Марія Федорчук пов’язала своє життя з двома населеними пунктами на Рівненщині: в Костополі вона народилася й прожила більшість часу, а в Топчі Корецької громади створила етнографічну скарбницю.

Вона парафіянка костелу Пресвятого Серця Ісуса Христа в Костополі та членкиня місцевого Товариства польської культури. І сьогодні «Волинський монітор» описує її родинну історію.

Села вже немає

Марія Федорчук (1958 р. н.) – із польсько-української родини з Костополя. Вона одна з п’яти дітей Івана Петровича Снітчука (1923–1994 рр.) та Анни Владиславівни Травчинської (1928–2001 рр.). Марія зростала з братами Петром (1947 р. н.), Миколою (1949 р. н.) та Олександром (1954 р. н.). Її сестричка Галина (1952 р. н.) померла немовлям.

Дідусь і бабуся по мамі – Владислав (1898 р. н.) і Пестина (1900 р. н.) Травчинські – мали сина Миколу (1921 р. н.) і трьох доньок: Анну (мама нашої співрозмовниці), Марію (1933 р. н.) та Антоніну (1940 р. н., про Антоніну Травчинську «Волинський монітор писав у квітні 2023 р.). Родина мешкала в селі Малі Селища біля Костополя, якого нині немає на карті. Сьогодні на його місці розташований Рівненський військовий полігон. Владислав працював склодувом, а Пестина виховувала дітей і опікувалася господарством.

Посередині матір Владислава Травчинського – Мар’яна. Зліва – її донька Станіслава. Справа – донька Марія

Владислав Травчинський (другий зліва) із дружиною Пестиною (крайня зліва). Сидить матір Пестини – Наталія

«Дядька Миколу в роки Другої світової забрали на роботу в Німеччину. Після війни він не повернувся додому, адже знайомі сказали йому, що вся сім’я загинула. Він облаштувався у Вроцлаві. Пізніше родинні зв’язки вдалося відновити. Я навіть довгий час листувалася зі своєю двоюрідною сестрою Ясею, донькою дядька Миколи. Вона мені надсилала листівки з артистами, марки.

Мама у війну носила пошту. Казала, що у валяних носочках бігала, бо не мала у що взутися. Діда мобілізували тільки наприкінці війни. Як розповідали, якось його затримала банда, яка грабувала людей. Його повісили, але гілляка тріснула й обірвалася. Він лишився живим. А бабця отримала кульове поранення в ногу, коли німці відступали. В неї стріляв якийсь німець», – говорить пані Марія.

У 1950 р., коли почали будувати військовий полігон, родину змусили переїхати. Вона облаштувалася в Костополі.

Марія Федорчук пам’ятає, що її дід Владислав виписував польські газети, а коли була змога, відвідував рідних у Польщі. «Дідусь був дуже лагідний. Я не пригадую, щоб він хоч раз підвищив голос чи сказав щось не так. Як приїде з Польщі, за те, що я гарно навчаюся, привезе то тернову, то нейлонову хустку», – каже пані Марія. Бабусю Пестину же вона згадує як дуже веселу, жваву, незважаючи на завжди перев’язану через поранення ногу.

Брати Владислав і Болеслав Травчинські

Владислав Травчинський із рідною сестрою Марією (в шлюбі Пʼюркова) посередині

Владислав Травчинський з онучками

600 німецьких марок

Дідусь і бабця по тату – Петро (1893 р. н.) і Ярина Снітчуки – мешкали в Костополі. Виховували четверо дітей: Івана (тато нашої співрозмовниці), Михайла, Мар’ю та Анастасію.

«У старих метричних книгах я знайшла запис за 1897 р., де трапилися ім’я та прізвище – Петро Снітка. Найімовірніше, це мій дідусь. Бо поряд були згадані імена його братів і сестри. За 1903 р. також трапляється прізвище Снітка. Мабуть, радянська влада пізніше неправильно записала прізвище і так рідні стали Снітчуками. Як кажуть, Снітки були травниками», – говорить Марія Федорчук.

