвіга відвезли до Житомира, до парафії Святого Вацлава у Крошні, де він прослужив останні 18 років. Похоронна літургія відбудеться в Полонному в четвер, 24 січня.

Анатолій ОЛІХ
Фото: catholic.volyn.ua