В історичній пам’яті поляків Волині назавжди закарбувалася трагічна дата 11 липня 1943 р. Натомість для поляків, які за умовами Ризького мирного договору залишилися проживати на території підсовєтської України, зокрема для моєї родини, такою чорною датою стало 11 серпня 1937 р. – день підписання наказу № 00485.
Можемо констатувати, що Волинська різня, навіть попри те, що оцінки її польськими та українськими істориками суттєво різняться, вже міцно увійшла в суспільну свідомість обох народів. Натомість геноцид проти поляків тих територій України, які входили до складу СРСР, що отримав назву «Польська операція», надалі залишається майже забутою сторінкою історії і в Україні, і в Польщі. Тому не буде зайвим її нагадати.
Наказ № 00485. Public domain
11 серпня 1937 р. нарком внутрішніх справ Микола Єжов підписав затверджений Політбюро ЦК ВКП(б) таємний оперативний наказ № 00485 та супровідний лист «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну, капітулянтську і терористичну діяльність польської розвідки в СРСР». За цим наказом із 20 серпня до 20 листопада 1937 р. треба було арештувати наступні категорії поляків:
«а) виявлені під час слідства і до сих пір не розшукані активні члени ПОВ за списком, що додається;
б) всі військовополонені польської армії, що залишилися в СРСР;
в) перебіжчики з Польщі, незалежно від часу прибуття до СРСР;
г) політичні емігранти та обміняні політв’язні;
д) колишні члени Польської соціалістичної партії та інших антисовєтських партій;
е) найбільш активна частина місцевих антисовєтських націоналістичних елементів польських районів».
Совєтську владу нітрохи не бентежив той факт, що ПОВ (Польська організація військова – підпільна воєнізована організація, створена Юзефом Пілсудським у 1914 р.) не існувала вже понад 15 років. Вона просто використала цю назву для фабрикування справ. Як бачимо, під цей наказ міг підпасти будь-хто, хто мав нещастя народитися поляком.
У закритому листі, крім фантастичної оповіді про успішні та надзвичайно шкідливі досягнення польської розвідки на совєтській території, працівникам НКВД запропонували готовий перелік можливих звинувачень, аби вони, мабуть, не морочили собі голову, складаючи протоколи. Це і шпіонаж в усіх його іпостасях, і шкідництво в господарстві, і терористична діяльність, і диверсії, і антисовєтська агітація, і підготовка до повстання тощо.
Забігаючи трохи наперед, скажемо, що наприкінці листопада 1937 р. операцію продовжили. Загалом вона тривала майже до кінця 1938 р.
Наказ № 00485 запроваджував також особливий порядок ведення справи. Тепер рішення про долю ув’язненого приймали за спрощеним сценарієм. Після доставки підозрюваного у в’язницю слідчі, а точніше кажучи, кати вибивали необхідні для них свідчення, після цього складали коротку довідку про злочинну діяльність звинуваченого із переліком статей Кримінального кодексу. Кожні десять днів на основі цих довідок робили списки, які віддавали на розгляд так званій двійці, в яку входили начальник НКВД і прокурор. Двійка вирішувала, до якої категорії потрібно віднести звинуваченого: до першої чи другої. Перша – розстріл, друга – до 10 років ув’язнення. Інших видів покарання просто не передбачалося.
Після фіксування рішень двійки список висилали в Москву для підтвердження Верховною двійкою – наркомом внутрішній справ Миколою Єжовим і генпрокурором Андрієм Вишинським (до речі, поляком). Потім підписані ними списки повертали на місця для виконання вироків. Цю процедуру називали альбомною, адже надруковані горизонтально списки зшивали, і в такому вигляді вони нагадували альбом.
Насправді та кількість справ, що проходила через руки двійки, автоматично диктувала порядок «розгляду», який через брак часу зводився до простого підписування. Ніяких адвокатів, ніяких обговорень справи та інших «пережитків буржуазного суду». Тому слідчий, який складав довідку й пропонував міру покарання, часто був єдиною людиною, яка хоч якось була ознайомлена зі справою.
