У другій частині тексту про Юзефа-Клеменса Чарторийського, опублікованого в № 6–7 часопису «Земля Волинська» за 1938 р., Юліан Нець зосередив свою увагу на його економічних планах і основних реалізованих ініціативах.

Першу частину статті Юліана Неця можна прочитати тут.

***

Плани та ідеї

У житті Чарторийського, досить довгому, бо він помер на 70-му році, можна виділити чотири періоди. Перший, до 1765 р., – це молодість, навчання, закордонні вояжі, дипломатичні місії. Другий, 1765–1788 рр., найменш знаний, найменш блискучий, – це безперервне перебування на Волині. Після нього впродовж чотирьох років, до 1793 р., – період політичних бур. І нарешті четвертий – продовження згаданого двадцятиліття, яке сам Чарторийський характеризував наступним чином: «Двадцятикількалітня бездіяльність, спокійне життя…»

Таке визначення – це результат скромності, характерної для князя-стольника, а, може, й недооцінки ним зробленого. Віддаляючись у затишшя волинської глушини, він піддався впливові схильностей, частково успадкованих від батька, а частково набутих і сформованих під час перебування за кордоном. Вони скеровувалися в напрямку ведення серйозної діяльності над розвитком і плановою організацією рільничої і промислової економіки маєтностей. У їх економічному розвитку князь-стольник вбачав найкращий спосіб служіння суспільному благу.

Уже намагаючись отримати посаду в Радошицькому старостві після свого батька, він пояснював королю Станіславу-Августу, що для нього важливі насамперед утримання і розвиток тамтешніх залізних гут. І навпаки у своїх корецьких маєтностях економічну роботу він мусив розпочинати від основ. Спосіб її ведення – найбільший здобуток Чарторийського, його найбільша заслуга, адже цією роботою він розпочав економічне відродження Волині.

Це воєводство, як зрештою й сусідні, особливо після 1772 р., становило собою жалюгідну картину. Відрізане Росією від чорноморських портів, відчуваючи як зерновий регіон дошкульні прусські підступи біля гирла Вісли, воно даремно намагалося впоратися з труднощами. Черпаючи доти прибутки виключно від експорту збіжжя, коли його зупинили, «рільниче господарство не приносило майже жодного доходу».

Волинський шляхтич, який знався тільки на гданській торгівлі, не міг знайти виходу з ситуації. Перемовини щодо торгових домовленостей йшли повільно, проєкти масового виробництва горілки зі збіжжя мали слабкі перспективи через те, що турецькі ринки були закриті для цього товару. Дійшло до того, що шляхта весь свій дохід базувала на наданні оренди. А якщо додати до цього примітивні методи господарювання на землі, то стан Волині виглядатиме дійсно катастрофічно.

Над покращенням економічних відносин на Волині почав свою роботу все чисельніший колектив громадян, серед яких варто згадати Прота Потоцького, Міхала Любомирського, Тадеуша Чацького, із менш значних – Казимира-Юзефа Ліпінського. Юзеф-Клеменс Чарторийський серед них займає чільне місце, а з перспективи сучасних економічних ініціатив його діяльність відіграє особливу роль.

Князь-стольник не був економістом-теоретиком. Вихований за тодішніми принципами, він був фізіократом, можливо, дещо польського покрою. Був теж до певної міри меркантилістом, на що вплинуло його досить тривале перебування в Саксонії та Пруссії. Він поєднав на практиці два принципи: економічну творчість, залежну від природних умов, та комерційну вигоду як її мірило. Але коли інші майже по-рабськи діяли відповідно до фізіократичних передумов, трактуючи економічні явища згідно з ними досить абстрактно та шукаючи опертя в сільському господарстві та вільній торгівлі, Чарторийський зміг вибудувати з вчення дю Кене більш реалістичні вказівки на те, що сільськогосподарська та промислова діяльності дуже тісно пов’язані і що в тогочасному політичному укладі необхідно звернути увагу не стільки на зовнішню торгівлю, скільки на забезпечення збуту всередині Речі Посполитої.

Чарторийський, як згадувалося, не був теоретиком, тож не залишив по собі спадщини з викладом своїх економічних поглядів. Попри це, вони в нього були чітко кристалізованими, про що свідчить заснування на початку його діяльності «економічної» школи в Корці в 1774 р., а після 1795 р., тобто після останнього поділу Польщі, підтримання жвавих відносин із двома видатними польськими економістами: Валеріаном Стриновським, який жив у Горохові на Волині, та Пьотром Малешевським.

Заслуга стольника полягає не в теорії, а в реалізації економічних ідей, які базуються на двох фундаментальних передумовах: одночасному й гармонійному розвитку сільського та промислового господарства, а також проведенні ретельного розрахунку їх прибутковості. Отже, коли подібні ініціативи Тизенгауза, Прота Потоцького та інших призводили до банкрутства та на роки поховали економічний розвиток великих регіонів Речі Посполитої, діяльність Чарторийського дозволила йому не лише вистояти в умовах фінансової кризи 1792–1795 рр. та стихійних лих, але й пережити поразку останнього поділу Польщі та один із найнебезпечніших етапів у новітній історії польського народу – десятиліття після третього поділу.

Загалом саме цей четвертий етап діяльності стольника відзначався підвищеною ініціативністю, пройнятою палким бажанням безперестанного служіння благу народу. «Шановні панове, – дорікав він волинським марнотратцям, – краще було б використати ці впусту розтрачені гроші на якісь вигідні для країни вкладення або ж приберегти їх у такі часи на пожертви для неї, коли, можливо, при щасливому збігові обставин поляків покличуть до цього».

1810 р., рік смерті Чарторийського, поклав край розпочатому ним із такою наполегливістю розвитку промисловості на Волині.

Блюдце із зображенням фабрики порцеляни в Корці. Приблизно 1793 р. Національний музей у Кракові. СС0 1.0.

Реалізація

Князь-стольник, розпочинаючи реалізацію своїх економічних планів, добре усвідомлював, що має забезпечити їм матеріальну основу, підтримку з боку своїх маєтків. На Волині він мав чималі корецькі маєтності, що включали сільськогосподарські та лісові угіддя. Тому він першочергово почав їх організовувати, керуючись двома принципами: покращення сільськогосподарської культури із впровадженням нових галузей виробництва та забезпечення відповідного збуту.

У Городниці, Березниках та Дубниках він створив зразкові фільварки площею близько 2 тис. моргів. На півночі, в урочищах Трикопець (Три Копці) та Ілуга, на площі понад тисячу моргів він запровадив зразкові лісові культури за планом спеціально запрошеного із Саксонії лісника. Він почав масово осушувати луки, що було пов’язано із запровадженням князем-стольником розведення овець (у 1803 р. він мав їх понад 4000). Чарторийський організував масштабне вирощування тютюну – і найбільш вишуканих його сортів, і міцного бакуну, а його плантації червеця (coccus polonicus tinctorius, coccus radicum) викликали велике зацікавлення за кордоном. У маєтках були численні винокурні, велика пивоварня та шкіряний завод. До 1793 р. він постачав тютюн до урядового складу в Корці, а за російської влади подумував про створення власної фабрики. Лісове господарство в основному обмежувалося трьома галузями: воно забезпечувало паливом корецькі заводи, давало поташ і деревину для експорту.

Можливості збуту окремих товарів формувалися між 1765 і 1810 рр. по-різному. До першого поділу Польщі експорт збіжжя відбувався через Гданськ. Після 1772 р., коли зерно ставало вивозити дедалі складніше, особливо тому що Чарторийський з обережності проводив операції з ним виключно в золотій валюті, акцент змістився на ліси. Князь відкрив на Случі аж шість портів або биндюг для сплаву деревини, яку він направляв до Ризького порту. Однак, оскільки транспортування вгору по Дніпру було дуже складним, він вирішив його частково перекинути до Чорного моря. Для цього в 1787 р. відправив Міхала Мезера, брата директора порцелянового заводу, з партією корабельної деревини до Херсона, «щоб випробувати їх види у французькому судноплавстві». Мезер наніс на карту течію річок, якими він плавав, і визначив можливості сплаву.

Із цього моменту Чарторийський докладав усіх зусиль, щоб спрямувати основну частину свого експорту, переважно деревину та поташ, до чорноморських портів. Найбільше нарощення цих зусиль припало на час останнього поділу; потім він вів інтенсивні переговори з марсельськими купцями за посередництвом Пьотра Малешевського. Загалом стольникові вдавалося підтримувати відповідний оборот і сільськогосподарської, і лісової продукції, а стабільний дохід, отриманий із цього джерела, був основним капіталом його промислових підприємств.

Княжі маєтки, особливо в початковий період, виконували не лише згадану роль банкіра для великих, але все ще нерентабельних інвестицій, – вони водночас були чудовим резервуаром робочої сили завдяки мудрій політиці Чарторийського. Широко відомим було його прихильне ставлення до підданих, яким він скоротив панщину і яких трактував як цілком вільних. Дбаючи про їхній добробут на землі, він потрохи залучав їх до заводської роботи, тому, наприклад, на порцеляновому заводі з початку XIX ст., окрім спеціалістів, працювало виключно місцеве населення. Це призвело до значного зниження витрат на робочу силу, а отже, і до зниження собівартості виробництва.

Нарешті останнім, мабуть, найважливішим моментом було те, що Чарторийський ґрунтував свою заводську промисловість на тих природних ресурсах, на які були багаті його маєтності, і пов’язав її з власною сировиною. На цих засадах Чарторийський розробив повний детальний економічний план, у якому головну роль як торгово-промислового центру він відвів Корцю – своїй резиденції. Розташування містечка на межі власне Волині та Волинського Полісся, на стику Волинського воєводства з українними землями, сприяло швидкому розвитку Корця, який близько 1788 р., тобто до повної індустріалізації, вже мав 272 доми, тобто до 2 тис. мешканців, з них – 364 євреїв. Під їхній контроль потрапила зернова торгівля, частково також торгівля лісом. Окрім євреїв, другим іноземним прибулим елементом були німці, яких спочатку досить багато запросили на новостворені заводи. З них князь-стольник створив міщанський стан, а саме містечко забудував за планом (ринкова площа збереглася донині) та домігся для нього в 1778 та 1784 рр. двох тижневих ярмарків. Тож коли він почав будувати заводи, ґрунт для цього був повністю підготовлений.

(Продовження тут)

Опрацював і переклав Анатолій Оліх