Ян Бжехва − це постать, яка є доказом того, що можна бути одночасно серйозним юристом і несерйозним майстром пера. До того ж майстром настільки серйозно несерйозним, що й досі діти у всій Польщі вчать його вірші швидше, ніж таблицю множення, а дорослі декламують їх із підозрілим блиском ностальгії в очах.

Польсько-більшовицька війна, прокотившись 1920 р. Волинню, залишила по собі численні могили польських воїнів. Розкидані по полях минулих боїв, вони були позбавлені належного догляду, зазнавали забуття і руйнування. З часом, коли життя у відродженій польській державі увійшло в мирне річище, полеглих почали переносити з тимчасових поховань на впорядковані військові некрополі.

«Мої дідусь і бабуся – поляки. Вони виховали мене. І саме вони прищепили мені католицьку віру й польські традиції, навчили читати і писати польською мовою», – розповідає Оксана Велика, в дівоцтві Поліщук.

Уже четвертий рік поспіль проєкт «Великодні кошики» привносить свято в домівки тих, хто постраждав від війни. Цьогоріч 234 дитини з Волинської, Рівненської та Запорізької областей, чиї батьки служать сьогодні у війську або загинули на війні, зникли безвісти чи були поранені, отримали пакунки із солодощами та символічним «насінням надії».

Вона народилася 12 жовтня 1840 р. у Кракові. Як акторка досягла успіху, про який мріє кожен, хто виходить на сцену театру й постає перед об’єктивом камери. Вона підкорила Америку, проте ніколи не забувала про свою Батьківщину, до якої постійно поверталася протягом усього життя.

Задирання носа – явище таке ж давнє, як і людство, та водночас воно напрочуд стійке до цивілізаційного поступу. Змінюються часи, костюми та технології, але людська потреба показати світові, що я це щось більше і я вам доведу, непохитно триває й донині.

Упродовж років досліджень мені довелося опрацювати кілька сотень кримінальних справ засуджених за політичними статтями. Всі вони мають певні схожі риси, подібний перебіг. Але справа Пьотра-Ромуальда Домбровського мене вразила.

23–26 березня в селі Угли Рівненської області тривали пошуки місця поховання поляків та пов’язаних із ними родинними стосунками українців, які у травні 1943 р. стали жертвами нападу загону УПА на село.

Заглянути за куліси міжвоєнного театрального життя Луцька дозволяє стаття «Останні прем’єри Волинського театру імені Юліуша Словацького» Януша Бабініча, надрукована в № 1 «Землі Волинської» за 1938 р.

«Я зростала з розумінням того, що ми одна сім’я й ми одне одному допомагаємо. Я ціную те, звідки я родом, яке моє коріння, ким я є. І дуже горджуся, що походжу з такої родини. Мабуть, я не була б настільки впевненою в собі, якби не мама, дідусь і бабуся, які завжди мене підтримували», – говорить Тетяна Поліщук.