Петро і Ярина Снітчуки працювали на землі, мали ліс і поле. «Пам’ятаю, що бабуся була дуже маленька, така мініатюрна. Наприклад, я носила її камізельку, коли вчилася в п’ятому класі», – каже пані Марія.

Її тато був остарбайтером, працював, зокрема, на шахті в Німеччині. «Як говорив, тому, хто не втікав, на німців працювалося досить непогано. В багатьох були добрі господарі. А тато разом зі своїм другом Василем, також із Костополя, тікали. Їх спіймали й ув’язнили, били. Згодом відправили на шахту. Там доводилося тяжко працювати.

Як розповідав, коли увійшли совєти й американці, звільнили їх, то почали пропонувати роботу. Американці агітували їхати працювати за океан за долари, а совєти – в Радянську Україну за зерно. Я порахував, каже, то зерна вистачило би всій сім’ї, нащо ті долари. Він думав, що буде тут добре жити, а як прийшов, біду застав», – говорить Марія Федорчук.

Іван Снітчук та Анна Травчинська познайомилися в Костополі після війни. «Мій тато працював на млині, а мама носила пошту. На млині ще тоді працював мій дід Владислав. Виходить, мама зайшла до свого тата. Так і познайомилися. Десь у 1946 р. одружилися. Деякий час ще жили в Малих Селищах із батьками мами, а потім облаштувалися в Костополі».

Іван та Анна Снітчуки з дітьми. Донька Марія в мами на руках. 1958 р.

Пізніше Іван працював на домобудівному комбінаті, смолярні та базальтовому заводі – кочегаром. Анна працювала в дитячому будинку та колгоспі.

Як пригадує наша співрозмовниця, оскільки в роки її дитинства костелу в Костополі не було, вони проводили Різдво та інші свята вдома. На Святвечір, наприклад, обов’язково ділилися оплатком, який висилали родичі з Польщі. «Ми не жили розкішно. Чогось особливого не готували. Але я чітко знала, що в ці дні, тобто на свята, працювати не можна», – говорить Марія.

На початку 90-х років, уже за незалежності України, Іван Снітчук як колишній примусовий робітник мав намір отримати виплати від Німеччини. «Він збирав документи, писав листи. Ще так нервувався. Виплат, однак, не дочекався. Помер. Уже мама отримала за нього 600 німецьких марок, десь у 1994 р.»

Іван Снітчук з онукою. 1975 р.

У родинному колі в Костополі. На знімку – родичі з Польщі. Іван та Анна Снітчуки стоять крайні зліва. Приблизно 1980 р.

Марія та її садиба-музей

Наша співрозмовниця навчалася в Львівській сільськогосподарській школі й університеті водного господарства та природокористування в Рівному. Працювала начальником лабораторії на заводі базальтових і теплоізоляційних матеріалів у Костополі. У 1975 р. вийшла заміж за Олександра Федорчука. Має двох дітей і п’ятеро внуків.

Весілля Марії та Олександра Федорчуків. 1975 р.

Марія Федорчук із донькою Тетяною. 1977 р.

Марія Федорчук із тіткою Антоніною Травчинською. 1974 р.

Олександр – із польсько-української родини Ніни та Олександра Федорчуків із Топчі. Бабця і дідусь по мамі – Меланія і Йосип Кордончуки. Йосип був лікарем. «Він на прохання ходив і надавав допомогу людям. І десь у 1946 р. у поблизьких селах його закатували до смерті, зірки повипікали на тілі. Хто його вбив, тепер ніхто й не скаже. Єдине, що відомо: він був закатований поміж Залізницею і Харалугом (села поблизу Топчі, також у Корецькій громаді, – авт.)», – каже Марія.

У старій хатині в рідному селі своїх свекрів – у Топчі – наша співрозмовниця облаштувала етнографічну скарбницю під назвою «Марія і мрія завжди поруч».

