Польська операція в історії моєї родини. Частина 3
Статті

Улітку 1943 р. німецька адміністрація вирішила дослідити місця масових поховань у Вінниці. Звістка про знайдені чисельні жертви розстрілів швидко розійшлася навколишніми селами. Мої прабабки Оляна та Мар’яна теж поїхали до розкопаних могил – шукати тіла своїх чоловіків.

Кількома місяцями раніше, в лютому 1943 р., стало широко відомо про здійснене совєтським режимом масове вбивство польських військовополонених у кількох місцях, зокрема в тюрмі міста Калінін (зараз Твер), у Харкові та в лісі на Смоленщині. Саме цей ліс і дав назву, під якою історія знає цей злочин – Катинський. Нацистський німецький режим, який сам був анітрохи не кращим за совєтський більшовицький, намагався висвітленням деталей Катинського злочину досягнути двох завдань: обілити себе в очах міжнародної громадськості та, якщо не схилити поляків на свій бік, то хоча би зруйнувати ситуативний польсько-совєтський військовий союз. Із тією ж пропагандистською метою німці мали намір використати й Вінницьке вбивство. Для більшого розголосу було скликано міжнародну комісію, до якої увійшли судмедексперти з 11 європейських країн. Про те, що це був пропагандистський крок, свідчить той факт, що німці не проводили розкопок ані в 1941 р., ані в 1942 р., хоча були поінформовані про ймовірні масові поховання жертв совєтського режиму.

Розкопки у Вінниці проводили з червня до вересня 1943 р. Слідча бригада припинила свою роботу 18 жовтня. За цей час дослідили три місця з таємними масовими могилами: православний цвинтар, сад на Літинському шосе та парк культури і відпочинку імені Горького. Нелюдська влада учинила страшне блюзнірство: в парку, аби приховати сліди злочину, совєти на могилах розбили алеї, встановили каруселі, кіоски, танцювальний майданчик, кімнату сміху. До речі, коли комуністичний режим повернувся, парк знову став місцем розваг, і навіть після відновлення Україною незалежності ще довгі роки місцеві жителі домагалися у влади дозволу встановити хоча би пам’ятний хрест. Пам’ятник російському пролетарському письменнику Максиму Горькому демонтували лише 29 квітня 2022 р., тобто вже під час відкритого вторгнення росії. Я, буваючи у Вінниці і прогулюючись парком, гадки не мав, що саме тут могли поховати моїх рідних, адже за часів Совєтського Союзу розмови про це були в сім’ї темою-табу. Але Бог мене милував від катання на каруселях і відвідування кімнати сміху, встановлених на могилах моїх прадідів.

В офіційному звіті судово-медичної експертизи, яку очолив голова Німецького товариства судової медицини та криміналістики, директор Інституту судової медицини та криміналістики університету Галле-Віттенберг, професор Герхард Шрьодер, написано: «Виявлено всього 9432 тіла. З них 169 трупів були жіночі […]. Розкопи були припинені, коли ділянка ІІІ (Громадський парк) лишалася не до кінця обстеженою через її великі розміри, тож цілком імовірно, що в майбутньому будуть виявлені ще й інші поховання. На основі характерних фізичних ознак, міток на одязі та знайдених документів вдалося розпізнати 679 жертв (7,2 % від загальної кількості)».

Ув’язнених вбивали пострілом у потилицю з близької відстані із дрібнокаліберної зброї, виготовленої, за висновками експертизи Технічного інституту кримінології управління кримінальних розслідувань Рейху, в Совєтському Союзі. В’язні, за винятком кількох десятків жінок, були одягнені, майже у всіх були зв’язані руки.

При цьому варто наголосити, що це не були єдині жертви совєтського режиму. Комісія не займалася жертвами, знайденими у в’язниці при відступі більшовиків із Вінниці в 1941 р., і червоноармійцями, яких було знайдено розстріляними біля вокзалу, скрученими по кілька осіб докупи колючим дротом. Також не розкопували великої могили в парку імені Козицького – жертв ЧК–ГПУ в 1923 р.

Уже тепер, коли є доступ до документів, із розстрільних актів вдалося встановити, що вінницькі екзекуції під час Польської операції виконував лейтенант НКВД Бельський. У деякі дні він розстрілював понад сотню людей.

