Наша співрозмовниця Валентина Оліх, яка проживає в Луцьку, походить із Поділля. Її родинна історія відображає долі жителів цього краю, які опинилися під більшовицькою владою ще в 1918 р.

Окрім драматичних подій, які сповнювали життя її предків, співрозмовниця поділилася спогадами дитинства, веселими й сумними.

Далі – пряма мова Валентини Оліх.

***

Спробую розповісти про своїх предків. Можливо, знаю не так багато, як мені хотілося би, але на це є причини. Насамперед тому, що багато моїх предків повмирали в досить молодому віці. Я знала тільки бабу по батьковій лінії, а по материній – прабабу, до того ж нерідну.

Мамині батьки познайомилися на Донбасі

Я походжу з мішаної сім’ї: батько – поляк, мати – українка. У нас на Шаргородщині (південь Вінницької області), мабуть, усі родини мішані, адже якщо заглибитися на кілька поколінь своїх предків, то виявиться, що ні в кого немає «чистої» лінії, аби в роду були лише поляки чи українці. Національність у нас – це радше умовність, бо в Шаргороді споконвіку разом жили українці, поляки та євреї. От що дійсно мало значення, так це віросповідання.

Батько моєї мами, мій дід, Василь Слюсар (1932 р. н.) був жителем села Лозова Шаргородського району Вінницької області. Дружина діда Василя, моя баба, Ксеня (Оксана) Короп (1928 р. н.) була родом із села Гибалівки біля Шаргорода. Її батьки, мої прадід Сергій і прабаба Тетяна, були православними. Проте я знаю, що мати Сергія, тобто моя прапрабаба, була католичкою. Але оскільки вся рідня була православною і в селі була лише православна церква, вона була її парафіянкою. До костелу в Шаргороді ходила лише на Різдво та на Пасху.

У сім’ї Сергія і Тетяни було троє дітей: Ілько (прибл. 1920 р. н.), Арсентій (1925 р. н.) і Оксана. Невдовзі після народження Оксани прабаба Тетяна померла і прадід Сергій одружився вдруге. Нова жінка померла через рік від укусу гадюки. Третьою дружиною стала Тетяна (про неї нижче).

Дід Василь Слюсар, коли йому було 16, поїхав на Донбас на заробітки. Там він зустрівся із землячкою Оксаною, з якою був знайомий раніше. Ця зустріч стала доленосною: вони разом повернулися на Поділля й побралися.

Юний Василь Слюсар на заробітках на Донбасі. 1950 р.

Весілля Василя та Оксани

У селі Василя вважали туберкульозним, бо він мав задишку і кашель. Причина була в тому, що на Донбасі він захворів професійною хворобою шахтарів, силікозом, і практично щороку був змушений тривалий час проводити в лікарні.

Три похорони

Перших двоє дітей подружжя, Володимир і Євдокія, померли немовлятами. Живими залишилися Василь і Галина, моя мама (1960 р. н.). У 1962 р. батько моєї мами, дід Василь, помер у тридцятирічному віці. Невиліковна хвороба його добила. Та на цьому той чорний для родини рік не завершився.

Мій прадід Сергій на той час підпрацьовував у колгоспі, сторожував. Там щось сталося з конем, тож він його прирізав і розібрав тушу. Прийшов додому, сказав дружині покликати сина Ілька. Той жив зовсім близенько. Коли вони прийшли за кілька хвилин, Сергій був уже мертвий. Це сталося всього за кілька тижнів після смерті Василя.

Не забарився і третій похорон. Невдовзі після смерті чоловіка та батька Оксана пересвідчилася, що вагітна третьою дитиною. Кума вмовила її зробити аборт. Після нього Оксана померла від кровотечі. Отак упродовж року справили три похорони: по черзі померли мої дід, прадід і баба. Мама та її брат залишилися сиротами. Їм було два з половиною і півтора року відповідно.

Якби в дітей не було опікунів, їх забрали би до дитячого будинку. Тож малих розділили: прабаба зі сторони діда забрала Василя в Лозову, а прабаба Тетяна (третя дружина мого прадіда Сергія) забрала мою маму Галину в Гибалівку.

Хоч вони були чужими по крові, Тетяна дуже любила мою маму. І мене любила. Саме вона виховувала мене і мого брата Василя, коли батьки були на роботі.

Рідна-нерідна прабабка

Тетяна Козачок, моя прабабка, при якій я росла, була родом із Білян. Вона народилася, згідно з документами, 19 січня 1914 р., проте насправді була на кілька років старшою. Її батьків звали Федір і Федора. До приходу совєтів її сім’я була заможною, мала багато землі, худобу, кілька пар коней, свій рільничий реманент, як-то плуги, сівалки.

Як розповідала прабабка, в них у селі була численна рідня, досить бідна. Хлопці наймалися на літній сезон на роботу до своїх багатших родичів. За її словами, саме хтось із них повідомив совєтській владі, що батьки не хочуть вступати до колгоспу. Активісти прийшли серед ночі. Хоч було холодно, нелюди не дали навіть одягнутися і взутися. Всіх вигнали з хати, а тата забрали. У хаті влаштували сільську раду, а бездомна сім’я перебралася в Шаргород. Там притулок їм надали євреї.

Усього в сім’ї було троє дівчат: старша Тетяна, менші Ірина й Ольга. Менші сестри закінчили школу, потім пішли на навчання, поїхали на заробітки і так залишилися в Росії. Тетяна, оскільки мусила заробляти, навіть не навчилася писати. Вона мала образу на сестер, а вони теж на неї чомусь ображалися, тому спілкування було не надто теплим, до того ж листуватися було складно через неграмотність Тетяни.

Нерідна прабаба Тетяна. 1960-ті рр.

Прабабка ніколи не любила владу і до смерті називала її не інакше, як совєти. Вважала, що вони відібрали в неї долю. Бо важко ж уявити, щоб заможна дівчина пішла заміж за вдівця, та ще й з трьома дітьми. Зауважу, що старший син прадіда Ілько був усього на кілька років молодший за мачуху…

Моя мама Галина згадувала, що, хоч корови в них не було, бабуся завжди дбала, щоб, коли дитина прокинеться, мала тепле молочко. Чому тепле? Бо мама вмерла, а тато був «туберкульозний», тому дитину, на її думку, треба було обов’язково поїти тільки теплим. Із цієї ж причини малу Галю завжди зодягали, щоб не замерзла. Бабця піклувалася про внучку: дитина була завжди доглянута, розчесана, із двома заплетеними косичками.

Проте жили бідно, бо прабаба не мала пенсії. На утримання дитини держава виділяла гроші, проте їх, звісно, не вистачало. Утримувалися з того, що вона продавала вирощене на городі та в саду на єврейському базарі у Старому місті в Шаргороді. Я, коли була малою, теж ходила з бабусею торгувати на той базарчик. Її там усі знали, в неї були постійні клієнти – наші міські євреї.

Румунська нагайка і сухарі

Прабабка Тетяна виховувала мене, адже батьки працювали, а я в дитсадок не ходила. Та й коли навчалася у школі, вона любила зі мною розмовляти.

Запам’яталася така історія, яку вона мені розповідала. Її чоловік, мій прадід Сергій, хоч і був православним, у дитинстві з матір’ю ходив до костелу. І коли в липні 1941 р. у Шаргород увійшли німецькі та румунські війська, того ж дня католики повернули собі закритий більшовиками костел.

Сергій вирішив подивитися на храм, дружина теж пішла з ним. Як згадувала прабабка, це було в якесь свято. Хоча, можливо, то була просто недільна меса, важко сказати, адже до цього вона ніколи не була ні в костелі, ні на католицькому богослужінні.

Коли під час виставлення Пресвятого Таїнства румунський ксьондз робив піднесення, всі, згідно з чином, стали на коліна, схиливши голови. Натомість Тетяні хотілося побачити, що ж це там діється, і вона підняла голову. І тут же нагайкою по спині занадто цікавську жінку оперезав «побожний» румун, який стояв позаду. Ось таким вона запам’ятала свій візит до костелу.

Після того, як костел відкрили, прадід часом ходив до храму, хоча й до смерті залишився вже православним. У нашій місцевості так було заведено: в якій церкві брали шлюб, до такої і ходили й у такій хрестили дітей. Хто в яку родину йшов, то таку й віру приймав.

Прабабка Тетяна померла 20 січня 1994 р. До самої смерті вона тримала під подушкою сухарі. Вона пережила кілька голодоморів, тому лягаючи спати, завжди перевіряла, чи є там хліб. І тільки переконавшись у цьому, засинала. Тато інколи сварив її за крихти на ліжку, але це не допомагало.

Батько з католицької Шостаківки

Мій тато Ян народився 1 січня 1955 р. у католицькій родині в католицькому селі Шостаківка. У свідоцтві про народження в нього було записано «поляк», а ім’я – Ян. Натомість у паспорті вже мав «українець» і «Іван».

Моїх діда і бабу по батьковій лінії звали Мар’ян Андрієць (1932 р. н.) і Павліна Кушнір (1922 р. н.). Мар’янового батька, мого прадіда Фелікса (1890 р. н.), розстріляли під час Польської операції у Вінниці. При перекладі в енкаведистських документах його записали Пилипом Івановичем. Родинні перекази говорять, що батько Фелікса, мій прапрадід Ян, був не місцевий, а приїхав звідкись із Польщі.

У Павліни і Мар’яна було троє синів: мій тато Ян (1955 р. н.), Владислав (1958 р. н.) і В’ячеслав (1962 р. н.). Дід Мар’ян помер у 1965 р., коли найменшому синові було три роки. Він хворів на туберкульоз, а лікуватися не хотів. Народжені під час Голодомору 1932–1933 рр. діти, якщо й виживали, то отримували від недоїдання багато хвороб, які потім ставали причиною смерті.

Тож моя бабка Павліна залишилася з трьома дітьми на руках і сестрою чоловіка Зофією. Та була душевнохворою. Були такі дні, коли вона все розуміла й допомагала в роботі, а були такі, коли нікого не впізнавала.

Бабусі Павліні держава призначила допомогу на дітей у зв’язку із втратою годувальника, яка становила 50 рублів. Раз на кілька років у школі дітям видавали шкільний костюм чи демісезонне пальто.

Баба Павліна (перша справа). 1960-ті рр.

На роботу її нікуди не хотіли брати, бо вона ходила до костелу. Шаргородський ксьондз Броніслав Джепецький, який працював у нашій парафії після повернення в 1966 р. з ув’язнення (до речі, він із Луцької дієцезії), взяв її за катехетку. Священник платив їй якусь мізерну суму. За ті гроші вона могла хоч щось купити, бо харчувалася з дітьми лише тим, що виростила на власному городі. Дитинство у них не було надто ситим.

Ксьондз Броніслав Джепецький із парафіянами

Владислав у дитинстві тричі ламав руку, мав постійні бронхіти. Дитині діагностували остеомієліт та бронхоаденіт, тож він дуже багато часу навчався і жив у санаторіях, інтернатах, туберкульозних диспансерах. Учнем був здібним, здобув перемогу на математичній олімпіаді. В’ячеслав теж багато часу проводив у інтернаті. Лише мій тато Ян увесь час жив при матері.

Тато теж мав хист до математики, а ще добре креслив. Навіть через багато років після закінчення школи він умів розв’язувати складні задачі. За мого дитинства сусідські діти приходили до нього по допомогу, коли не справлялися з домашніми завданнями.

Батько помер у 2008 р.

Інші правила

У батьковій сім’ї в Шостаківці розмовляли польською, українською – тільки з чужими. В селі жили одні лише католики. Я знала, коли відвідувала бабусю, що починаючи від вулиці, яка спускалася від будівлі міліції, діють інші правила. Вітатися там треба було не повсюдним «Добрий день», а польським «Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus». Попри політику денаціоналізації совєтської влади там усе-таки були такі сім’ї, де польську мову плекали. Люди берегли теж молитовники, ще довоєнні, а подекуди й дореволюційні.

У Шостаківці в 1920-х рр. діяла початкова школа, де вивчали польську мову. Моя прабаба Тетяна була наймичкою у вчительки польської мови в тій школі. А баба Павліна там навчалася, тобто вміла читати, писати й говорити польською. За своїм уцілілим «Elementarzem» («Букварем») вона вчила своїх дітей мови предків.

Викуп за наречену

Коли мама Галина закінчувала восьмирічну школу, то сільська рада і школа побудували їй як сироті хату на ділянці, що належала маминим батькам.

Вона згадувала: коли колгоспна бригада звела хату і завалькувала стелю, стіни і стелю треба було змастити глиною.

Коли Галина у шкільному платті змащувала глиною стелю, прийшли вчителі. Питалися: «Чому ти в цьому платті працюєш? Може, ще пішла би вчитися?» А мама лише плакала, бо вона дуже хотіла вчитися, проте бабця сказала: «Як ти мене, таку стару, зоставиш саму?»

Тож мама пішла на роботу – в аптеку до наших містечкових євреїв, Караванських. Оскільки їй тоді ще не було 16, працювала неофіційно: мила пробірки, гляділа дітей.

Коли готувалася до весілля з моїм татом Яном, то попередній кавалер із Дерев’янок побачив її у весільному платті, яке вона міряла в універмазі. Він відкликав Яна і пропонував 200 рублів, щоб той її полишив. Звісно, Ян не погодився.

Батьки одружилися в 1977 р., коли мамі було неповних 17.

Чому мама, православна, брала шлюб за католицьким обрядом? Бо на сватанні баба Павліна сказала, що шлюб має бути в костелі, і це не обговорюється. Баба Тетяна погодилася. Тож мама не мала вибору.

Відповідно, питання хрещення дітей теж не обговорювалося: оскільки шлюб брали в костелі, то й дітей хрестили там.

Коли мама готувалася до шлюбу, мусила вивчити католицький катехизм. Звісно, польською. Іспити приймав Юзеф Немченко, сакристіянин. А оскільки Галина мала стати невісткою Павліни, яка була катехеткою, то пан Юзеф поставився до справи дуже серйозно. Треба було знати все, без жодних поблажок. До того ж відповідати потрібно було саме в тих формулюваннях, яких учив він. Кілька разів мама мусила перескладати іспит.

Шлюб молодятам уділив отець Вікентій Вітко, шаргородський настоятель.

Я народилася в 1978 р., а в 1984 р. – мій брат Василь. Нас хрестили в шаргородському костелі Святого Флоріана.

Валентина з батьками і бабою Павліною. 1984 р.

У костелі Святого Флоріана

Як була малою, до костелу я ходила з бабою Павліною. Щоправда, зрідка. Постійно почала ходити вже наприкінці 1980-х рр. Тато дотримувався думки, що діти самі повинні обирати, тому не змушував мене з братом ходити до храму. В нього був гіркий досвід, адже йому перепадало і в школі, і в училищі за те, що ходив до костелу. Тому не хотів, щоб у нас була така доля.

Коли баба казала йти до костелу, тато говорив: «Не заставляйте. Вони мають самі вирішити». Я частіше погоджувалася, ніж не погоджувалася. Бабка завжди давала рубля, то чому й не піти би?

Баба Павліна співала в костельному хорі. В неї був добрий слух і чистий, але специфічний голос – вона завжди співала тремоло. Органіст пан Генек дозволив мені приходити. Звідти зверху було все видно. Я сиділа в кутку, старалася не заважати. На хорах було тісно: там було багато співаків, вони стояли групами, поділившись на голоси. Коли баба спускалася, щоби прийняти Причастя, то забирала мене із собою. Людей тоді в костел набивалося вщерть, кілька тисяч. Було так тісно, що по стінах коридору зі сходами, що вів на хори, стікав конденсат.

Потім, у часи так званої перестройки, мого тата запросили на підробіток до костелу. Парох, ксьондз Зенон Туровський, вів одночасно будівництво чотирьох храмів, тож були потрібні робочі руки. Батько був вправним муляром. Мама пішла до нього піднощицею, а невдовзі стала працювати на костельній кухні.

У ті, ще совєтські, часи автобус для учнів був безплатний, тож ми з однокласницями після уроків їздили в місто. Біля книгарні у єврейському кварталі була зупинка, ми там виходили. Дивилися книжки, потім, як були гроші, ішли на коктейль у кафетерій. Робили собі такий променад. Потім пішки вже верталися додому, а я заходила до мами.

Під час одного такого візиту сестра-бенедиктинка Владислава Шклярук запросила мене на катехезу. Ми знали, що вона монашка, але тоді ще не можна було ходити в габіті. В той час у парафії з’явився молодий священник із Польщі, щойно висвячений ксьондз Кшиштоф Худзьо. Вони удвох готували мене до Першого Причастя. Я почала готуватися остання з групи й була найстаршою, бо всі мали десь по вісім-дев’ять років, а мені було вже одинадцять. Катехеза була польською мовою. Довго не могла вивчити «Wierzę» («Вірую»), тож священник учив зі мною, а я за ним повторювала. Зараз ксьондз Кшиштоф – єпископ-помічник перемишльський.

Пам’ятка Першого Причастя. 1990 р.

Після катехези священник вів для нас, дітей і молоді, уроки польської мови. Ми вчилися насамперед читати, бо всі молитовники були польською, та й меси теж.

Малі розвідники

На великі свята ми старалися йти на месу гуртом, усією вулицею. Найбільше запам’яталося, як ми якось ішли на нічну пасхальну службу. Йшли стежиною через яруги, бо так було швидше і менше хто бачив. Пам’ятаю, як ми переходили через річечку поваленим деревом, а потім підіймалися до нижньої костельної брами. Всі старші, жінки й чоловіки, залишалися на стежці, а я зі своєю сусідкою, троюрідною сестрою, теж Валентиною, йшли в розвідку. Ми спочатку виходили на вулицю, дивилися, чи нікого немає. Потім заглядали на костельне подвір’я, чи немає нікого чужого. Лише потім верталися і кликали всіх. Тітка Марія, мама Валі, працювала головною бухгалтеркою в «Сільгосптехніці» і не хотіла, щоб її бачили зайві очі.

Поїздки в Польщу. Джинси

У 1990 р. я вперше потрапила в Польщу, а саме – в місто Бжег в Опольському воєводстві. За кордон ми виїжджали тільки за свідоцтвами про народження. Ми понад два тижні жили в дитячому будинку, нас возили на екскурсії, зокрема в Ченстохову і Вроцлав. Уперше в житті я була в польському кінотеатрі й дивилася фільм польською. Це була «Поїздка в Америку» з Едді Мерфі в головній ролі. Досі це пам’ятаю.

Бжег. Валентина – шоста зліва у верхньому ряду

Із нами була дівчинка з Шостаківки, Катя Німак, яка вже на другий-третій день почала говорити польською, і то з гарним польським акцентом. Нам дозволяли самим, без вихователів, гуляти в парку. На такій прогулянці один дідусь розговорився з Катею і тільки після того, як ми звернулися до неї українською, здивовано спитав: «То ви москалі?» Мені було страшенно образливо: баба розмовляє польською, тато теж польською, а я – москалька?

У пам’яті закарбувалися ще такі випадки з тієї поїздки. Ось перший. Нашу групу якось завели в магазин із джинсовим одягом. Нас було десь зо двадцять дітей. Власник магазину сказав нам вибрати собі в подарунок по одній новій речі. Думаю, що в Польщі в ті часи вони коштували недешево, а що вже говорити про Совєтський Союз! Ми були вражені. Навіть зараз сльози на очі навертаються.

А ось другий. Тоді разом із нами поїхали трохи старші дівчата із сусідньої парафії, Мурафи. Кожна з них мала досить великий вибір речей на продаж, навіть постільну білизну. Але вони на базарі не торгували. Виховательки, які нами опікувалися, передавали своїм знайомим, друзям – і ті приходили, купували щось у них. Думаю, що то був радше з їхнього боку жест доброти, аніж бажання придбати щось дешевше.

Наш парох, ксьондз Зенон Туровський, організовував для нас поїздки до Польщі щоліта. Я їздила аж до повноліття. Пам’ятаю цікаві екскурсії, серед них завжди була Ченстохова.

Кам’янець-Подільський і Луцьк

У 1998 р. я вийшла заміж. Мій чоловік Анатолій, який, як і тато, теж родом із Шостаківки, тоді вже працював у курії Кам’янець-Подільської дієцезії, у єпископа Яна Ольшанського, беатифікаційний процес якого зараз триває, і ксьондза-канцлера Кшиштофа Худзьо. Після весілля ми жили в цьому чудовому місті, тут хрестили свого сина Богдана.

У 2000 р. чоловіка запросив на роботу до себе в курію ординарій луцький, єпископ Маркіян Трофим’як. Із тих пір ми живемо в Луцьку.

Валентина з мамою Галиною і сином Богданом. 2020 р.

Валентина разом із братом Василем, солдатом ЗСУ. 2025 р.

Ольга Шершень

Фото походять із родинного архіву Валентини Оліх

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.