Патріотизм – це поняття важке, як старий, трохи надтріснутий дзвін, який лунає тільки тоді, коли хтось дійсно відважиться його торкнутися. В теорії це любов до Батьківщини, турбота про громаду, готовність до самопожертви. А на практиці все частіше нагадує старанно режисований спектакль, у якому вдавання більше, ніж змісту, більше заяв, ніж учинків, більше пустих слів і жестів.

Патріотизм напоказ став майже модою. І як кожна мода, він може бути поверхневим, сезонним і піддатливим для впливів. У публічному просторі ширяться символи: прапори на балконах, котильйони в петлицях на свята, пишномовні слогани в соціальних мережах, банери в національних кольорах. Усе виглядає достойно, взірцево, як книжка пише.

Проблема починається тоді, коли за цією декорацією не стоїть нічого, крім потреби самореклами і звичайнісінького популізму. Легко говорити про любов до своєї країни, але важче чесно платити податки, сортувати відходи, турбуватися про слабших і про тварин, поважати закон та дбати про спільне благо й не викидати сміття в лісі.

У такі моменти патріотизм може бути лише зручною маскою, під якою можна спокійно замилювати очі іншим і собі самому. Деякі люди можуть годинами розмірковувати про історію, честь і традиції, успішно ллючи воду у виступах, які звучать гордо й патетично, але мало що значать. Слова виснуть у повітрі, як порожні повітряні кульки, щоб потім луснути десь у неозорих просторах, так ніким і не помічені. Спочатку вони створюють навколо ауру величі, а потім залишають по собі жалюгідний клаптик.

Натомість справжній патріотизм не потребує пишних декорацій. Він проявляється в маленьких, повсякденних рішеннях. У тому, як ми ставимося до інших людей, у відповідальності за свої слова, у готовності працювати заради спільного блага, навіть коли ніхто не дивиться або ж саме тоді!

Буває й так, що показний патріотизм стає інструментом, таким же зручним, як старі черевики, в яких ми почуваємося, як у другій шкірі. Він дозволяє нам уникнути рефлексії, звільняє від критичного мислення та дає відчуття моральної переваги. Тоді ми можемо голосно засуджувати інших, гриміти з трибуни про єдиноістинні цінності, самі ж нічого особливого не роблячи. А коли реальність не відповідає високим гаслам, ми завжди можемо зробити гарну міну при поганій грі, пояснюючи, що зрештою йшлося про благородні ідеї.

Найбільш парадоксальним є те, що справжні патріоти рідко кричать про свій патріотизм. Часто це досить стримані люди, спокійні, яким не потрібні банери та патетичні промови. Але саме вони піклуються про свою громаду, волонтерять, чесно виконують свою роботу. Вони не позують, не хизуються, не створюють собі імідж, не будують так званий запасний аеродром, не намагаються нікому нав’язувати свої переконання. У світі гучних заяв вони можуть навіть піти проти течії, обираючи не дуже популярні дії.

Патріотизм напоказ любить величні жести, але на нього нападає гикавка, коли з’являється думка про можливі наслідки. Легко зворушитися під час церемонії, пролити сльозинку через чиєсь нещастя, але важче підтримувати інтерес до справи впродовж наступних днів, особливо коли зникнуть камери чи свідки можливої діяльності.

Не бракує також тих, хто трактує патріотизм як набір готових гасел, які повторюють за кожної нагоди. Слова про Батьківщину вимовляють часто і густо, вживають у всіх відмінках і часах, але за ними рідко слідують дії.

Обіцянки покращень, турботи та відданості зникають так само швидко, як і з’являються. Чергові декларації кидають на вітер. Однак любов до своєї країни – це не розмови, а дії, іноді кропіткі та невдячні. Дії, які часто провокують спротив.

Іронія ситуації полягає в тому, що показний патріотизм одночасно і дуже помітний, і цілковито невидимий. Видно прапори, чути гасла, відчувається урочиста атмосфера, але важко помітити реальні зміни.

Це трохи схоже на театр, де приголомшливі декорації, актори викладаються на повну силу, але сценарій залишає бажати кращого. Завіса опускається, публіка трохи поаплодує, іноді засвистить, але життя все одно далі продовжується своїм шляхом, часто не пов’язаним із зіграною виставою.

Тож, можливо, варто іноді вдарити себе в груди та запитати, чим же є насправді патріотизм. Чи для нього потрібна глядацька зала чи радше совість? Чи він вимагає високих слів чи радше невеликих учинків? Бо справжня любов до Батьківщини не потребує софітів великої сцени. Вона тиха, надійна, настійлива, працьовита та послідовна. І хоч вона не справляє особливого враження, саме ця любов, а не та, показна, будує спільноту, яка може витримати все. Навіть 123 роки неіснування.

***

Запихати палицю в мурашник (wsadzenie kija w mrowisko) означає спровокувати раптову бурхливу метушню, викликати різку реакцію.

Пусті жести або слова (puste gesty lub słowa) – нещирі обіцянки або вчинки.

Замилювати комусь очі (mydlenie komuś oczu) – навмисно вводити когось в оману, ошукувати, приховувати правду або відвертати увагу від істотних справ.

Лити воду у виступі (lanie wody w przemówieniu) – говорити або писати довго, обширно, але не на тему, малозмістовно й оминаючи суть справи.

Іти проти течії (iść pod prąd), тобто діяти всупереч загальноприйнятим принципам та моді.

Кидати слова на вітер (rzucać słowa na wiatr), тобто давати порожні обіцянки.

Габріеля Возняк-Ковалік,

учителька, скерована до Луцька організацією ORPEG