У четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв голодоморів. Їх було три, проте Волинь зачепив тільки останній із них, 1946–1947 рр. Моя ж родина пережила всі три голоди.
За кілька років після Жовтневого перевороту російські більшовики силою захопили владу на більшій частині території України. Просування на захід Червоної армії зупинили спільні зусилля війська відновленої Польщі та Армії УНР. Проте мріям українців зберегти свою державність збутися не судилося.
У результаті переговорів між совєтською Росією та Польщею 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький мирний договір. Землі, на яких проживали українці, поділили кордоном, що пройшов по річці Збруч. Усі, хто жив на захід від неї, стали громадянами Польщі, на схід – громадянами Української Совєтської Соціалістичної Республіки.
Попри те, що українці в СССР номінально мали власну державу, дійсність свідчила про інше.
Перший голод на українських землях совєти організували в 1921–1923 рр. Унаслідок сильної посухи і повоєнної розрухи мільйони жителів СССР, серед них – жителі сходу та півдня України, залишилися практично без продуктів харчування. Щоб урятувати ситуацію в Росії, влада розпочала так звану продрозверстку – фактично узаконений грабіж, під час якого в безборонних селян озброєні червоноармійці забирали зерно і взагалі все їстівне.
Унаслідок цього голоду, як стверджують історики, загинуло до 1,5 млн жителів УССР. Точні цифри встановити не вдасться вже ніколи, адже совєтська влада весь час свого існування замовчувала сам факт голоду і знищувала будь-які докази своєї вини. На жаль, про це організоване масове вбивство навіть у незалежній Україні говорять дуже мало.
Більш відомим є штучний Голодомор 1932–1933 рр., у якому, за різними оцінками, загинуло від 2,6 до 10,5 млн українців та представників інших національностей, які населяли Україну. При аналізі статистичних даних тих років не виникає сумнівів у тому, що совєти цілеспрямовано використали голод як інструмент для винищення жителів України. У той час, коли мільйони помирали в муках, влада забороняла їм виїжджати з охоплених голодом територій і водночас відправляла тисячі пудів зерна, які могли би врятувати життя своїх громадян, на експорт. Території, звільнені від українців, совєти заселили росіянами. Порівнюючи карти, які показують уражені Голодомором регіони, й карти зі статистикою проросійських настроїв жителів України можна побачити виразну кореляцію між ними.
У західному світі про Голодомор першим розповів валлійський журналіст Гарет Джонс, проте йому не повірили. Чому? Через ефективну совєтську пропаганду і продажність політиків та журналістів, а ще тому, що здоровий людський глузд відмовлявся вірити в настільки потворну, нелюдську жорстокість. Голодомор, природно, замовчували в совєтські часи, але й навіть у незалежній Україні ця тема довго була предметом незгоди між різними політичними партіями. Закон «Про Голодомор 1932–1933 р. в Україні», який трактує його акт геноциду, Верховна Рада України прийняла тільки в 2006 р. Зараз Голодомор актом геноциду визнали майже чотири десятки держав.
У великому спрощенні можна сказати, що Волинь ці два голодомори не зачепили, адже більшість її території перебувала до початку Другої світової війни в 1939 р. у складі Польщі. Натомість після утвердження влади «других совєтів» волиняни мали змогу відчути на власній шкірі принади соціалістичного раю. Проте, згадуючи про голод 1946–1947 рр., варто усвідомлювати його особливості на Волині.
Загалом голод тоді охопив майже всю Україну. Його причинами були зруйнування економіки внаслідок війни, нестача робочих рук, найсильніша за 50 останніх років посуха. Але знову вирішальним фактором у масових смертях стала політика влади.
Якщо голод 1921–1923 рр. використали для боротьби з національним спротивом, голод 1932–1933 рр. – задля впокорення селянства і закріпачення його в колгоспах, то основною причиною штучного голоду в Україні 1946–1947 рр., схоже, були водночас економічні та політичні цілі. Економічні – бо Україна була продуктовою базою для кількох регіонів Росії, які були для влади ціннішими, тому на смерть українців вона не зважала. Політичні – бо СССР якраз будував свій позитивний імідж за кордоном, переважно в державах, які відійшли за Ялтинським договором у сферу його впливів. Щоби купити лояльність країн соціалістичного табору, Кремль не рахувався з втратами українського населення. Наприклад, у 1946–1947 рр. соціалістична Чехословаччина отримала близько 600 тис. тонн зерна, Польська Народна Республіка – 900 тис. тонн. У той самий час, за неповними даними, від голоду в Україні загинули близько 1 млн людей.
Волинь у голоді 1946–1947 рр. можна віднести до регіонів, які постраждали найменше. Однією з причин було те, що волинська земля з її озерами, ріками, болотами не відчула нестачі води, і тут зібрали непоганий врожай. Друга причина – влада ще не встигла налагодити мережу колгоспів, а саме колгоспи були інструментом для вилучення зерна і продуктів.
Натомість чим далі на схід, тим дужче лютував справжній голод. Люди, рятуючи життя, їли траву, листя дерев, тварин і гризунів, яких вдалося вполювати, споживали навіть падлину. Знову були випадки канібалізму і трупоїдства. Тож українці з голодних східних, південних і центральних областей намагалися дістатися на захід України, щоб роздобути хоч трохи харчів для своїх сімей.
В основному на обмін везли якийсь пристойний одяг: кожухи, хустки, сорочки, часом коралі. Але за понад чверть століття комуністичного режиму таких речей у людей було обмаль. Тому їхали теж, щоби піти в найми за харч або навіть просто жебракувати. Дістатися на захід країни було непросто, адже на вокзалах вартували загороджувальні загони міліції.
Ми з дружиною походимо з Вінницької області, тож наші предки пережили всі три голоди. В моїй сім’ї про голод 1920-х рр. згадували мало – то були голодні роки, але їх вдалося пережити, як я зрозумів, завдяки грошам і речам, накопиченим ще до революції. Під час Голодомору 1932–1933 рр. сім’ї двох моїх прадідів, завдяки заздалегідь схованому зерну, не тільки вижили самі, а ще й прийняли по сироті. Через кілька років обидвох прадідів, Юзефа і Мар’яна, розстріляли під час Польської операції.
Дуже чітко пам’ятаю місце на бабусиному городі, де мені, шестирічному хлопчакові, Микола Пителько, хресний батько мого меншого брата, показав місце, де помер від голоду його братик. Діти навесні 1933 р. знайшли пташине гніздо із щойно вилупленими пташенятами, то сильніший старший брат утік і з’їв їх сам. Сирими. Його тіло знайшли під вечір. Зі всіх Пительків вижив тільки Микола.
Спогади про голод 1946–1947 рр. збереглися в сім’ї моєї дружини Валентини. Її прадід Сергій і прабаба Тетяна Коропи жили в селі Гибалівка поблизу Шаргорода на Вінниччині. 1946 р. вони пережили завдяки корові. Тварина була вже старенька, тож її не вилучили під час румунської окупації, а від «визволителів», які забирали в людей геть усе, дід сховав її в поблизькому лісі. І дружину теж там сховав, коли проходила Червона армія: поголос про совєтських солдатів, які ґвалтували жінок і дівчат (вони ж бо зрадниці, жили під окупацією!), йшов поперед них.
Старші люди згадували, що румунські солдати були «бідні, аж сині» і могли вкрасти, наприклад, курку з курника, але такого свавілля, як від «своїх», тобто червоноармійців, від окупантів не було. Баба дружини Тетяна, яка померла вже за незалежності, в 1994 р., до самої смерті жодним іншим словом, аніж «совєти», радянську владу не називала.
Сім’я працювала в колгоспі за трудодні, а корівка давала пару літрів молока, якими можна було присмачити вбогу страву – завдяки цьому й жили, але було дуже голодно.
Сина Сергія і Тетяни, Арсентія, 1925 р. н., із невідомих мені причин не мобілізували до совєтського війська. В голод 1946–1947 рр. він кілька разів їздив «на Західну» по харч. Чи бував він саме на Волині, точно не відомо. Як згадував, він із товаришами по біді ходили по селах по кілька осіб, бо бували випадки, коли в ослаблих людей відбирали ті речі, які вони привозили на обмін, і проганяли ні з чим. Здебільшого західні українці співчували одноплемінцям, ділилися задарма тим, що мали, але бувало й по-іншому.
Їздили безбілетниками, в товарних поїздах, на дахах вагонів, бо квитків не можна було придбати. В ті часи потяги мали не таку швидкість, як зараз, і вповільнювалися на поворотах. На одному з таких поворотів Арсентія із мішечком виміняного зерна стягнули з даху вагона гаком. Прийшов до тями в лікарні – без зерна і без обох ніг.
Повернувся в рідне село калікою. Щоправда, хлопець був беручкий до роботи, а мужчин після війни залишилося мало, тож він згодом одружився. Мав із дружиною Антоніною двійко дітей, ходив на протезах, глядів вдома худобу, працював на городі. Завдяки другові дитинства оформив документи, що інвалідність отримав на фронті. Також щеплював дерева, розводив бджіл, а дружина, яка працювала в колгоспі, продавала на міському базарі фрукти й мед – з того й жили. Арсентій помер у 1984 р.
Ще гіршою ситуація була у східних областях, де більше степів і менше води. Для порятунку найближчих люди інколи чинили відчайдушні кроки. Ця історія, опублікована волинською журналісткою Наталією Малімон у газеті «День», трапилася в селі Смолява біля Горохова. У 1946 р. жінка з маленькою дочкою попросила у вдови Євдокії Олійник подивитися за дитиною, доки вона збиратиме колоски. Назвала себе Ганкою, розповіла, що із Сумщини. Позбирала колоски, переночувала. Наступного дня знову попросила пригледіти, але вже за дитиною не повернулася. Вдова, хоч і сама ледь могла прогодувати своїх трьох дітей, залишила дівчинку.
Рідна матір повернулася через два роки. Впала на коліна, просила її зрозуміти, бо в неї на Сумщині ще двоє діток залишалося. А мала Катруся вже давно Євдокію називала матір’ю, плакала: «Мамочко, не віддавайте мене!» Рідна матір мусила ще тиждень прожити в Олійників у Смоляві, щоби дитина до неї звикла.
Так само голод пригнав на Волинь Григорія Гуртового (1924–2012 р.), уродженця села Корніївка на Запорожжі. Він вижив у Голодоморі 1932–1933 рр., коли вимерла третина села, потім воював, переніс три роки німецького концтабору. Після повернення до рідних країв мусив у 1947 р. їх знову покинути, рятуючись від чергового голоду.
Оселився в Торчині на Волині, де вчителював, дописував до місцевої районної газети. В 1957 р. Григорій Гуртовий створив перший на Волині історико-краєзнавчий музей на громадських засадах, яким керував до самої смерті. Історія була його пристрастю. Написав кілька книг і десятки статей, присвячених минувшині Волині, був лауреатом кількох обласних і всеукраїнських премій, а в 2009 р. його визнали «Людиною року».
Ще за совєтських часів Григорій Гуртовий почав збирати спогади українців, які пережили створені совєтською системою голодомори. Дослідник документував не тільки свідчення тих, хто вижив, а й тих, хто допомагав. У 2008 р. у видавництві «Надстир’я» вийшла його книжка «Голгофа голоду», в якій він поряд зі своїми спогадами оприлюднив частину зібраних матеріалів. Він розумів, що потрібно рятувати від небуття хоча б ті крупинки правди про історію, яка збереглася в людській пам’яті.
«Скільки ж людей зі сходу прийняла тоді Волинь на тимчасове утримання? Скількох нагодувала, зігріла? Скільком було продано частку зерна, картоплі? Такої статистики немає. […] Ми все ж попробували підрахувати кількість врятованих на Волині голодуючих людей зі сходу. Населених пунктів тоді було на Волині більше 3000. В Торчині побувало за півтора року більше тисячі голодуючих. У селах Забороль, Буяні, Городині, Білосток, Воютин, Садів – по 200–300 і навіть більше. Скромні підрахунки говорять, що населення Волині, наші міста і села врятували в 1946֪–1947 рр. більше мільйона голодуючих людей зі Сходу. Це прекрасний прояв християнського милосердя, доброти, співчуття, розуміння щодо становища своїх братів і сестер зі Східної України. Такі дії великого громадянського, християнського подвигу волинян варті доброї пам’яті», – написав Григорій Гуртовий у 1996 р.
Пам’ятник християнському милосердю волинян, про який так мріяв Гуртовий, відкрили вже після його смерті. Це відбулося на подвір’ї луцької Хресто-Воздвиженської церкви 26 листопада 2016 р., у День пам’яті жертв Голодомору. На пам’ятнику поряд із фігурами дітей із буханцем хліба та ангела викарбувані слова з Євангелія від Матвія «Блаженні милостиві» (Мт 5, 7). Обіч встановлений камінь із написом: «Християнському милосердю волинян, усіх західняків, які у важкі 1946–1947 рр. безкорисливо рятували голодуючих зі Сходу, Півдня, центру України та прилеглих областей Росії. Західна Україна тоді надала допомогу мільйонам стражденних. Автор ідеї цього пам’ятника – уродженець Запорізької області Григорій Гуртовий, який в ті часи знайшов прихисток на Волині і прославив її. Це символ вдячності порятованих своїм рятівникам».
Біля цього пам’ятника щороку в четверту суботу листопада вшановують усіх замордованих голодом українців.
Текст і фото: Анатолій Оліх
На фото: Пам’ятний знак у Луцьку, споруджений з ініціативи Григорія Гуртового
