«Поляків у нас, у Новій Боровій на Житомирщині, було дуже багато. Мабуть, у моєму класі половина учнів були поляками, а половина – українцями», – розповідає Людмила Висоцька, в дівоцтві Русецька.

Наша співрозмовниця народилася 1962 р. у селі Лісобуда. Нині це Коростенський район Житомирської області. У п’ятирічному віці разом із батьками переїхала в Нову Борову (тепер Житомирський район). Зараз же разом із чоловіком Валентином (його родинну історію «Волинський монітор» описував у минулому номері) мешкає в Здолбунові Рівненської області. Вона парафіянка місцевого та рівненського костелів, а також членкиня Товариства польської культури Здолбунівщини.

«Дідуся забрали, коли мамі було півтора року»

Бабуся по мамі Текля Францівна Гонгало (1901 р. н.) і дід Йосип Францович Ваховський мали чотири доньки: Альбіну (1927 р. н.), Марію (1929 р. н.), Галину (приблизно 1930 р. н.) і Надію (1935–2023 рр., матір нашої співрозмовниці). Сім’я спершу проживала на хуторі в околицях Лісобуди, а згодом перебралася в саме село.

«Наскільки знаю, дід працював на фермі. В 1937 р., коли мамі було півтора року, його забрали. Тільки наприкінці 70-х – на початку 80-х прийшло повідомлення, що він був репресований і розстріляний у Житомирі. Бабуся залишилася з чотирма доньками. До кінця війни вони жили на хуторі, а потім переїхали в Лісобуду. Як мама розказувала, у війну снарядом зруйнувало частину їхнього будинку… Мама вважалася дитиною ворога народу. Вона зростала з таким клеймом», – говорить Людмила.

Йосип Францович Ваховський є у списках репресованих «Реабілітовані історією. Житомирська область» (Книга 1. С. 602). Там записано, що він народився 1904 р. у селі Волянщина Горошківської волості Житомирського повіту (нині Хорошівська громада Житомирського району).

«Поляк, малописьменний, приймальник птахокомбінату. Заарештований 28 листопада 1937 р. Обвинувачувався в причетності до контрреволюційного диверсійно-повстанського угруповання. За постановою НКВС СРСР і прокурора СРСР від 16 грудня 1937 р. розстріляний 29 грудня 1937 р. Реабілітований у 1957 р.», – зазначено в дописі.

«Бабусю Теклю я пам’ятаю вже стареньку. Вона жила зі своєю старшою дочкою Альбіною. Бабця завжди дуже мерзла. Пригадую, як літом ми бігли купатися, а вона сиділа біля паркану у валяночках. Їй постійно було холодно», – каже Людмила. 

Зверху матір Людмили – Надія. Знизу зліва направо бабця Текля та два брати батька Анатолій і Вітольд. Передостання справа Людмила. Нова Борова

Текля Ваховська, Іван Русецький і його сини Микола, Анатолій і Вітольд

«Тато народився в Казахстані»

Дідусь і бабця по тату – Теофілія (1916 р. н.) та Іван (1899 р. н.) Русецькі – виховували трьох синів: Анатолія, Вітольда та Миколу (1936–2022 рр., батько Людмили). Родина мешкала на Житомирщині. За словами нашої співрозмовниці, її дід працював на залізниці в Коростені.

«Сім’ю вислали в Казахстан. Достеменно я не знаю, коли саме вони туди дісталися. Відомо, що мій тато народився там, у Казахстані, а на Житомирщину вони повернулися, коли тато вже був хлопцем. У дідуся й бабці народилися ще дві доньки, але вони померли маленькими, начебто дорогою з Казахстану. Повертаючись на батьківщину, сім’я на деякий час ще опинилася на Поволжі, там пережила голод. Урешті перебралася сюди, на Житомирщину, облаштувалася спершу десь на хуторі, а потім – у Лісобуді. Дід ще так само працював на залізниці. Загалом про виселення в родині не говорили. Думаю, нам не розповідали всього, бо боялися; не хотіли, щоб ми, діти, щось комусь розказали», – зауважує Людмила.

Вона пригадує, що саме бабця Теофілія навчала її молитов польською мовою. «Бабця була дуже набожна. Пам’ятаю, як щонеділі в неї збиралися старші жінки, брали молитовник і молилися в кімнаті годину-півтори. Ще до школи я з бабцею їздила в Житомир. Вона брала мене до костелу Святої Софії. До слова, саме там ми з братом були хрещені. Моя хресна – тітка Альбіна, рідна сестра мами».

Вінчалися через 33 роки 

Батьки нашої співрозмовниці – Надія Ваховська та Микола Русецький – узяли шлюб 1960 р. Окрім доньки Людмили, в них народився син Микола (1960 р. н.).

Весілля батьків Людмили: Надії Ваховської та Миколи Русецького. 1960 р.

Весілля Надії Ваховської та Миколи Русецького. Біля нареченої – її сестра Галина. 1960 р.

«Після одруження вони деякий час жили з батьками тата в Лісобуді. Працювали в колгоспі. А коли брату було десь півтора року, мама з татом залишили його на бабусю Теклю і поїхали в Казахстан до родичів. Як тоді казали, піднімати цілину. Вони хотіли трохи заробити, вирватися з колгоспу. Однак побули там недовго. Мама завагітніла мною, і вони повернулися додому.

Батько закінчив курси трактористів: пішки ходив у Коростень, а це близько 20 км в одну сторону. Працював на екскаваторі, тракторі. Він брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Мама була кравчинею, пропрацювала все життя на швейному підприємстві», – зазначає Людмила.

Із Лісобуди в Нову Борову сім’я Русецьких переїхала близько 1967 р. Свята, зокрема Великдень, родина переважно проводила в рідних Миколи. «Пасху, Різдво ми старалися святкувати по-католицьки. Хоч батьки боялися, щоб ми ніде не проговорилися: на свята ж учителі ходили по храмах, слідкували за учнями. Пам’ятаю, що на Великдень ми завжди їздили в Лісобуду до батьків тата. Приїжджали ще дядьки зі своїми родинами. А на Різдво в нас завжди стояла вдома ялинка».

Надія та Микола Русецькі нарешті змогли обвінчатися на початку 90-х років, коли в Новій Боровій відкрили новозбудований костел Пресвятої Діви Марії Страждальної. Вони всіляко допомагали під час будівництва храму. Микола вже й після відкриття костелу, допоки мав здоров’я, підтримував настоятеля в господарських питаннях, наприклад, опалював приміщення.

«Відразу після одруження, тобто в 1960 р., батьки не мали змоги взяти шлюб у костелі. Такі були часи. Врешті вони повінчалися аж через понад 30 років, у 1993 р., коли в Новій Боровій відкрили католицький храм. Вони нікому нічого не сказали, зібралися тихенько вдвох і взяли шлюб перед Богом. Нам розповіли вже після церемонії», – говорить Людмила.

Надія та Микола Русецькі з сином Миколою і донькою Людмилою​​

Надія та Микола Русецькі з сином Миколою і донькою Людмилою

Надія та Микола Русецькі

Надія Русецька (в дівоцтві Ваховська)

Микола Русецький із правнучкою

«Завжди знала, що я полька»

Як пригадує наша співрозмовниця, в роки її дитинства в Новій Боровій мешкало дуже багато поляків. «Я завжди знала, що я полька. Мабуть, у моєму класі половина учнів були поляками, а половина – українцями. У навколишніх селах, наскільки знаю, жили майже виключно поляки. Всі жили дружно. Не було жодних сварок чи конфліктів».

Людмила розповідає, як познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Валентином Висоцьким (1960 р. н.): «Я закінчила школу й пішла працювати фасувальницею в аптеку. Аптека розташовувалася в районі, де жив Валентин. У той час він навчався на водійських курсах. Ми побачилися дорогою в парку. Раз там зустрілися, другий, третій. І на четвертний він каже: «Давай уже познайомимося». Отак ми з ним почали зустрічатися».

Вона закінчила фармацевтичне училище в Житомирі, а Валентин – інститут інженерів водного господарства в Рівному. Одружилися під час навчання, в 1983 р. Згодом облаштувалися в Квасилові, що неподалік Рівного. Людмила все життя працює фармацевтом. У подружжя – двоє дітей і троє онуків.

Людмила та Валентин Висоцькі

Родина Висоцьких. Людмила та Валентин із дітьми та онуками

«Дітей ми хрестили в костелі Святої Софії в Житомирі, де і я хрещена. А вінчалися ми у 2007 р. в рівненському храмі Святих Апостолів Петра і Павла. Коли ми з чоловіком почали відвідувати костел, отець Григорій Драус якось запитав у Валентина, чи він вінчаний. Коли почув, що ні, відповів, що ми маємо взяти шлюб у костелі. З тих пір чоловік почав на мене напосідати (усміхається, – авт.).

Ми підійшли до отця Владислава Чайки, сказали, що хочемо повінчатися. Він відповів: «Беріть паспорти і приходьте до мене завтра». Ми подумали, що раз-два і візьмемо шлюб. А як прийшли наступного дня, то виявилося, що спершу потрібно пройти підготовку. З нами займалася, зокрема, сестра Юлія. Пам’ятаю, як вона сказала, що головне – щоб ми не просто повінчалися, а не переставали ходити до храму.

Пам’ятаю, сповідь у нас перед вінчанням була посеред ночі. Ми говорили з отцем Григорієм. Ніколи не забуду: храм, напівморок, десь щось трохи освітлюється і тиша така, що відчувається на дотик. Ця картина досі в мене перед очима. Це те, що не забудеться», – ділиться спогадами Людмила.

Нині вона разом із чоловіком відвідують богослужіння в костелі в Здолбунові, за змоги їздять також на служби в Рівному. Відколи мешкають у Здолбунові, є членами місцевого Товариства польської культури.

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Людмили Висоцької

На голоному фото: Людмила Висоцька. Здолбунів, 2025 р.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП