«Мій тато – українець, а мама – полька. Коли я розпочав вчити польську мову, читати польські книжки, а потім і виїжджати до Польщі, то водночас відкривав у собі зв’язок із польською гілкою моєї сім’ї. Зараз я вважаю себе українським поляком. Людиною, яка має одне серце на два народи», – зазначає 45-річний Андрій Конько.

Він – військовослужбовець 2-ї окремої Галицької бригади Національної гвардії України. У цивільному житті головний редактор польсько-українських радіопрограм «Polska Fala» та «Słuchaj Tu Polska», що їх реалізує Товариство польської культури на Рівненщині імені Владислава Реймонта, до якого він багато років належить, і журналіст газети «Kurier Galicyjski» та «Radio Kurier Galicyjski» у Львові.

Наш співрозмовник народився в Рівному в польсько-українській сім’ї Розалії Степанкевич і Євгенія Конька. Нині проживає у Львові. Одружений, має двох дітей. Через повномасштабне вторгнення російських військ в Україну дружина та сини Андрія виїхали за кордон, а він долучився до лав Нацгвардії, хоч, як зізнається, раніше не думав, що стане військовим.

Андрій Конько з синами Давидом і Мартином. 2025 р.

З Андрієм Коньком ми спілкувалися онлайн. «Волинському монітору» він розповів про дитинство в Рівному, вивчення польської мови, відновлення місцевої католицької парафії, навчання в духовній семінарії, Польську операцію та Голодомор в історії своєї родини.

Передаємо слово нашому співрозмовнику. Далі – пряма мова Андрія Конька.

«Пам’ятаю перші розмови з мамою про Бога. Ніби по секрету»

Я народився в Рівному, тут закінчив школу. Потім навчався у Вищій духовній семінарії Львівської архідієцезії, мріяв бути священником. Але так склалися обставини, що залишив семінарію й пов’язав свою долю з журналістикою. Я співпрацював із різними медіа. Тепер це допомагає мені на військовій службі. До слова, пізніше таки закінчив Теологічний інститут імені Святого Йосипа Більчевського Львівської архідієцезії.

Андрій Конько праворуч. Період навчання в семінарії. Початок 2000-х рр.

Я пам’ятаю наші перші розмови з мамою про молитву, про Бога. Це був початок 80-х. Ще мама наголошувала: «Нікому не розказуй цього». Ми говорили ніби по секрету. Коли Україна здобула незалежність і вже про все можна було розмовляти, я дізнався, що моя мама – полька. Вона почала про це розповідати й допомагала відкривати цю польськість у мені.

В 11 років я пішов у польську школу при парафії Святих Апостолів Петра і Павла в Рівному. Мені там сподобалося. Атмосфера при парафії мене також зачарувала. Тобто вивчення польської мови в моєму випадку йшло в супроводі із відкриванням обрядовості, пов’язаної з польськими традиціями. Можливо, саме ця піднесена атмосфера й допомогла в пізнанні мови, хоч, звісно, легко мені не було.

Пам’ятаю свій перший виїзд до Польщі в 1992 р., як мені було важко розмовляти з поляками. У мене про щось запитували, а я майже нічого не розумів. Ми були в середовищі з польськими дітьми. Пригадую, ми мали вільний час і ходили на фільми, наприклад, на «Бетмена». Для мене це був великий стрес, бо я бачив картинку, але не знав, про що йдеться. Тому до наступного виїзду в 1993 р. я натренувався так, що не відразу впізнавали, що ми з української групи. Звісно, тоді й розуміння дубляжу фільмів польською мовою, які нам показували в таборі вечорами, не викликало труднощів.

Напевно, найбільше практичних навичок польської мови я почерпнув саме з цих виїздів. Поєднання того рівня знань, який ми отримували у школі при Товаристві польської культури імені Владислава Реймонта, і таких поїздок давало чудовий результат. До того ж ми як рівненські поляки мали нагоду відкривати в собі польську ідентичність, пізнавати не тільки польську мову, а й культуру.