Такі альбоми заводили для кожної національної операції окремо. По них проходили сотні тисяч людей. Невдовзі виявилося, що Москва навіть не встигала з підписанням альбомів. Тюрми були переповнені, адже людям доводилося чекати на вирок по кілька місяців, а в них пакували все нових і нових «шпигунів і диверсантів». Тому Політбюро прийняло рішення про створення в кожному регіоні особливих трійок, рішення яких не треба було підтверджувати в Москві. Трійка теж була позасудовим органом. До її складу входили начальник НКВД, прокурор і секретар обкому партії. Совєтська влада вже раніше випробувала трійки в куркульській операції. Підписані ними вироки виконували негайно. Тепер кривавий конвеєр працював безперебійно.
Польську операцію зупинили 15 листопада 1938 р. Як свідчать документи, впродовж неї в СРСР було засуджено 139 815 осіб, з них 111 071 розстріляли. Відсоток розстріляних у Польській операції вищий, ніж в інших національних операціях (а їх під час Великого терору було багато). Він навіть більший, ніж у німецькій, коли з 68 тис. заарештованих розстріляли 41 898 осіб, тобто близько 62 %. Якщо узагальнювати, то можна погодитися з висновком польських істориків про те, що бути поляком у 1937–1938 рр. у совєтській Україні – це ніби бути євреєм під нацистською окупацією.
Село на півдні Вінничини, в якому жили мої предки і де я народився, називалося Шостаківка. Чому називалося? В 1986 р. унаслідок адміністративної реформи його приєднали до міста Шаргорода, тож зараз марно шукати на карті цей топонім. Поляки оселилися тут ще наприкінці XVI – на початку XVII ст., у часи активного освоєння Річчю Посполитою земель Східного Поділля, які межували з Валахією і Диким полем.
Шостаківка була цілковито польським і католицьким селом. Такою вона залишилася до свого зникнення. Серед низки поблизьких сіл теж був значний відсоток поляків-католиків, які жили «кутками», по сусідству з українцями. Але лише в Шостаківці не було українських кутків – у випадку мішаних подружь приймаки автоматично переходили в католицизм і далі писалися поляками.
Специфічною рисою Польської операції було те, що совєти вбивали переважно чоловіків, до того ж у розквіті віку. Цей геноцид безжалісно пройшовся по нашому селу – майже з кожної хати забрали чоловіка, майже з кожної сім’ї забрали годувальника.
Мого прадіда Юзефа Дозорця, батька мого діда Альбіна, арештували 21 листопада 1937 р. У постанові про арешт вказано: «Дозорець Йосиф Павлович, 1887 р. н., уродженець і мешканець с. Шостаківка Шаргородського р-ну Вінницької обл., хлібороб, одноосібник, без певних занять, поляк, підданий СРСР, малограмотний, безпартійний, у минулому куркуль – розкуркулений, обвинувачується у злочині, передбаченому ст. 54–10 КК УРСР, що полягає в тому, що Дозорець у минулому і тепер тісно пов’язаний із репресованим за к. р. (контрреволюційну) діяльність ксьондзом Туровським, збирає і посилає йому гроші, є активним костельником, антирад. налаштований, проводить к. р. агітацію».
Ксьондза Максиміліяна Туровського, настоятеля шаргородської парафії Святого Флоріана, ОГПУ (Об’єднане державне політичне управління) арештувало в 1930 р. Його звинуватили в антирадянській діяльності та ув’язнили на 10 років.
У прадіда Юзефа на момент арешту була немала сім’я: дружина, шестеро власних дітей (дві старші дочки вже вийшли заміж і мешкали окремо) та усиновлена дівчинка-сирота. Прадід був упевненою в собі людиною, яка заробляла на хліб насущний власною працею. До жовтневого перевороту мав 3,54 га землі, коней, худобу, сільськогосподарський реманент, разом із родичем, тезкою Юзефом Дозорцем (того в 1930 р. вислали), обробляли ще кільканадцять гектарів цукрового буряка. Після розкуркулення був змушений працювати вантажником на місцевому цукрозаводі.