Тут зберігається велика колекція, зібрана засновницею самотужки: народний одяг, рушники, вишиті подушки, ткані килими, зв’язані гачком скатертини і серветки, ікони, вироби з дерева, музичні інструменти, глиняний посуд, старовинні предмети побуту та багато іншого. У кімнатах виставлено багато родинних експонатів, а ще тут є придбані пані Марією речі з різних областей і подаровані їй предмети старовини.

Садиба-музей Марії Федорчук. Топча, 2025 р.

Експозиція етнографічної скарбниці Марії Федорчук. Топча, 2025 р.

Усе почалося зі спадку матері, пригадує Марія: «Ми приїздили до родини чоловіка, в них гостили. Якось Олександр запропонував купити тут свою хатинку. Ми придбали її у 2007 р. Із часом на подвір’ї поруч перебудували літню кухню, де мешкали. Після смерті чоловіка, у 2011 р., я з головою поринула в ідею зробити етнографічну скарбницю, хоч за фахом я хімік, а не етнограф. Усе почалося з маминих рушників. Моя мама дуже любила вишивати, ткати, і в неї було дуже багато рушників, вишитих подушок, витканих доріжок, а ще хусток, сорочок, суконь. А чому так багато музичних інструментів? Мій тато грав і надбав їх. Він був учасником колективу «Троїцькі музики». Ще тато майстрував із дерева, зокрема фігурки птахів».

У центральній кімнаті садиби висять весільні портрети батьків і свекрів Марії Федорчук, прикрашені рушниками.

Весільні портрети батьків і свекрів Марії Федорчук: Анни та Івана Снітчуків, Ніни та Олександра Федорчуків

«Валентина Данілічева (дослідниця, багаторічна працівниця Рівненського обласного краєзнавчого музею, – авт.), коли дізналася про мою діяльність, швиденько приїхала. Вона мала фотографії, на зворотах яких було зазначено, що вони зроблені в Топчі. Валентина попросила мене з’ясувати в місцевих жителів, хто на них зображений. Як виявилося, на одному знімку серед інших – моя свекруха Ніна. Вона з примусово переселеної в 1944 р. польсько-української родини. Ще на фотографіях впізнали Анастасію Петраківську (1914 р. н.) та Марію Панасюк, сім’ї яких переселили в 1946 р. Обидві були здібні майстрині. В мене є їхнє рукоділля, навіть довоєнне», – говорить пані Марія.

Свекруха Марії Федорчук Ніна стоїть крайня зліва. Фото, яке відшукала рівненська дослідниця Валентина Данілічева

Справа наліво: Марія Федорчук, її брат Олександр Снітчук із дружиною, Олександр Федорчук, Анна Снітчук (у хустці), дружини Петра і Миколи Снітчуків, Іван Снітчук (крайній зліва). Костопіль, 1988 р.

Своєрідним благословінням етнографічної скарбниці можна вважати те, що виставлена тут давня ікона Богородиці з Дитям, яка належала матері засновниці Анні Снітчук (у дівоцтві Травчинській) і яка потемніла з часом, оновилася. «Я витягла її з горища й повісила на стіні. Вона була темна. Якось прийшла моя подруга і звернула увагу: «О, яка світла ікона!» Як я дивлюся, а вона справді світла. Я дуже тішуся тим», – каже Марія.

Як вона наголошує, всі експонати неймовірно цінні для неї, кожен має власну історію. Серед улюблених же – прикрашена тканими елементами червоного кольору сорочка, яку пані Марія відшукала в шафі своєї мами. «Такий тип сорочок був притаманний Поліссю. Моя мама дуже багато ткала – і рушники, і покривала, і килимки. Вона ткала майже до самої смерті».

Музей-садиба нашої співрозмовниці відома далеко за межами Волині. Марія Федорчук охоче проводить екскурсії для відвідувачів, приймає, зокрема, школярів. Як матимете нагоду, завітайте до «скарбниці мрії» і ви. Ми впевнені, що вас приємно вразить експозиція, а також гостинність пані Марії.

Марія Федорчук

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Марії Федорчук.
Фото із садиби-музею Ольги Шершень

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП