Луцьк братові я вже показував, а от у Жидичині він іще не був. Маршруткою – не дуже зручно, автомобілем – не хочеться. Як у анекдоті: є час, є натхнення, тому вирішили дістатися туди човном.
На Гнилому Куті в Шостаківці, де ми в дитинстві жили (не шукайте на карті – немає вже того села на Вінниччині), був ставок, а в нашого діда Альбіна був човен. Вірніше, човни: тож доки я пішов до школи, вже непогано володів веслом, а в років десять за плечима були й одновеслова плоскодонка, і довбанка, і двовесловий човен, і навіть справжній морський ял. Де того останнього дід доп’яв, ми з братом не знаємо, але не було такого місця на нашому чималому порізаному ярами ставку, куди би ми не добралися.
Видно, так на нас вплинуло те дитинство на воді, що ми й тепер час від часу мандруємо українськими ріками. Торік була порожиста ділянка Південного Бугу на сплавних катамаранах, перед цим – Дністер на пластикових каяках, кілька разів ми ходили окремо один від одного. Байдарку «Таймень-2», яку дали мені друзі, останній раз я використовував ще у студентські часи, брат узагалі ні разу на ній не ходив. Тому стапель трохи затягнувся, проте ми досить хвацько стартували з-під стін луцької в’язниці.
Погода просто чудова, настрій теж, плани наполеонівські. Швидкість Стира, попри те, що це ніби рівнинна річка, сягає 10–15 км/год. Веслувалося добре, але потрохи краплі, які стікали з весел, зібралися у немаленьку калюжку всередині байдарки, а мочалку взяти ми із собою забули.
Довелося швартуватися десь у районі Вишкова. Виручила місцева рослина, яка масово росте на березі. Її назви ми не знаємо, але вона досить непогано вбирає воду.
Здивувало, що ще навіть у межах Луцька є сліди діяльності бобрів. Із човна милуватися архітектурними красотами міста неможливо, з води видно хіба що будинок скульптора Голованя. Але й там пришвартуватися не можна, не забруднившись у болото. Загалом береги Стира не дуже зручні для того, аби до них чалитися на брезентовому човні, по берегах досить багато сміття.
Обідати ми стали на лівому березі вже за Липлянами. Запалили вогнище, повісили казанок, перекусили, перепочили. Вітер, який здійнявся ще під час руху, посилився, по воді пішла хвиля. І то часом така, що краще бортом до неї не ставати. До Жидичина було вже рукою подати, але ми прийняли рішення повертатися. Спальних мішків ми не брали. І хоч за наше досить інтенсивне туристське життя доводилося ночувати по-всякому, зокрема й без наметів, ми одноголосно вирішили не ризикувати.
Як виявилося, рішення було правильним. Гребти нам тепер треба було проти течії, та й вітер не завжди був попутним. Тепер ми повністю відчули, що Стир – це вам не булька з носа. Доки ми догребли назад, кілька разів ставали в місцях, де вітру не було, перепочивали. І відпочинок за кожним разом ставав усе довшим. Особливо відчутно вело байдарку під мостами, де русло звужувалося і швидкість течії відповідно зростала.
Фінішували там же, де й стартували. Помили ноги у вже не теплій воді, для цього на болотистому березі потрібно було проявити фантазію та вміння тримати баланс.
Складання «Тайменя» перенесли на інший день – так намахалися веслами. Важить цей човен (шкура + каркас + весла) близько 30 кг, ми взяли його і понесли. Зробили фото біля замку Любарта, повеселивши своїм виглядом нечисленних перехожих.
Як почувалися? Як каже прислів’я: «В здоровому тілі – здоровий дух». Але є ще її продовження, яке не всі знають: «Звечора бігав, під ранок вже спух».
Спали мов по маку. Прокинулися наступного ранку: бідні наші м’язи! Від одного слова «Таймень» верне. Сьогодні ніяких спортивних подвигів. 15 хвилин за кермом – і ось наш Жидичин!
Тепер це село, розташоване фактично на окраїні Луцька, належить до найдревніших населених пунктів України, адже перша згадка про нього в Літописі Руському датується 1227 р. Жидичин відомий насамперед своїм древнім монастирем, це саме про нього йдеться в літописі: «У рік 6735 (1227) поїхав Данило в Жидичин поклонитися і помолитися Святому Миколі». Скоріш за все, тоді це ще був не монастир, а скит, проте факт залишається фактом: Жидичинський Свято-Миколаївський монастир старший за Почаївську лавру. Станом на XV ст. обителі належали понад 10 сіл і містечок, тобто вона була однією з найбагатших у Київській митрополії.
Найбільшого розквіту Жидичинський монастир зазнав у XVII ст., коли його насельники прийняли унію. Ченці Чину Святого Василія Великого, або ж по-простонародному отці-василіяни, поряд із церквою збудували палац для архімандрита, монастир, семінарію, господарські будівлі, розбили сад, оточили обитель високим валом. Але вже після третього поділу Речі Посполитої монастир прийшов в упадок. Спочатку Катерина ІІ обмежила діяльність василіян, а в 1839 р. Микола І повністю ліквідував Чин Святого Василія Великого на території Російської імперії, монастир закрили, частину будівель розібрали, а цеглу використали для спорудження залізничного вокзалу в Ківерцях.
Лише у 1894 р. православний житомирський і волинський архієпископ Модест вирішив відновити давній архієрейський палац. За кілька років це було зроблено, але будівлі недовго судилося бути осередком владики. Під час Першої світової війни тут був військовий штаб, потім сиротинець. У 1930-х рр. палац знову перейшов до православної ієрархії, але вже після закінчення Другої світової війни його відібрали й облаштували там школу. Коли в селі збудували нове приміщення для навчання дітей, покинуті будівлі поступово стали руйнуватися. Аж на початку 2000-х рр. за відновлення палацу взялася Українська православна церква Київського Патріархату. Склалася парадоксальна ситуація – палац належав Київському Патріархату, а церква і дзвіниця (1723 р.) – Московському. Навіть паркан звели. З 2019 р. весь комплекс належить Православній Церкві України.
Зараз у монастирі живе десяток ченців. Триває реставрація палацу, відновлений уже Свято-Духівський скит.
Та й у самому селі місцеві стараються щось робити: гральний майданчик, пам’ятник, бруківка, клумби, освітлення, парк. Щоправда, одні роблять, а інші псують: нічого непошкодженого на гральному майданчику, на жаль, не знайти.
Дуже гарні краєвиди із Жидичина відкриваються на Стир і Луцьк. Також поблизу цієї околиці села є кілька джерел, перед поверненням до Луцька в одному з них ми набрали води.
***
Жидичином ми закінчили нашу кількаденну мандрівку Волинню, через день вирушили вже на Поділля. Чи є на Волині цікаві місця? Звісно, є. На наступний рік, як удасться, плануємо чергову подорож. Маршрут ще не розробляли, але цього разу будемо мандрувати на велосипедах.
Текст і фото: Анатолій ОЛІХ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
КІЛЬКА ДНІВ ВОЛИННЮ: У СВЯТОГО АНТОНІЯ В КОРЦІ
КІЛЬКА ДНІВ ВОЛИННЮ: ВЕЛИЧ І РУЇНА ВЕЛИКИХ МЕЖИРІЧІВ
КІЛЬКА ДНІВ ВОЛИННЮ: «НАЧЕ МЕНЕ Й НЕ БУЛО НІКОЛИ». ПАМ’ЯТКИ НЕВІРКОВА
КІЛЬКА ДНІВ ВОЛИННЮ: ШАЛЕ ТА ЕМАНАЦІЯ ЛЕНІНА В ГОЩІ