У те літо 1943 р. усією Вінницею пройшовся трупний запах, адже майже щодня віднаходили все нові й нові тіла. Загалом було знайдено понад 90 масових могил. Усі тіла поховали за православним обрядом. Усього відбулося 19 громадських похоронів жертв.

Жінки й матері, чиї чоловіки й сини потрапили в лабети НКВД, добиралися до Вінниці, аби знайти та поховати останки своїх близьких, адже надії на те, що вони були живі, майже не було. Тіла вже лежали близько п’яти років у землі, до того ж пересипані вапном, тому упізнання за зовнішністю було неможливим. Ідентифікували або за фізичними особливостями тіла вбитого (каліцтво), рештками документів, особистими речами, або, у більшості випадків, за вбранням. Серед викопаних речей знаходили священницьке облачення, зокрема католицькі орнати, а ще костельні печатки, багато католицьких медальйонів, хрестиків і розаріїв.

Жінки шукають тіла своїх чоловіків

Німці фіксували результати упізнання у протоколах. На їх основі в 1944 р. у Берліні видали 282-сторінковий збірник документів і фото «Amtliches Material zum Massenmord von Winniza» – «Офіційні матеріали щодо масового вбивства у Вінниці».

Обкладинка книги «Amtliches Material zum Massenmord von Winniza», Берлін, 1944 р

Усього із 9439 жертв опізнали 679 осіб, зокрема 17 чоловіків із мого села, хоча, як я вже писав, їх лише в рамках Польської операції замордували не менше ніж сотню. З різних причин не всі змогли поїхати опізнати своїх рідних, розстріляних у Вінниці.

Одяг у ті роки переважно був домотканий, тому за ним найчастіше й упізнавали. Моя прабабка Мар’яна, матір моєї бабки Юзефи, упізнала штани і ватянку свого чоловіка Мар’яна Кришини. Прабабка Оляна, матір мого діда Альбіна, – шапку свого чоловіка Юзефа Дозорця. В цих могилах дружина Марія впізнала пальто Андрія Кришини, рідного брата мого прадіда Мар’яна (їх розстріляли разом), а дружина Мар’янка (тезка моєї прабабки) – штани свого чоловіка Никодима, рідного брата Юзефа Дозорця (батька мого діда Альбіна).

Усього з моєї родини, разом із двоюрідними і троюрідними братами, а також тіткою Павліною, у вінницьку землю лягло близько 20 осіб. Можна сказати, в мене у Вінниці є своя братська могила. У випадку мого рідного села Шостаківки ця трагедія, мабуть, не є винятковою: в нашому селі совєтські репресії зачепили чи не кожну сім’ю.

За що їх убили? І навіщо? Слушною здається відповідь, яка міститься у Звіті про результати кримінологічного розслідування масових вбивств у Вінниці, підписаному державним радником, суперінтендантом поліції Кляссом 16 листопада 1943 р.: «Загалом можна дійти висновку, що в кожному окремому випадку будь-які обґрунтовані підстави для позбавлення волі й життя громадян цивілізованого суспільства, яке керується конституцією і законом, були повністю відсутні. Таємність убивств і поховання жертв також свідчать, що останні не вчинили ніякого переслідуваного законом злочину, а отже, їхні справи не могли розглядатися у звичайному судовому порядку. Отже, дії НКВД щодо українського населення потрібно розглядати як холоднокровне вбивство й тероризм, єдиною метою якого було довести населення до стану страху й стероризованости, щоб тримати його таким чином у покорі».

Запам’яталася мені теж розповідь моєї бабки Юзефи Кришини. Коли її мати Мар’яна їздила на упізнання тіл до Вінниці в 1943 р., звідти вона привезла штани свого чоловіка Мар’яна. Штани, які п’ять років пролежали в масовій могилі. Навіщо?

Роки були сутужні, а в неї, милістю совєтської влади, вдови, залишилися на руках троє дітей і стара мати. Родичів, які могли би хоч якось допомогти, в неї не було: майже всіх чоловіків, як ми згадували, розстріляли совєтські бандити. Тут треба вернутися на кільканадцять років назад і нагадати, що до описуваних подій, ще в 1930 р., розкуркулили та вислали до Сибіру її батька (мого прапрадіда) Кароля Кушніра та двох його синів, прабабиних братів Яна і Юзефа. Тож вона на власній шкірі знала, що таке справжні злидні. Зазначу: завдяки совєтській владі тепер маю рідню в Забайкаллі.