Завдяки тому, що ходив у таку школу і читав духовну літературу, яку брав при костелі, пізніше в семінарії, де навчання переважно велося польською мовою, практично не мав мовних бар’єрів. Згодом зміг вести польською радіопрограми при Товаристві польської культури імені Владислава Реймонта. Ми плідно співпрацюємо з головою ТПК Владиславом Багінським. Я йому завдячую багатьма речами. Він довірив мені бути голосом товариства.

Зараз я можу писати статті польською мовою, можу розкривати полякам українські реалії, а українцям – реалії поляків. І цього також не було би, якби не ця невелика польська школа, яка працювала по кілька годин увечері в Рівному.

Коньки із Золотієва та Степанкевичі з Чемериського

Мої дідусь і бабуся по тату – Трохим і Надія Коньки – із села Золотіїв у передмісті Рівного (зараз це житловий масив обласного центру). В них було п’ятеро дітей: Григорій, Євгеній (мій тато, 1940 р. н.), Юрій, Віра та Ольга. Дід працював на залізниці, а бабця доглядала дітей.

Трохим Конько

Надія Конько

Євгеній Конько в студентському гуртожитку. 1960-ті рр.

Наскільки я дізнавався, в них – досить типова історія. Жили, господарювали, а як прийшла радянська влада, в діда забрали господарку. На щастя, він залишився при роботі, надалі працював на залізниці. До слова, від тата я вперше почув про польських осадників на Волині, які, як я потім довідався, були їхніми сусідами.

Моя мама – також із багатодітної родини. Дідусь і бабуся – Микола та Марія Степанкевичі – виховували доньок Станіславу, Розалію (моя мама, 1941 р. н.), Ніну, Людмилу та сина Леона. Крім того, з ними жила донька двоюрідної сестри бабці Марії. Сім’я мешкала на хуторі Чемериському (тепер село Чемериське Барської міської громади Жмеринського району Вінницької області).

Марія Степанкевич

Микола Степанкевич

Розалія Степанкевич. Початок 70-х рр.

Цікаво, що і дідусь, і бабуся мають прізвище Степанкевич із народження, тобто після шлюбу бабця не змінювала прізвище. Як мені розповідали, Степанкевичі здавна проживали на Вінниччині, але була частина родини, яка приїхала на Поділля з Люблінщини на початку ХХ ст. і після Першої світової залишилася тут. Тітка Станіслава ще в 90-х листувалася з родичами, які мешкали в Польщі, але з часом, на жаль, ці контакти обірвалися.

Моя бабця Марія Степанкевич пережила Голодомор 1932–1933 рр. Одна із сімейних історій дійшла до нас через маму. Люди не мали що їсти, помирали від голоду. Розповідали й про тих, хто від голоду втрачав розум, про випадки канібалізму. Якось бабця йшла додому через поле, її зачепили чужі люди, запрошували кудись, обіцяли щось показати і пригостити їжею. Щось недобре вона запідозрила, коли зрозуміла, що поки одна людина говорить до неї, друга – потрохи заходить їй за спину. Відчула небезпеку й почала тікати. Довго бігла, бо ті люди гналися за нею.

Дід Микола Степанкевич воював у роки Другої світової. Йому випала непроста доля служити в піхоті. Він двічі був поранений. Із війни повернувся з підірваним здоров’ям.

Після війни радянський уряд відновив колгоспи й силою змушував селян працювати на державу. Паспортів селянам не видавали, тобто ти був приречений до смерті батракувати на колгосп. Знаю, що в Голодомор 1946–1947 рр. мою родину врятувало те, що дід Микола був теслею та й загалом майстром на всі руки. Зокрема, робив вікна, підводи. І, крім колгоспу, міг мати підробітки в селі. Його запрошували на роботу в обмін на різні товари. Бабця також ходила допомагати людям. Так вони і змогли протриматися та прогодувати п’ятьох дітей. Мама розповідала, що коли з бабцею за трудодні розраховувалися їжею, то, наприклад, із супу вона випивала рідину, а хліб і картопельку ховала в хустинку й приносила дітям.