Під час Першої світової війни прадід Юзеф був артилеристом, героїчно воював у 65-й артбригаді, був неодноразово нагороджений. Серед односельчан мав прізвисько Дикий, адже був фізично сильним, запальним і ніколи не боявся говорити правду. Один зі свідків заявив, що коли прийшов до Юзефа Дозорця підписатися на державну позику, той його вигнав зі словами: «Що це за хазяї, що гроші позичають? Я, коли був хазяїном, ні в кого грошей не позичав, а радвлада нас обдерла і до нас же приходить за грошима». У колгосп прадід Юзеф іти відмовився навідріз, хоч після того, як «найлюдяніша у світі влада» все відібрала, сім’я жила впроголодь.
У його справі є такий документ, до речі, єдиний українською мовою (подаю дослівно, згідно з оригіналом): «Характеристика видана Шостаківською с/р на гр-на нашого села Дозорця Йосипа Павловича в тім, що такий народився 1886 року, по соц-походженню селянин, по соц-стану являється одноосібник-кулак. У 1934 році розкулачений, за невиконання державних завдань а також, як класовий елемент. Де продано усе господарство крім одної хати. До революції мав козацьке, зажиточне господарство. Під час вибухнення волинки був учасником, де звязався из кулачеством і вів шалену організацію на повалення радянської влади а також строктури колективизації. Вів шалену агітацію проти колективізації, де тійсно звязаний із релігіею та ксьонзом де на базі цього разом из ксьонзом вів шалену боротьбу проти колгоспу де цього часу дивиться вороже до колгоспу. Крім цього читає біблію і агітірує, що по писанію біблії буде кінець рад.владі. Під час підписки на позику вів агітацію проти підписки виражаючі свої класові вихвати, що нам не потрібно обороняти радянську владу. У сучасний мент працює одиноко. Сімя його зкладається из його дружини Оляни народження 1890 року, дочки Віценти 1920 року, сина Петра народження 1922 року, сина Альбіна народження 1925 року, дочки Яніни народження 1930 року. Голова Марчук, Секретар».
Юзеф Дозорець із дружиною Оляною. Фото змонтовано в 1950-х рр.
Примітна деталь: характеристика написана 20 листопада, за день до арешту. Можна припустити, що писали її вже після арешту, а дату поставили заднім числом. Тут варто пояснити, що волинка, яку згадує голова сільради, – це повстання, яке підняли в березні 1930 р. місцеві поляки проти колективізації. Оскільки в усіх (!) протоколах допитаних учасників волинки у графі «походження» записано «поляк-католик» або «українець-католик», це повстання сміливо можна назвати католицьким.
За три дні, які прадід провів у Жмеринському НКВД, його тричі допитували, але на всіх допитах він впевнено відкидав усі звинувачення. Ніяких речових доказів при обшуку в нього не знайшли, тож єдиними звинуваченнями були покази свідків-односельців. Записані вони як українці, хоча й імена, і прізвища в них були польськими. Найімовірніше, вони записалися так зумисне, аби врятувати свої життя.
Сторінки зі справи Юзефа Дозорця (ДАВіО, ф.Р.-6023, оп.4, спр. 11206)
Хоч Юзеф Дозорець не визнав своєї вини по жодному зі звинувачень, у протоколі записано, що він «повністю викритий показами свідків» і що справа передається на позасудовий розгляд. Прадіда помістили у вінницьку в’язницю. Проте сидіти йому довелося недовго.
Юзеф Павлович Дозорець, мій прадід, батько мого діда Альбіна, загинув 8 грудня 1937 р., в урочистість Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії. Так збіглося, що цього ж дня в Ленінградській в’язниці розстріляли ксьондза Максиміліяна Туровського. Вічне спочивання дай їм, Господи.
Сторінки зі справи Юзефа Дозорця (ДАВіО, ф.Р.-6023, оп.4, спр. 11206)
Коли 21 листопада арештовували мого прадіда Юзефа, у хаті провели обшук. Одним із двох свідків, як вказано в протоколі трусу, був Мар’ян Кришина – мій другий прадід, батько моєї бабки Юзефи Кришини, дружини діда Альбіна Дозорця.
Анатолій Оліх
