75 років тому комуністичні маріонеткові уряди Польщі та Української РСР підписали угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч українців із території Польщі у східні області УРСР та поляків із Західної України до Польщі.
Друга світова війна мала трагічні наслідки для багатьох народів, зокрема й українського та польського. У 1944–1945 р. було сформовано новий кордон між УРСР (фактично СРСР) та Польщею. В умовах прокомуністичних реалій, впливу Кремля та міжнародних домовленостей, а також з огляду на загострення українсько-польських відносин у цей період відбувся так званий обмін населенням. Цю акцію сучасні дослідники визначають як українсько-польський трансфер населення 1944–1946 рр., тобто взаємообмін населення зі зміною громадянства на підставі міжнародних угод.
9 вересня 1944 р. уряд УРСР та Польський комітет національного визволення (орган тимчасової влади в Польщі, створений у Москві за сприяння радянського керівництва, – ред.) підписали Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР. У ст. 1 угоди зазначено: «…приступити до евакуації всіх громадян української, білоруської, російської і русинської національностей…» з 11 повітів Польщі та «…всіх поляків і євреїв, що перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 р., які проживають у західних областях УРСР…» до Польщі. В угоді наголошувалося на добровільному переселенні, але насправді, з огляду на перебіг подій, переселення представників обох народів можна трактувати як депортацію (тобто вигнання, насильницьке переселення).
У 75-ту річницю депортації маємо пам’ятати, що трансфер став трагедією як для українців, так і для поляків, адже тоді виселяли не тільки українське населення з Польщі, але й польське з УРСР, зокрема з Волині. Тут мова йде про події одного переселенського акту.
Офіційно переселення українців із Польщі в Україну тривало з 15 жовтня 1944 р. до 15 червня 1946 р., а поляків з України – з 15 листопада 1944 р. до 1 вересня 1946 р. Процес переселення відбувався в декілька етапів. На територію України з Польщі до кінця 1944 р. виїхали 10449 родин (34864 особи). За весь період переселенської акції вивезли 482661 українця, тобто 97 % від загальної кількості поставлених на облік.
На початку переселення більшість українців направляли у східні області України: Запорізьку, Одеську, Дніпропетровську, Херсонську та Миколаївську. Переселенці масово намагалися переїхати з тих областей у Західну Україну, поближче до польського кордону в надії, що вдасться повернутися у свої рідні села, з яких їх вигнали. В цілому за час акції у східних областях оселилися 39 % переселенців, а у західних – 61 %, де до «планових» додавались «непланові» з числа втікачів зі Сходу.
Згідно з архівною довідкою про евакуацію польського населення, із території УРСР станом на 31 грудня 1944 р. виїхали 4665 поляків (1519 сімей). На 25 січня 1945 р. заяви на виїзд у Польщу в Рівненській області подали 37067 осіб (80 %), а виїхали 7397 осіб (2419 сімей). За цей період в область прибули з Польщі 400 українців (106 сімей).
За даними українських дослідників Сергія Ткачова та Володимира Сергійчука, із західних областей УРСР у Польщу було евакуйовано (депортовано) у вказаний період 789982 особи, зокрема 69 тис. – із Рівненщини. Серед евакуйованих нараховувалося 746993 етнічних поляків, 30406 – євреїв, 1258 – представників інших національностей (наприклад, зі змішаних родин).
Українські селянки, Влодавський повіт, 1930-ті рр. Депортовані в Україну
У державних архівах західноукраїнських областей, зокрема й у Державному архіві Рівненської області, зберігаються документи, за якими можна прослідкувати перебіг евакуації від складання списків до безпосереднього вивозу людей залізницею, а також авто- та гужовим транспортом.
Серед виселених із Рівного поляків була родина Євгенії Ожалкевич, яка мала спільне родинне коріння з Дембицькими та Хухровськими, що вже в ХІХ ст. жили на Дубенщині. Батько Євгенії, Роман Бобер, був власником перукарні в Рівному на вулиці 3 Мая, 350. Родина мешкала на вулиці Коперника, 10. У 1990-ті рр. Євгенія Ожалкевич подарувала Рівненському обласному краєзнавчому музею комплект перукарських знарядь, вивезених саме в ті часи в Польщу. Сьогодні він експонується в музеї.
Поляк Роман Бобер (справа) біля власної перукарні, Рівне, 1930-ті рр. Депортований у Польщу
Згадаємо й Тадеуша Вавжонека, родина якого мешкала в Рівному. Батько його був возним Рівненського суду, помер та був похований у Рівному. Син довгі роки шукав могилу батька на рівненському цвинтарі на вулиці Дубенській, але так і не знайшов. Мати Тадеуша Вавжонека все життя зберігала валізу, з якою родина виїхала з Рівного. Наприкінці 90-х рр. Тадеуш Вавжонек разом з іншими поляками, вихідцями з Волині, був автором фотовиставки «Волинь зберегти від забуття», яку експонували в Любліні, Варшаві, Луцьку та Рівному.
Пам’ятка Першого причастя Тадеуша Вавжонека, Рівне, 1936 р.
Можна навести багато прикладів поневірянь через ці примусові переселення, які пережили як українці, так і поляки. Біль тих, хто не з власної волі назавжди покинув рідний дім та могили своїх близьких, найбільше помітний, коли вони відвідують цвинтарі в Україні чи Польщі, де поховані їхні предки.
Валентина ДАНІЛІЧЕВА,
старший науковий співробітник
Рівненського обласного краєзнавчого музею
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: