«Пригадую, як чудово грав орган у костелі Святого Антонія. І пам’ятаю, як його знищили, як сплюндрували храм, як спиляли хрести на вежах, як усе порозкрадали і повивозили. Костел закрили, але ми все одно молилися до Бога. Почали збиратися по домівках. Таємно. Ми жили в католицькій вірі», – ділиться спогадами 79-річний рівнянин Чеслав Хитрий.
Наш співрозмовник – журналіст, краєзнавець і архівіст, член Національної спілки краєзнавців, Національної спілки журналістів України, нагороджений відзнакою міністра культури і національної спадщини РП «Заслужений для польської культури», парафіянин костелу Святих Апостолів Петра і Павла. Пан Чеслав – автор дванадцяти книг, серед яких – «Далеке і близьке минуле Рівненщини», «Польський цвинтар у Рівному», «Чеські могили в Рівному та його околицях», «Шлях життя не вистелений трояндами» (присвячена мамі Владиславі Хитрій), «Чеські некрополі біля Дубна і не тільки», «Серафін» виспівав великий успіх».
Чеслав Хитрий народився 8 червня 1946 р. у Рівному в сім’ї польки Владислави Мішталь і українця Івана Хитрого. Його охрестив ксьондз Серафим Кашуба в рівненському костелі Святого Антонія, де зараз діє Зал камерної та органної музики Рівненської обласної філармонії.
Про переїзд його рідних по маминій лінії з Люблінщини на хутір Панів, що біля Яринівки, життя в післявоєнному Рівному, закриття костелів, таємні служби та рідню, яка виїхала в Грифув-Шльонський, пан Чеслав розповідає сьогодні «Волинському монітору» у своїх родинних історіях.
Передаємо йому слово.
Хутір Панів
Родина моєї мами – родом із Люблінщини. Бабуся Анна Федина (1881–1968) мала двох дітей від першого чоловіка: дівчинку Олесю (1900 р. н.) і хлопчика Антонія (1906 р. н.). Оскільки з першим чоловіком вони не взяли шлюбу, бабця дала дітям своє прізвище. Приблизно в 1910 р. Анна вийшла заміж за Валентина Мішталя (1887–1974), мого дідуся. І Анна, і Валентин були поляками. У них народилося четверо спільних дітей: Валерія (1910 р. н., у заміжжі Скиданчук), Стефанія (1914–1991), Владислава (1919–2014, у заміжжі Хитра, моя мама) та Мечислав (1923–2001).
Моя мама Владислава народилася в селі Вєпшове Озеро в гміні Томашів-Люблінський Люблінського воєводства. Після переїзду на хутір Панів, що біля Яринівки (нині Сарненський район Рівненської області), мама більше ніколи не була в рідному селі.
На хутір сім’я перебралася з Люблінщини в 1927 р. Мішталі купили там землю, десь 13 га, разом із болотами і лісом. Їхали кіньми, переганяли худобу.
У війну, а саме в 1940 р., бабуся Анна з дідусем Валентином виїхали на територію Генерал-губернаторства, під німецьку окупацію. Разом із ними поїхали, зокрема, дядьки Антоній Федина та Мечислав Мішталь, тітка Стефанія. Я не можу сказати, де рідні зупинилися відразу, але вже після війни вони облаштувалися в місті Грифув-Шльонський (зараз Нижньосілезьке воєводство). Також знаю, що в 1943 р. Мечислава Мішталя німці забрали на примусові роботи. У Німеччині він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Аделіною; після війни вони жили в Пілі (Великопольське воєводство).
Василь Хитрий на службі у Війську Польському. Рівне, 1932 р.
Родина Хитрих. Зліва направо: сидять Геновефа з матір’ю Марією, стоять Василь та Іван. Хутір Панів біля Яринівки, 1935 р.
Втеча до Рівного
Моя мама не виїхала, бо вже була заміжня за моїм татом Іваном Хитрим (1909–1948).
Бабуся Марія (1890–1952) і дідусь Семен (1886–1934) Хитрі також мешкали на хуторі Панів. У них було троє дітей: Іван, Василь (1911–1945) і Геновефа (1914–1981).
Батько з дитячих літ знав мою маму, вподобав її. І так доля склалася, що потім одружився з нею. Хоч він був українцем, батьки брали шлюб у католицькому костелі в селі Казимирка (нині Кузьмівка Сарненського району). Це було 25 вересня 1938 р.
Свідоцтво про шлюб Івана Хитрого та Владислави Мішталь. 1938 р.
Тато прекрасно знав польську мову і з мамою спілкувався тільки польською. Польською говорили і дід Семен, і тітка Геновефа. До слова, дідусь Семен рано помер; як мама розказувала, він рвав зуб і отримав зараження крові.
Моя мама не раз розповідала, що в ті роки вони їздили на богослужіння до костелу в Казимирку. Вони були парафіянами цього храму. І коли мама довідалася, що костел розібрали, розтягнули на будівельні матеріали, то засмутилася, дуже переживала. Казала: «Як так, таку святиню, де є чудотворний образ Матері Божої…» Ще в довоєнні роки мама їздила в рівненський костел Святого Антонія. Тоді в Рівному мешкала її сестра Стефанія.
Сестри Владислава Мішталь (у заміжжі Хитра, справа) і Стефанія Мішталь біля костелу Святого Антонія. Рівне, 1936 р.
Зліва направо: сестри Стефанія Мішталь і Владислава Мішталь (у заміжжі Хитра) із солдатом рівненського гарнізону. Рівне, 1936 р.
Владислава Мішталь (у заміжжі Хитра, перша справа) та її сестра Стефанія прогулюються вулицею 3 Травня. Рівне, 1937 р.
Владислава Мішталь (у заміжжі Хитра). Рівне, 1937 р.
Батьки обробляли землю. Там, де вони купили паї, була болотиста місцевість, ріс ліс. Як мама не раз казала, їм було непросто, особливо тяжко було корчувати пні, але врешті вони зуміли навести лад на тій землі, вирощували різні культури.
Там, на хуторі, народилися мої брат Едуард (1939 р. н.) і сестра Вікторія (1940–2000). У 1943 р. батьки разом із ними перебралися до Рівного – усю землю, все майно залишили. Вони втікали, щоб залишилися живими. У ті роки відбувалися події Волинської трагедії, а ще німці знищували і поляків, і українців, рідні яких не поїхали на роботу до Німеччини. Чоловік Геновефи Станіслав Губарт добровільно пішов на роботу в Німеччину. Він сподівався, що таким чином порятує близьких.
Як мама пригадувала, німці ходили по хатах, перевіряли всіх. І коли прийшли на їхнє подвір’я, в мами всередині все похололо. Вони відчинили хвіртку, зайшли, один німець дістав записник, щось там перевірив, сховав його. І вони пішли до наступної хати.
Німці зігнали і поляків, і українців із Яринівки та прилеглих до неї хуторів і знищили їх. Це було у квітні 1943 р. У Яринівці є пам’ятник жертвам цього злочину.
«Із мамою я розмовляв тільки польською»
У Рівному моїх батьків відразу прихистила тітка Валерія, яка була заміжня за працівником пошти Аристархом Скиданчуком. Вони мешкали на квартирі, що в будівлі головної пошти. Тато також влаштувався на пошту. Згодом мої рідні переїхали на вулицю Ростовську (нині Шкільна), а Валерія після смерті чоловіка, в 1945 р., разом із дітьми виїхала до своїх батьків у Грифув-Шльонський.
Едуард і Вікторія народилися на хуторі Панів, а Казимир і я – вже в Рівному. Казимир – у 1943 р., а я – в 1946 р. Якось я запитував у мами, скільки важили при народженні Едуард і Вікторія. Вона не знала, бо вони народилися на хуторі, в домашніх умовах. А от Казимир народився з вагою 4 кілограми 800 грамів. Ще лікар, який приймав пологи, казав, що Владислава народила справжнього богатиря. Як я народився, мав 4 кілограми 600 грамів.
Лист-привітання від Івана Хитрого до дружини Владислави з нагоди народження їхнього сина Казимира. 1943 р.
Вулиця Ростовська примикала до синагоги (за совєтів там був клуб комунальників, а потім спортивний зал). Пам’ятаю, на цій вулиці мешкали євреї, які врятувалися в роки Другої світової війни. Були й приїжджі євреї, зокрема з Корця. Я з ними дружив. Були серед них Барбашини, Борис Чацький, Рая Островухова та інші. Частина євреїв виїхала наприкінці 60-х – на початку 70-х.
Мама допомагала євреям вести господарство, доглядала їхніх дітей. Незабаром після того, як помер тато, в 1948 р., вона була змушена піти на роботу прибиральницею в клуб комунальників. Їй було дуже непросто, бо ж залишилася сама з чотирма малими дітьми.
Чому мама не виїхала до Польщі? Я пам’ятаю, що жінки й чоловіки, які їхали в Польщу, заходили до нас. Але мама сказала, що нікуди не поїде. Вона вже звикла до Рівного, освоїлася тут, до того ж ми підростали, ходили в школу. Напевно, вона боялася виїжджати.
Удома я з мамою постійно розмовляв польською мовою, а як у школу ходив – українською. З Казимиром ми говорили польською, а з Едуардом і Вікторією – українською. Тобто в нас удома були і польська, і українська. Мама знала і польську, і українську, і російську.
Стефанія Мішталь із донькою. Грифув-Шльонський, 1953 р.
Про костел і отця Серафима Кашубу
У 1946 р., як я народився, мене в костелі Святого Антонія в Рівному охрестив ксьондз Серафим Кашуба. Де були хрещені мої брати і сестра, не знаю, але, як мені відомо, в 1948 р. моя сестра Вікторія прийняла Перше причастя в костелі Святого Антонія, також у ксьондза Кашуби.
Від початку 50-х років мама нас – мене, Казимира, Едуарда і Вікторію – водила до Анни Динаковської (1918–1956). Вона мешкала на вулиці Зв’язковій (зараз це вулиця Шекспіра) в Рівному. Вона не була монахинею, але вела подібний спосіб життя. Вона навчала нас усього: і молитов, і катехези, і як готуватися до Першого причастя, і навіть польської мови. Не тільки ми до неї ходили, а й інші, зокрема дорослі, бо вона вчила ще, наприклад, як готуватися до шлюбу, як приступати до сповіді. Парафіянка Антоніна Ковальчук, мама Ярослава Ковальчука, голови ГО «Культурно-просвітницький центр імені Томаша Оскара Сосновського», також пригадувала, що ходила до неї. Пані Анна, незважаючи на те, що була прикута до ліжка через хворобу хребта, широко вела роботу костелу. Навіть ксьондз Кашуба казав, що вона його права рука.
Початок 50-х років я пам’ятаю. Мене малого мама за руку водила у храм. Пригадую, як чудово грав орган у костелі Святого Антонія. І пригадую, як його знищили наприкінці 50-х – на початку 60-х років, як сплюндрували храм, як спиляли хрести на вежах, як усе порозкидали, порозкрадали і повивозили. Усе з крипти, де ховали заслужених для костелу і міста людей, вивезли в невідомому напрямку: останки Любомирських, Сосновських та інших. Це такий вандалізм проти історії, проти архітектури. Костел закрили в 1958 р., а ксьондза Серафима Кашубу заслали до Казахстану.
Моя мама з великим сумом сприйняла ці події, сильно переживала. Звичайно, всі так реагували. Але ми все одно молилися до Бога. Поляки почали збиратися по домівках. Таємно. Ми всі жили в католицькій вірі.
Ще порятунком для рівненських парафіян стало те, що можна було їздити в Полонне Хмельницької області. Там приймав і сповідав отець Антоній Хоміцький. Туди приїжджали люди з околиць Полонного, Рівного та інших міст. Їздили цілими сім’ями.
Чеслав Хитрий із товаришами біля римо-католицького костелу, в якому за совєтів діяв спортзал. Рівне, 1961 р.
У 1976 р. отець Серафим Кашуба повернувся в Рівне, виснажений засланням. І 1 листопада, на Всіх Святих, він проводив таємну службу біля Дубенського цвинтаря, на тодішній вулиці Валі Котика (сьогодні це вулиця Згоди), вдома у сестер Вікторії та Ядвіги Адамовських. Я з мамою ходив на це таємне зібрання. Отець Кашуба ще дав мені образок Ісуса Христа й підписав його. Пізніше я віддав цю іконку на збереження нашому костелу, як цінну реліквію.
Остання таємна зустріч у Рівному з отцем Серафимом Кашубою була в березні 1977 р. у помешканні Анни Квятковської, що на вулиці Дворецькій, неподалік слідчого ізолятора. Отець Серафим помер у вересні 1977 р. Ми дізналися про це від Анни Пухальської, а вона своєю чергою почула цю сумку звістку в храмі в Полонному.
Більш-менш вільніше віряни почали почуватися наприкінці 80-х років. Коли православним парафіянам повернули Свято-Воскресенський собор у Рівному, римо-католики міста почали наполягати на поверненні костелу Святого Антонія. Пригадую, в 1990-му оголосили голодівку на його сходах, вимагали, щоб святиню віддали. Але не вдалося. Тому добивалися у військової частини повернення гарнізонного костелу. І врешті приміщення віддали парафії. Отак, дякуючи характеру Серафима Кашуби, який вселив у людей таку сильну віру, ми добилися повернення костелу. Храм почав відроджуватися.
До слова, парафію заснували ще до повернення храму. Пам’ятаю, що ми ходили молитися в Будинок вчителя.
У середині 1990-х за ініціативи і підтримки отця Владислава Чайки при парафії Святих Апостолів Петра і Павла було створено хор «Серафін». У складі хору ми активно гастролювали, брали участь у різноманітних конкурсах, вигравали нагороди. Виступали, зокрема, у Варшаві, Кошаліні, Лодзі, Пьотркові-Трибунальському, Бендзіні, Пясечні, Холмі.
Хор «Серафін». Чеслав Хитрий у центрі в другому ряді. Холм, 1998 р.
«У 15 років мусив заробляти на хліб»
У 1953 р. я пішов у другу школу. Там провчився один рік і мене перевели в школу № 1 імені Володимира Короленка. Там навчався до 1961 р. Я покинув школу, бо мама через хворий шлунок була змушена звільнитися з роботи, а брат Едуард тоді якраз служив в армії. У 15 років я мусив іти працювати, заробляти на хліб. Я влаштувався підсобником на високовольтний завод. Мене взяли на роботу через обком профспілки, бо в мене ж навіть паспорта тоді ще не було.
Далі деякий час, із 1972 до 1974 р., працював у міліції, був старшим інспектором відділення виправних робіт. Звільнився, бо на роботі вимагали, щоб я міг їздити на мотоциклі, а через поганий зір лікар не видав мені довідку. Я і в армії не служив через поганий зір.
Із 1974 до 1985 р. працював на підприємстві теплових мереж машиністом котлів. А з 1985 р. пішов на журналістську роботу. Писав матеріали для низки газет, зокрема спортивних, «Радянської України». До 1988 р. включно працював журналістом. Паралельно закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Із 1989 до 2004 р., майже 16 років, відпрацював у Державному архіві Рівненської області. Пам’ятаю, що часто приїжджали поляки, шукали дані про своїх родичів: хто, де і коли народився. З ними я розмовляв польською мовою. І навіть писав їм листи польською. Звичайно, офіційні довідки видавав тільки українською. У 2004 р. пішов на заслужений відпочинок.
Одружився я дуже молодим. У 1965 р. народилася моя донька Маргарита. Вона живе і працює в Рівному. Маю онука і трьох правнуків.
Пригадую також гостини родичів із Польщі. Дідусь Валентин Мішталь приїжджав у Рівне в 1971 р. Велике щастя, що я побачився з ним. Через три роки він помер. А бабуся Анна відійшла ще раніше. Я її ніколи не бачив.
Сестри Стефанія та Владислава зі своїм батьком Валентином Мішталем. Рівне, 1971 р.
Родичі з Польщі приїжджали в Рівне ще в 1972 р. Пригадую, як ми всією родиною проводжали на поїзд вуйка Мечислава і тітку Аделіну. І я їздив до рідні в Польщу, був у Пілі та Грифові-Шльонському.
Зліва направо: Галина Губарт, Вікторія Хитра, Ромуальда Врублевська (двоюрідна сестра Чеслава Хитрого), Тадеуш Губарт, Міхал Врублевський. Костопіль, 1975 р.
Зліва направо: Чеслав Хитрий, Майя Хитра, Маргарита Хитра (дочка Чеслава Хитрого), Мечислав Мішталь, Владислава Хитра (в дівоцтві Мішталь), Аделіна Мішталь і знайома родини Ліда. Рівне, 1986 р.
Владислава Хитра (найстарша на фото) із рідними на Святвечір. Рівне, 2006 р.
Презентація книги «Польський цвинтар у Рівному» авторства Чеслава Хитрого. Рівне, 2014 р.
Чеслав Хитрий із братами Едуардом і Казимиром під час презентації книги «Польський цвинтар у Рівному». Рівне, 2014 р.
Генеральна консулка РП у Луцьку Беата Бживчи вручає Чеславу Хитрому відзнаку міністра культури і національної спадщини РП «Заслужений для польської культури». Рівне, 2013 р.
Едуард Хитрий, Маргарита (донька Чеслава Хитрого) та Чеслав Хитрий. Біля костелу в Рівному, 2023 р.
Чеслав Хитрий у редакції «Волинського монітора» в Луцьку, 2026 р.
***
Текст написаний у рамках проєкту «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей», який реалізує редакція газети «Волинський монітор».
Розмовляла Ольга Шершень
Фото з родинного архіву Чеслава Хитрого