Штани прабабка Мар’яна випрала, згодом у них ходили сини Адольф і Казимир. Трупний запах не виводився пранням, його було чути ще кілька років. Собака, коли ті штани вивішували після чергового прання, немилосердно на них вив. Бабка дуже добре це пам’ятала, адже в 1943 р. їй було вже 18 років.

Одяг, виставлений для упізнання

Впадає в очі одна деталь: у списках упізнаних у німецьких документах усі шостаківчани, які проходили по справі як поляки, записані українцями. Чи це було зумисне фальшування зі сторони німців, чи приховування правди зі сторони близьких закатованих, точно зараз встановити, мабуть, уже не можливо. Найбільш вірогідно, що німці спеціально заборонили наголошувати на тому, що серед убитих – багато поляків, таким чином штучно збільшуючи частку вбитих українців. Це все робили з метою пропаганди, щоби заохотити українців до вступу в німецьку армію, яка потребувала живої сили на східному фронті. Ще одна Катинь німцям була непотрібна, оскільки перша не спрацювала.

Зараз не підлягає сумніву, що частка поляків серед загиблих від рук НКВД у Вінниці велика. Цією темою, здається, нарешті зацікавилися по-справжньому польські та українські історики, тож, маємо надію, невдовзі побачимо результати їхньої праці.

Прабабка Оляна Дозорець, попри те, що на власні очі бачила вийняту з могили шапку свого чоловіка Юзефа, до кінця життя в куточку душі берегла надію, що, може, він залишився живий. Усупереч усьому відмовлялася вірити в його смерть. Уже в 1950-х рр., коли в село прийшов мандрівний фотограф, вона попрохала, оскільки в неї з чоловіком не було спільного знімка, змонтувати його з окремих фото. Ось так було створено фотографію, опубліковану в першій частині розповіді.

Не може не дивувати героїзм цієї жінки, яка самотужки виховувала сімох дітей. Усе життя провівши неосвіченою рабинею в колгоспі, вона попри все зуміла залишитися внутрішньо вільною людиною. У 1960 р. вона звернулася до органів влади із заявою, в якій просила повідомити, що сталося із її чоловіком, і невдовзі добилася його реабілітації.

Вінницький злочин на довгі десятиліття залишився закритою темою. Про нього не було жодних публікацій, навіть у колі сім’ї люди воліли про це не розмовляти. Перші несміливі згадки про Голодомор і Великий терор у пресі з’явилися тільки в добу перебудови, у середині 80-х рр. У сім’ях про долю своїх рідних здебільшого знали небагато, адже документи на той час усе ще залишалися засекреченими.

Як уже згадувалося, від совєтських репресій у нашому селі постраждала чи не кожна сім’я. Коли я у 2010-ті рр. зайнявся дослідженням історії рідного краю, то дійшов висновку, що майже у всіх моїх однокласників теж загинули прадіди. Не можу стверджувати однозначно, чи знали вони про це тоді, у шкільні роки, але між нами жодного разу не виникала розмова на цю тему. Ба більше, дехто мені сказав, що дізнався про долю своїх рідних лише з моєї книги «Шаргород. Штрихи до історії міста та його жителів», яку я видав у 2020 р.

Про польське походження в нашому середовищі також не говорили. Взагалі 30-ті рр. не минулися безслідно. Простий факт з історії моєї сім’ї: в 1943 р. з усього нашого польського села (хоча, допускаю, що не все знаю) тільки мій дід Альбін при мобілізації до війська визнав, що він за національністю поляк. Дідусь, як і його батько Юзеф, був артилеристом, пройшов у складі 18-го, а потім 84-го полку протиавіаційної артилерії Війська Польського до кінця Другу світову війну. Після її закінчення прослужив ще рік у Грифіце, а в жовтні 1946 р. повернувся в рідне село.

Мої батьки про репресованих предків не говорили. Лише зі слів бабусі Юзефи я знав про розстріляного прадіда Мар’яна, Голодомор, румунську окупацію, післявоєнну голодовку. Про смерті в 1933 р. своїх рідних розповідав хресний батько мого брата Микола Пителько. Він єдиний вижив зі своєї сім’ї – завдяки тому, що його підгодовував мій прадід Мар’ян. Здається, вже в підлітковому віці я про згадані вище епізоди історії знав більше за своїх батьків.

