15 серпня в Польщі відзначають два важливі свята: Внебовзяття Пресвятої Діви Марії та свято Війська Польського. Цього ж дня 95 років тому на Рівненщині народилася Анна Валентинович – легенда польської «Солідарності».
Діяльність Анни Валентинович – доказ того, що одна людина може змінити хід історії. За версією американського тижневика «Time», героїня цього тексту входить до переліку 100 жінок, які визначили перебіг подій ХХ ст.
Анна народилася 15 серпня 1929 р. у багатодітній українській селянській родині Назара і Пріськи Любчиків у селі Сiнне (нині Садове) на Рівненщині. Під час Другої світової війни родина Телесницьких із сусідніх Пустомитів, у яких працювала дівчина, вивезла її без відома батьків під Варшаву, сказавши, що її село спалили німці, а вся її сім’я загинула. Згодом Анна Любчик почала працювати на Гданській корабельні, вийшла заміж за Казімєжа Валентиновича.
Розпочинаючи трудову діяльність у Польщі, вона придумала собі нову біографію. Що нібито народилася в польській родині в Рівному, її батько Ян був садівником, а мати Олександра – кравчинею, старшого брата звали Анджеєм. За цією ж версією життєпису, в 1935 р. Анна розпочала навчання в школі, яке перервала Друга світова війна. Рано втратила батьків: батько загинув у вересні 1939 р., мати померла від серцевого нападу. Брата вивезли совєти вглиб СРСР, згодом він зник безвісти. Анною опікувалися сусіди, з якими вона в 1941 р. потрапила під Варшаву, а в 1945 р. – під Гданськ.
Анна Валентинович відіграла ключову роль у зародженні й діяльності в Польщі Вільних профспілок та Незалежної самоврядної профспілки «Солідарність». Вона була знаною опозиціонеркою, тож її біографія, точніше її офіційна версія, була відома багатьом полякам. У 90-х рр. вона з’явилася також на сторінках автобіографічної книги «Тінь майбутнього». Проте, як з’ясувалося вже після смерті Анни Валентинович, насправді історія її походження була зовсім іншою.
Перші публікації про українське коріння Анни Валентинович залишилися непомітними для широкої аудиторії. Вони з’явилися після того, як тернопільський краєзнавець Єфрем Гасай, почувши по радіо лист її батька Назара Любчика про пошуки доньки, взявся йому допомогти.
У 1996 р. Анна Валентинович уперше приїхала на Рівненщину. Її батько помер кількома місяцями раніше. Про те, як батько шукав її, як йому допомагали, як Анна спочатку приїхала до Тернополя, а потім до родини в Садовому, Єфрем Гасай написав у статті «Зустріч через пів століття: долі людські». Вона була опублікована в гощанській районній газеті «Рідний край» 11 січня 1997 р. (село Садове належало тоді до Гощанського району, – ред.). У березні 1997 р. статтю Єфрема Гасая «Дорога до родинного гнізда» опублікувала обласна газета «Вісті Рівненщини».
Стаття Єфрема Гасая
Лише після Смоленської катастрофи 2010 р., у якій загинула Анна Валентинович, публікації в українських медіа про її українське походження стали помітнішими для загалу.
14 квітня 2010 р. українська редакція «Радіо Свобода» опублікувала статтю «В авіакатастрофі під Смоленськом загинула українка, доля якої колись змінила долю Польщі». Авторка Валентина Одарченко (Романюк) із Рівного писала: «Поляки назвали Ганну «Справедливістю» або «матір’ю «Солідарності». Однак і тоді, і згодом навіть її соратники часто не здогадувалися, що пліч-о-пліч із ними спочатку за соціальні права, а згодом і за незалежність Польщі бореться українка».
У 2011 р. двомісячник «Волання з Волині» опублікував цей матеріал Валентини Одарченко під назвою «Анна Валентинович».
16 квітня 2010 р. у рівненському обласному тижневику «ОГО» вийшла стаття Наталії Пастухової «З президентом Польщі в авіакатастрофі загинула рівнянка». Авторка описує реакцію української влади та мешканців міста на катастрофу польського Ту-154 під Смоленськом, зазначаючи, що не всі знають: «Разом із президентом Польщі загинула наша землячка Анна Валентинович, польська громадська діячка українського походження».
Цю тему також порушено в матеріалі Юрія Кузьміна «Садівчанка, що відмовила Леху Валенсі, познайомилася з Лехом Качинським і загинула з ним в один день і час» (газета «Рідний край» від 17 квітня 2010 р.). «З душами сотні поляків на небо полетіла українська душа», – написав автор. Він навів біографію землячки із села Садове і зазначив, що Анна Валентинович зі своїми братами Василем та Іваном зустрілася через пів століття після виїзду з Волині.
Найбільше матеріалів у рівненських часописах було опубліковано до роковин Смоленської катастрофи у 2011 р. Їх героїнею була саме Анна Валентинович. Відтоді українські медіа повідомляють, що польська легенда «Солідарності» була українкою. Вони зазвичай пишуть про те, що вона загинула разом із президентом Польщі в авіакатастрофі, про її сім’ю, діяльність у Вільних профспілках, нагороди та відзнаки.
Версію про українське походження Анни Валентинович у Польщі сприйняли з недовірою. Досі можна натрапити на поширення офіційної версії її біографії.