Попри те, що Степанкевичі були поляками, щоб вижити в ті часи, вони записалися українцями. Досліджуючи свою історію, я виявив, що, хоч у свідоцтвах, виданих у 60-х рр., рідні записані поляками, в архівних записах, датованих 40-ми рр., вони вписані як українці. Я пов’язую це з тим, що в той період ідентифікувати себе поляком було небезпечно. Люди дуже добре пам’ятали антипольську акцію НКВС у 1937–1938 рр. Так звана Польська операція мою родину також зачепила. В оприлюднених розстрільних списках згадано ім’я Адама Степанкевича, рідного брата діда. Його арештували й розстріляли лише за те, що він був поляком. За сімейними розповідями, рідні їздили на місця масових могил у Вінницю, щоб знайти останки Адама. Їм вдалося опізнати його тіло серед тіл сусідів і родичів з інших польських сімей.

Коли я відкрив цю частину історії своєї родини, вона стала для мене ніби наріжним каменем у підході до того, що відбувається зараз у нашій країні. Майбутнє України я бачу крізь призму історії моєї сім’ї: можливо, буде замирення на кілька років, а далі Росія знову все розпочне. Росія здатна тільки на репресії та етнічні чистки під надуманими причинами, як це було стосовно українців і поляків після того, як совєти закріпилися в Україні.

Розстріляний брат діда Миколи Степанкевича

Список репресованих Степанкевичів

«Ми навчилися жити за двома календарями»

Усім відомо, що дуже довго людям у селі не видавали паспортів, тобто фактично вони були кріпаками. Щоб дві старші доньки – моя мама Розалія і її сестра Станіслава – змогли поїхати до міста на навчання, дід Микола мусив виконувати всіляку роботу для голови колгоспу, щоб той урешті відпустив їх, тобто дав дівчатам скерування, що їм дозволено залишити «рідний» колгосп і продовжувати здобувати освіту. Усвідомлення цієї ситуації несправедливості та безсилля, в якій опинилися мої рідні, завжди наповнює мене емоціями, а ще розумінням, наскільки насправді антилюдяним був режим російських комуністів.

Мама закінчила два навчальні заклади – у Вінниці та Костромі. Стала агрономом. Вона завжди любила квіти й працювати на землі. Отримала направлення на роботу в Рівне. Працювала в Державній інспекції з карантину рослин, згодом була заступницею начальника держінспекції.

Розалія Степанкевич у студентські роки. 60-х рр.

Розалія Конько під час роботи. Кінець 70-х рр.

Тато навчався в технічному виші в Москві. Спершу працював інженером на валянковій фабриці в Рівному, а потім перейшов на ремонтно-монтажний комбінат, обіймав згодом посаду заступника директора комбінату.

Батьки познайомилися в Рівному. Знаю, що як тато освідчувався мамі, то співав їй під гітару якийсь романтичний твір. Мій старший брат Тарас народився 1974 р., а я – 1980 р.

Євгеній Конько в студентські роки. 1960-ті рр.

Андрій Конько в армійській формі кузена. Зима 1986 р.

Євгеній Конько (стоїть у центрі) з друзями. 1960-ті рр.

Оскільки тато – православний, а мама – католичка, ми навчилися жити за двома календарями. Святкували, наприклад, два Різдва і два Великодні. Мама з татом ще жартували: коли працювати, якщо стільки свят.

Батьки одружилися в роки Радянського Союзу. Зрозуміло, що в ті часи мало хто брав шлюб перед Богом. Однак нас із братом потаємно хрестили. Тато і мама врешті взяли шлюб у храмі на початку 2000-х. Їх вінчав у костелі Святих Апостолів Петра і Павла в Рівному отець Владислав Чайка. У батьків завжди були теплі взаємини зі священником. Отець Владислав приходив до нас на Різдво, завжди було весело. Саме ці дні залишилися в моїй пам’яті як одні з найтепліших у році.

Пам’ятаю також відновлення католицького храму в Рівному. На першому поверсі свого часу там був склад меблів, на другому – спортзал. До початку 90-х приміщення належало Міноборони. Згодом його вдалося перевести у власність релігійної громади. На жаль, територія була закинута, все в чагарниках, сама будівля – темна, в плісняві. Усе цінне звідти давно винесли, розікрали.

Служби Божі спершу відбувалися на вулиці. Потім ми внесли й розставили всередині старі крісла. Пригадую, як там було холодно. Було багато старших людей. Це була стара гвардія, яка пережила реальні гоніння совєтів. І вони заряджали всіх своїми енергією та ентузіазмом. Люди просто горіли ідеєю відновити храм. Напевно, вони відчували певну духовну спрагу, адже дуже довго могли збиратися на молитви тільки по домівках, потайки.

Роботи було дуже багато. Отець Владислав Чайка, який ще їздив на служби в сусідні населені пункти, зокрема в Костопіль, Здолбунів, виконував усю організаційну роботу. Він мене надихав. Священник не просто давав вказівки, а знімав сутану, закочував рукави і сам ставав до праці. Це всіх мотивувало. Отак поступово будівля храму набула теперішнього вигляду.

«Ми – поляки та українці – маємо багато спільного. І цим варто пишатися»

Пригадую, як ми із сім’єю їздили на Поділля до діда та бабці. Вони жили в одному з тих сіл, де всі знали, що вони – поляки, але польською не розмовляли. Анатолій Оліх (голова громадської організації «Волинський монітор», яка є видавцем нашої газети, військовослужбовець Збройних сил України, родом із Шаргорода на Вінниччині, – авт.) розказував мені про свою малу батьківщину, де всі віталися тільки словами: «Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus». У Чемериському було схоже.

Коли мені було десь п’ять років, дорогою до бабці та дідуся ми заїхали в костел у місто Бар. Грав орган. Люди схилилися в молитві. Мене все це дуже сильно вразило. Я відчув неймовірний захват.

Пам’ятаю, як мене дивували старі ікони, які залишилися в бабці та дідуся. Там ще були написи, зроблені чужими літерами. Зараз я вже розумію, що це була польська. До речі, перші молитви польською мовою я почув саме від бабусі Марії.

Мій тато – з українців, а моя мама – з поляків. Ми з братом завжди мали розуміння, що польське походження тільки збагачує нашу родинну історію. З часом у нашому домі з’явилося багато літератури польською мовою. Перший комікс, який я у 90-х отримав у подарунок від брата, був польською мовою; він привіз його із якоїсь закордонної подорожі. Згодом на Різдво ми робили колядкові мікси: «Небо і земля» плавно переходила в «Dzisiaj Betlejem» або співали на дві мови «Тиху ніч». Оплатки ми зберігали з 24 грудня до 7 січня. На жаль, батьки не дожили до часу, коли літургічні календарі в Україні об’єдналися.

Коли я розпочав вчити польську мову, читати польські книжки, а потім і виїжджати до Польщі, то водночас відкривав у собі зв’язок із польською гілкою моєї сім’ї. Зараз я вважаю себе українським поляком. Моя Батьківщина – Україна. А я – її син із тих дітей, у яких одне серце на два народи. Я будував своє життя, дотримуючись головної опції – любові та поваги до українського та польського народів. Із таким підходом було неважко докладати зусиль задля спорудження міцних мостів між польським і українським суспільствами, для руйнування мурів між нами, стереотипів.

Ми маємо багато спільного, і цим варто пишатися. Це історія української шляхти в Речі Посполитій, як-от князі Острозькі чи Сангушки, Ярема Вишневецький. Історії відомих польських діячів, які народилися на волинській землі, як-от скульптор Томаш-Оскар Сосновський, льотчик Станіслав Скальський чи мати польської «Солідарності» Анна Валентинович. Сьогодні багато українських поляків узяли до рук зброю, щоб стати на захист своєї Батьківщини. Вони проявляють свій патріотизм, свою вірність, не забуваючи власної ідентичності. Таким чином ми пишемо нову історію українсько-польських взаємин, дружніх і братерських, як це і має бути.

Андрій Конько – військовослужбовець 2-ї окремої Галицької бригади Національної гвардії України

Андрій Конько з побратимом біля стели на в’їзді в Донецьку область. 2024 р.

***

Текст написаний у рамках проєкту «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей», який реалізує редакція газети «Волинський монітор».

Розмовляла Ольга Шершень

Фото з особистого архіву Андрія Конька

На головному фото: Брати Андрій (у центрі) і Тарас (зліва) Коньки з двоюрідним братом Юрієм Кравчуком (праворуч). Зима 1985 р.