Гарним вихованням, як раніше рідкісною порцеляною, зараз користуються переважно з особливої нагоди. Від великого дзвону. Колись вона стояла в меблевій стінці, на виду і боронь Боже торкнутися її без причини – тільки не розбити б.

До такого сервізу, який частенько передавали з покоління в покоління, діти мали абсолютну заборону наближатися на відстань меншу, ніж безпечних два метри. Нині, звісно, більшість людей володіють такими скарбами, але радше ховають їх десь глибоко на закритих полицях кухонних меблів за 500 тис. Так само глибоко захована кіндерштуба – десь між непотрібною інструкцією обслуговування гейзерної кавоварки та серветками з вишитою ще прабабусею монограмою (від нім. kinderstube – гарні манери, закладені ще в сім’ї, у дитячому віці).

Раніше гарне виховання всмоктувалося з молоком мами. Дитя заледве навчилося ходити, ледве трішечки підросло від матері-землі, а вже знало, що «добридень» потрібно говорити голосно, виразно, найкраще не пережовуючи при цьому канапку чи надуваючи жувальну гумку. Батьки мали простий, але надзвичайно ефективний педагогічний метод: достатньо було одного погляду й дитина одразу ставала до вертикалі.

Не було переговорів, застосунків для підтримки емоцій чи сотень порадників, які покликані розвіяти сумніви в будь-якій довільній сфері. Повсюдно використовували «не перебивай», особливо дорослих, «не плямкай», «не крутися». Колись гарне виховання полягало також у тому, щоб не виходити перед шеренгу. Дитина мала бути дитиною, дорослий – дорослим, а сусід – вічно невсипним спостерігачем.

У трамваї без нарікань поступалися місцем старшим, у   магазині стояли в черзі, а в гостях не порпалися в цукерниці, як бульдозером у щебні. Навіть якщо хтось мав мух у носі, то тримав їх на повідцю, бо фохи на людях вважали проявом відсутності виховання, а не вираженням власного «Я» та своїх емоцій. Схожа ситуація була з одягачкою і тим, що кожен мав на голові.

Готичний макіяж у дванадцятирічних учнів не пройшов би ні в одній школі, та й батьки не випустили би з дому підлітка, одягненого, як на геловінську вечірку, лише тому, що він щойно заявив, що таким чином виражає своє внутрішнє «Я».

Сучасне виховання пройшло метаморфозу. Воно більш еластичне. Для декого – навіть геть сучасне і, як це гарно називають, індивідуалізоване.

Тепер не звертають увагу, а ставлять кордони. Кажуть не «перепроси», а «задумайся про емоції, які ти викликав в іншої людини». В результаті такого впливу якийсь молокосос стає тобі на ногу, дивиться у телефон і йде собі далі, а ти залишаєшся з питанням, чи це вже відсутність культури чи, може, нова форма невербального спілкування, за якою ти не встигаєш.

Колись, щоб зберегти обличчя, потрібно було поводитися пристойно, з гідністю й пошаною. Сьогодні обличчя, підправлене фотошопом, зберігають переважно в соцмережах. Можна комусь не відповісти на «добридень», але абсолютно не можна забувати про лайк під знімком обіду чи фоткою з імпрези.

Парадоксально, але чим більше ми говоримо про емпатію та повагу, тим рідше використовуємо їх на практиці, незалежно від того, чи вони стосуються коментарів у мережі чи людей, із якими ми зустрічаємося в реальному житті. Звісно, палиця має два кінці. Старе гарне виховання бувало твердим, іноді гнітючим і нагадувало пруську муштру – з тією лише різницею, що суб’єкт, який підлягав вихованню, не носив ще вусів, а його зріст не перевищував довжини гвинтівки.

Кіндерштуба їжачилася правилами, яких ніхто не розумів, але всі боялися їх порушити. Сучасне виховання дає більше розслаблення, свободи і простору бути собою. Проблема – в тому, що бути собою все частіше означає бути крикливим, претензійним, навіть просто неосвіченим і цілковито зневажливим до інших.

А між першим і другим підходами до виховання десь дорогою загубилися такі звичайні «будь ласка», «дякую» і вміння слухати. Тож, може, замість сумувати за минулим або безкритично захоплюватися сучасністю, варто було би задуматися про мар’яж старих і нових правил. Може, з такого шлюбу народилося би щось добре й мудре у мистецтві виховання?

Щось, що дозволило би старшому поколінню не підводити очі до неба, бачачи дітей, яких не обходять жодні заборони й бар’єри, а молодшому дало б інструмент мирного виходу з кризи безстресового виховання. Бо, хоч часи і змінюються, все ж потреба взаємної поваги та розуміння, всупереч поширеним уявленням, анітрохи не застаріла.

І дійсно не варто приклеювати ярлик старомодності, щоб іноді просто поводитися як людина, яка отримала гарну кіндерштубу.

***

Робити щось від великого дзвону (coś robimy od wielkiego dzwonu), тобто дуже рідко.

Поставити когось до вертикалі (ustawić kogoś do pionu) – навести дисципліну, закликати до порядку.

Не виходити перед шеренгу (nie wychodzić przed szereg) – не виділятися.

Робити щось без нарікань (robić coś bez szemrania), тобто покірно, без протесту.

Мати мух у носі (mieć muchy w nosie) – надуватися, ображатися без причини, а також ставити себе вище за інших.

Тримати на повідцю (trzymać się na wodzy), тобто контролювати, панувати над емоціями, ситуацією.

Приклеїти / начепити комусь ярлик (przykleić/przypiąć komuś łatkę) – приписати комусь якусь рису, думку, модель поведінки; це буває часто несправедливим і стереотипним.

Пруська муштра (pruski dryl) – ригористична, вкрай сувора дисципліна, неухильне дотримання правил і муштри; часто все це впроваджують дуже безапеляційно.

Габріеля Возняк-Ковалік,

учителька, скерована до Луцька організацією ORPEG