Олександр Кісь усе життя, за винятком років студентства, проведених у Вінниці, мешкає в Луцьку. Його рідня по маминій лінії – з Поділля, а предки зі сторони батька переїхали на Волинь із Люблінського воєводства, ймовірно, в період Другої світової війни.

Кілька років тому Олександр, у родині якого завжди переповідали історії, пережиті за діда-прадіда, вирішив систематизувати збережені свідчення. «Я знав дуже багато історій, зокрема про репресованих у своїй родині. Вирішив упорядкувати цю інформацію. Звернувся до архівів, підняв кримінальні справи, їздив на кладовища, шукав могили родичів, щоб зберегти дати народження і смерті… Це частина власної історії. Історії, яку я хочу залишити своїм дітям», – наголошує Олександр Кісь.

Із «Волинським монітором» він поділився частиною цієї родинної історії – про Рудзевичів та Станкевичів із Поділля. Це предки нашого співрозмовника по маминій лінії.

Францішка – одна із семи дочок

Прадід Олександра Кіся, Фелікс Рудзевич (1893–1974), народився в сім’ї поляків Станіслава та Марії (в дівоцтві Даньчевська) Рудзевичів. Загалом родина виховувала шістьох дітей: крім Фелікса, ще Гната (1891 р. н.), Антонія (1895 р. н.), Адольфа (1898 р. н.), Івана (1900 р. н.) і Павліну. Рудзевичі мешкали в селі Рогинці на Поділлі (зараз це Уланівська громада Хмільницького району Вінницької області).

«Фелікс закінчив два класи школи в Рогинцях. Із народження він мав гарний слух, легко запам’ятовував і відтворював мелодії. Ймовірно, отримав початкові навики роботи в кузні. Як мені відомо, в дорослому віці на побутовому рівні він володів чотирма мовами: польською, українською, російською та німецькою», – каже Олександр Кісь.

Фелікс Станіславович Рудзевич

Із початком Першої світової Фелікса призвали на службу до Російської імператорської армії. Його розподілили до 14-го стрілецького генерал-фельдмаршала Гурка полку. Фелікс був поранений у боях, а згодом, уже у званні молодшого унтер-офіцера, потрапив у німецький полон. У таборі для військовополонених біля міста Легниця (тепер Нижньосілезьке воєводство в Польщі) він провів понад два роки.

Повернувшись після війни додому, Фелікс одружився із полькою Францішкою Станкевич (1902–1983), донькою Івана Станкевича та Павліни Гудзовської. Сім’я Станкевичів мешкала на хуторі біля села Антонопіль (зараз Калинівська громада Хмільницького району Вінницької області), орендувала багато земель. Францішка – одна із семи дочок подружжя. Її сестри – Розалія, Емілія, Феліція, Броніслава, Цезарія та Антоніна. Загалом у сім’ї народилося дев’ятеро дітей: Цезарій і Яніна померли маленькими, у віці близько двох років. Відомо, що Францішка закінчила семикласну школу в Пикові (зараз село в Іваничівській громаді Хмільницького району Вінницької області).

Павліна Станкевич (у дівоцтві Гудзовська) з дочками. У білій сукні сидить Францішка Станкевич (у заміжжі Рудзевич), біля неї сидить її мама – Павліна. Позаду стоять Цезя (в заміжжі Тарнавська), Розалія (в заміжжі Білецька) і Феліція (в заміжжі Топорівська)

Після одруження Фелікс і Францішка деякий час мешкали на хуторі, а потім облаштувалися в Антонополі.

«Як згадував мій дідусь, Іван Станкевич був небідною людиною. Свого часу він орендував 150 га землі, мав 28 коней, 12 пар волів і молотарку з двигуном. Помер у 1916 р., а Фелікс одружився із Францішкою в 1919 р. У спадок від тестя Фелікс отримав половину хати, клуню і близько трьох десятин землі. Згодом Фелікс і Францішка переїхали з хутора в Антонопіль, перенесли хату. Але і на хуторі, і на новому місці дах будинку був із металевої бляхи. В той час, якщо хата була накрита бляхою, то вважали, що це двір багатої родини. І ще, і на хуторі, і в селі в хаті підлога була вистелена дерев’яними дошками. Далеко не у всіх господарствах тоді була дерев’яна підлога; у бідніших родинах вона була просто помазана глиною», – розповідає Олександр Кісь.

Фелікс господарював на землі й працював ковалем, Францішка допомагала йому, наприклад, молола зерно в жорнах. У сім’ї народилося двоє дітей: син Іван (1922 р. н., дідусь нашого співрозмовника) та донька Марія.

Фелікс Рудзевич і Францішка Станкевич. Імовірно, це їхнє весільне фото. 1920 р.