У 2016 р. на Рівненщину приїхав професор Ігор Галагіда, історик, працівник Інституту національної пам’яті в Гданську. Він вивчив і описав раніше невідомі факти про походження та дитинство Анни. Уже 8 вересня на сайті «Історичної правди» опублікували перекладений текст професора Галагіди з бюлетеню IНП «Pamięć.pl» під назвою «Українська мати польської «Солідарності». Невідоме дитинство Анни Валентинович».
У 2020 р., до десятих роковин Смоленської катастрофи, в Польщі видали книгу «Валентинович. Анна шукає раю» авторства Дороти Карась і Марека Стерлінгова, в якій розповідається про українське коріння та сім’ю Анни Валентинович.
У 2010 р. журналіст Мірослав Чех писав, що відкриття українських коренів Анни Валентинович не змінює факту, що вона відчувала себе полькою і назавжди увійшла в історію Польщі як легенда «Солідарності». Проте це відкриття дозволяє краще зрозуміти її біографію та є попередженням для істориків, щоб ті не довіряли беззастережно героям своїх оповідей.
Анна Валентинович була активною громадською діячкою, відстоювала права робітників у комуністичній Польщі, була однією з тих, хто домагався спорудження пам’ятника робітникам, убитим комуністичною владою в 1970 р. у Гданську.
Наприкінці 70-х рр. вона долучилася до діяльності опозиційних Вільних профспілок, метою яких була не тільки боротьба за робітничі та громадянські права, але й за право суспільства впливати на демократичне управління державою.
8 серпня 1980 р. Анну Валентинович звільнили з роботи. Коли 14 серпня робітники корабельні у Гданську розпочали страйк, однією з їхніх головних вимог було повернення її на роботу.
Через свою діяльність Валентинович неодноразово зазнавала переслідувань із боку комуністичної влади: її заарештовували, ув’язнювали, утримували в психіатричних лікарнях. У 2006 р. польський ІНП знайшов підтвердження, що в 1981 р. за нею стежили 100 співробітників Служби безпеки. Незважаючи на це, вона не відмовилася від боротьби за правду і справедливість.
Після 1989 р., коли устрій у Польщі змінився на демократичний, вона продовжила громадську та політичну діяльність: відвідувала поляків у Казахстані та Узбекистані, організовувала виставки й конференції, увічнювала жертв комунізму та підтримувала дослідження істориків. Її заслуги довгий час не були належно оцінені. Лише у 2006 р. вона отримала Орден Білого Орла – найвищу державну нагороду Польщі.
«Боротьба за незалежність триває», – після 1989 р. Анна Валентинович часто повторювала ці слова, які актуальні й сьогодні. Вона вважала, що незалежність – це не лише відсутність окупанта, але й турбота про правду, справедливість і суверенітет. Ця позиція може слугувати зразком для українців, які нині захищають державний суверенітет та територіальну цілісність своєї країни в умовах російської агресії.
Життя Анни Валентинович пов’язане з історією Польщі та боротьбою за її незалежність. Водночас в Україні її ім’я та діяльність набувають нових змістів. Сьогодні тут щораз частіше вшановують пам’ять про неї.
У 2019 р. із нагоди 90-ї річниці її народження відбулися урочистості в Рівному та Дубні.
9 квітня 2019 р., перед дев’ятими роковинами Смоленської катастрофи, в Садовому відкрили меморіальну дошку на її честь. У заході брали участь її онук Пьотр Валентинович і представники Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку.
10 квітня 2020 р., до 10-х роковин Смоленської катастрофи, Валентина Романюк презентувала український переклад автобіографії Анни Валентинович «Тінь майбутнього», виданий за підтримки Анатолія Вертелецького, племінника Анни Валентинович. Тираж був невеликим, тож його згодом додруковували за підтримки Рівненської обласної ради, Острозької академії та Польського інституту в Києві.
У жовтні 2020 р. президент Польщі Анджей Дуда відкрив погруддя Анни Валентинович перед Посольством Республіки Польща в Україні.
8 липня 2022 р. Рівненська міська рада перейменувала вулицю Брюллова в Рівному на вулицю Анни Валентинович.
У 2023 р. у Рівному створили Центр імені Анни Валентинович, заснований товариством «W trosce o dom ojczysty» імені Анни Валентинович з Варшави.
У жовтні 2023 р. центр разом із Національним університетом «Острозька академія» організував міжнародну конференцію «Солідарність народів», присвячену польсько-українським відносинам та постаті Анни Валентинович.
Сьогодні Центр імені Анни Валентинович стає місцем польськo-українського діалогу і співпраці, насамперед у сфері культури. В його планах – встановлення пам’ятника Анні Валентинович у Рівному.
Він згадав також про теорію «тисячі порізів», яку часто використовують пропагандисти для підкреслення історичних розбіжностей та конфліктів. «Проте в контексті польсько-українських відносин, враховуючи діяльність осіб на кшталт Анни Валентинович, ми можемо запропонувати альтернативну теорію «тисячі пластирів». Вона символізує процеси лікування та відновлення відносин, засновані на взаєморозумінні, співпраці та спільних зусиллях», – зазначив Сергій Штурхецький.
Катерина Глодя
На головному фото: Анна Валентинович (стоїть по центру) і Лех Валенса берусть участь у богослужінні під час страйку у Гданській верфі в серпні 1980 р. Автор: Tadeusz Kłapyta, CC BY-SA 3.0.