Діти Фелікса і Францішки Рудзевичів: син Іван і донька Марія. Пр. 1930 р.

Близько 1929 р. радянська влада «розкуркулила» й вислала в Сибір родини двох сестер Францішки, тому на початку 1930-х рр., щоб уникнути можливих репресій, Рудзевичі змушені були віддати свою землю до колгоспу й самі до нього вступити.

Братів Фелікса й Адольфа совєти засудили до таборів

Однак Фелікса Рудзевича та його рідного брата Адольфа, як і багатьох інших поляків із Поділля, не оминула так звана Польська операція НКВС. Фелікса арештували якраз напередодні Різдва, у грудні 1937 р., а Адольфа – в січні 1938 р. До слова, Адольф на момент затримання мешкав зі своєю дружиною в рідному селі Рогинці.

Обох братів звинуватили в «пропаганді або агітації, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів» (ст. 54–10 КК УРСР).

Слідство у справі Фелікса завершили за півтора місяця. Як і більшості, Особлива трійка НКВС присудила йому 10 років виправно-трудових таборів. Фелікс понад рік просидів у Вінницькій тюрмі, поки його справу переглядали. Остаточний вирок йому винесли у квітні 1939 р. – чотири роки виправно-трудових таборів. Покарання він відбував в Усольлазі (табір на території теперішнього Пермського краю). Там працював на заготівлі лісу. Додому, на Поділля, повернувся лише близько 1946–1947 рр.

Справу рідного брата Фелікса – Адольфа Рудзевича – розглядав інший слідчий. І хоч обох братів арештували за однаковими звинуваченнями, вирок для Адольфа був суворіший – 10 років виправно-трудових таборів. Відбувати покарання його направили в місто Солікамськ (Пермський край). Імовірно, через побої та нелюдські умови в тюрмі й таборі Адольф сильно підірвав здоров’я, і в грудні 1942 р. його звільнили від відбування покарання через хворобу. Адольф спершу залишався в Солікамську, а згодом переїхав у Свердловськ.

Адольф Рудзевич із дружиною. Свердловськ, 1970 р.

Відзначимо, що пізніше і Фелікса, і Адольфа було реабілітовано як жертв політичних репресій. Наприклад, Фелікса реабілітовано 1989 р. рішенням Вінницької обласної прокуратури на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30–40-х і початку 50-х рр.»

Адольфа реабілітовано раніше. В 1963 р. Вінницький обласний суд видав постанову про закриття кримінального провадження проти нього через недостатність доказів.

Івана забрали на роботу німці

За спогадами рідних, після арешту чоловіка наприкінці 1937 р. Францішка кілька разів їздила у Вінницю, завозила Феліксу передачі, не маючи змоги з ним побачитися. Через кілька років на Францішку чекав новий виклик долі: в 1942 р. німці забрали на примусові роботи її сина Івана.

«Тоді Івану, моєму діду, виповнилося 20 років. Він розумів, що його можуть відправити до Німеччини. Тому за чиєюсь порадою прикладав якесь зілля до ноги, від чого та дуже набрякла. Іван ледь ходив. Коли до нього підійшов німецький лікар, присутній серед військових, які забирали людей на роботу, то подивився на ногу, сказав «Nein!», дав йому мазь і наказав збиратися. Дорогою на роботу Іван опинився в одному вагоні разом зі своїми односельчанами, серед яких були і сусіди, і двоюрідні брати. Іван із братами домовилися триматися разом. Під час руху потягу ті брати змогли зробити отвір у вагоні й запропонували Івану стрибати на ходу. Оскільки в Івана боліла нога, він відмовився, а от брати втекли. Набагато пізніше стало відомо, що один із них опинився в концентраційному таборі. Доля другого не відома», – розповідає Олександр Кісь.

Іван Рудзевич своєю чергою потрапив на роботу до німецького фермера, який тримав понад дюжину корів. Окрім тяжкої роботи біля худоби, хлопцю доводилося терпіти ще й побиття від німецького господаря. Врешті Іван наважився на втечу. Дорогою, однак, він потрапив у руки німецької поліції, а звідти – у фільтраційний табір у місті Фрайталь, що біля Дрездену.

«Як згадував дід, він працював на заводі в Дрездені, де виготовляли деталі до військової техніки. Коли почалося бомбардування міста, він разом із кількома хлопцями втекли. Вони намагалися дістатися додому. Дорогою спіймали коней. Якось, коли підійшли до озера, спробували напоїти й помити коней, але один наступив у воді на міну. Вона детонувала. Хлопці дивом вціліли», – говорить Олександр.

Повертаючись на Поділля, Івану Рудзевичу якимось чином вдалося уникнути фільтраційних заходів, які здійснювали радянські війська відносно остарбайтерів, однак він змушений був пройти службу на пропускному посту в Раві-Руській на Львівщині. Додому зумів повернутися лише близько 1947 р. Разом із батьком Феліксом працював ковалем у колгоспі в рідному селі Антонопіль.

У 1948 р. Іван Рудзевич одружився зі Станіславою Вишнівською (1925 р. н.), донькою Івана Вишнівського та Анелі Якубовської. Вишнівські мешкали в селі Юрівка (зараз у Махнівській громаді Хмільницького району Вінницької області), були католиками, вважали себе поляками. Загалом Іван та Анеля Вишнівські мали шестеро дітей: окрім Станіслави, ще доньок Броніславу, Марію, Гелену та Роману, сина Юзефа. «Як згадувала моя бабуся Станіслава, в сім’ї Вишнівських усі мали гарні голоси й любили співати. Прадід Іван Вишнівський був швецем, умів шити чоботи», – додає Олександр Кісь.

Батьки Станіслави, дружини Івана Рудзевича, – Іван та Анеля Вишнівські

Сестри Станіслава та Броніслава (сидить) Вишнівські

Молоде подружжя мешкало разом із батьками Івана. Згодом він пішов на роботу в радгосп у сусіднє село Селекстанція (нині Уладівське Калинівської громади Хмільницького району Вінницької області), також у кузню. В Івана та Станіслави народилося троє дітей: Зигмунд (1951 р. н.), Міла (1953 р. н., мама нашого співрозмовника) й Валерій.

З лівого боку стоїть Станіслава Рудзевич, біля неї стоїть Іван Рудзевич. З лівого боку сидить Францішка Рудзевич і тримає на руках Мілу Рудзевич (у заміжжі Кісь). Далі стоїть Зигмунд Рудзевич (рідний брат Міли). З правого боку сидить Фелікс Рудзевич. Ймовірно, 1953 р., 60-річний ювілей Фелікса Рудзевича

Станіслава Рудзевич (у дівоцтві Вишнівська)

«За розповіддю моєї мами, влітку 1959 р. Іван розпочав ремонт. Він хотів замінити металевий дах, який уже поіржавів і, ймовірно, протікав. Купити металеве покриття на той час було неможливо, його просто ніде не було. Тому прийняли рішення – придбали металеві ночви, і майстер робив із них прямокутні заготовки, які використовували для заміни даху. Можна тільки уявити, скільки потрібно було тих ночв, щоб перекрити хату», – зауважує Олександр.

Фелікс та Францішка Рудзевичі. Село Селекстанція (тепер Уладівське) Вінницької області. Пр. 1970 р.

Фелікс із Францішкою на власному подвір’ї

Одне з останніх спільних фото Фелікса та Францішки Рудзевичів. Знімок зроблено в кімнаті власної хати. Зліва від них – їхня невістка Станіслава, а позаду стоїть двоюрідна сестра Францішки. 1972 р.

Іван і Станіслава вінчалися в луцькому костелі 

За спогадами рідних, навіть досягши поважного віку, Фелікс не покинув праці в кузні: допомагав ремонтувати сільськогосподарський реманент, підковувати коней, виготовляти речі із заліза для домашнього вжитку.

Мама нашого співрозмовника Міла Рудзевич навчалася в технікумі в Калинівці (зараз Хмільницький район Вінницької області). Далі за розподілом поїхала працювати бухгалтером у Коростишів Житомирської області. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Кісем. Оскільки Олександр – родом із Волинської області, молода сім’я облаштувалася в Луцьку. У подружжя народилося двоє дітей: син Олександр і донька Юлія.

«Мама все життя працювала бухгалтером, а тато – механіком, водієм, зварювальником. Наприкінці 90-х, коли батьки переїхали в Жидичин, що біля Луцька, то забрали до себе Івана та Станіславу. Тобто дідусь і бабця доживали віку тут. Після того, як наш луцький костел нарешті повернули католикам, бабуся та дідусь обвінчалися у храмі – якраз на своє золоте весілля, тобто десь у 1998 р. Серед присутніх тоді на церемонії була тільки моя мама», – зазначає Олександр Кісь.

Як він додає, дуже хоче потрапити в рідне село мами, дідуся та прабабці – в Антонопіль на Вінниччині. Востаннє він був там, ще коли навчався в інституті, тобто в середині 90-х рр.

***

Текст написаний у рамках проєкту «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей», який реалізує редакція газети «Волинський монітор».

Розмовляла Ольга Шершень

Фото з особистого архіву Олександра Кіся

На головному фото: Францішка (в заміжжі Рудзевич) зі своїми двома сестрами, які сидять у нижньому ряду. Пр. 1963 р.