Лише в 1990-ті рр. стало можливим дізнатися невідому раніше інформацію з низки перевидань закордонних публікацій про Вінницький злочин. У 1994 р. вийшла друком серйозна збірка документів під назвою «Вінниця: Злочин без кари». Упорядником книги, до речі, був волинянин Євген Сверстюк. Проте справжнім проривом став 2015 р., коли набув чинності Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 рр.» Тільки із цього часу нащадки репресованих отримали можливість ознайомитися з розсекреченими справами совєтських спецслужб ЧК–НКВД–КГБ.

***

Кажуть, історія має здатність повторюватися. Для нас, громадян України, ким ми не були би за національністю, цілком очевидно, що вбивства в Бучі, Бородянці, Маріуполі, інших українських містах і селах мають ті ж самі корені, що й Вінницький злочин. Вони зовсім не є випадковістю чи маніакальним бажанням умовного скаженого путіна. У цих злочинів – той самий виконавець, із тією ж пропискою, він використовує ті самі методи: терор, катування, постріл у потилицю. Це звір – аморальна, ненажерна, збудована на брехні, кривава російська імперія. Тільки знаючи правду, передаючи її своїм дітям і внукам, ми можемо цьому звіру протистояти. І перемогти.

Анатолій Оліх

P. S.: На нашому сайті можна прочитати першу і другу частину цього тексту.

Схожі публікації
Родинні історії: «Ніколи не приховували, що ми – поляки»
Статті
«Польська культура увійшла в мою кров із самого дитинства. Наша родина ніколи не приховувала, що ми – поляки. Навіть не уявляю, щоб було інакше», – говорить Владислав Багінський, голова Товариства польської культури на Рівненщині імені Владислава Реймонта.
29 березня 2024
У Дубні навели лад на старому польському цвинтарі
Події
Члени Дубенського товариства польської культури та парафіяни костелу Святого Йоана Непомука знову прибирали старе польське кладовище, розташоване на вулиці Млинівській у Дубні.
28 березня 2024
В університеті в Луцьку відкрили польсько-український простір «Околиця»
Події
Простір «Околиця» на факультеті філології та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки сприятиме не тільки відпочинку, але й виконуватиме просвітницьку функцію. Його урочисто відкрили 28 березня.
28 березня 2024
Вийшов 6-й номер «Волинського монітора»
Події
Запрошуємо вас на шпальти сьогоднішнього номера «Волинського монітора». У ньому ми пишемо про родинні історії Владислава Багінського з Рівного, чемпіона Великобританії та Австралії з фехтування, який народився на Волині. Також запрошуємо на розмову з органним майстром Шандором Шрайнером.
28 березня 2024
Шандор Шрайнер: «Двох однакових органів не буває»
Інтерв'ю
У костелі Святого Йоана Непомука в Дубні у травні цього року освятять орган. Перший і поки що єдиний на всю Рівненську область, встановлений за роки незалежності в діючому католицькому храмі. Монтував його органний майстер із Закарпаття Шандор Шрайнер. Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю із ним.
27 березня 2024
Літня школа польської мови, літератури та культури в Сілезькому університеті
Конкурси
Школа польської мови та культури Сілезького університету запрошує на безкоштовну літню школу в рамках програми «Літні курси NAWA».
26 березня 2024
ABC польської культури: Рекс і решта банди
Статті
Нехай підніме руку той, хто в часи чарівного дитинства бачив мультиплікаційну розповідь, яка починалася зі слів: «Давним-давно в Країні дощовиків пропав славетний дослідник летючих жаб професор Бальтазар Губка. Із Кракова вирушила експедиція під керівництвом не менш відомого мандрівника – Вавельського дракона, якому в небезпечній подорожі товаришує кухар княжого двору Бартоліні Бартоломей. По їхніх слідах іде таємничий Дон Педро…»
25 березня 2024
Упорядкували Польське військове кладовище на Волині
Події
Традиційними стали роботи з упорядкування Польського військового кладовища у Пшебражі. Зараз населений пункт носить назву Гайове. Двічі на рік, восени та напередодні Великодніх свят сюди приїжджає ініціативна група Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. 
23 березня 2024
Парк як симфонія. У Рівному планують створити готичний сад біля органного залу
Статті
Громадськості Рівного представили пропозиції благоустрою та архітектурно-планувальні рішення, які можуть бути реалізовані в рамках проєкту «Готичний сад Органного залу». Він передбачає облаштування культурного простору біля Залу камерної та органної музики Рівненської обласної філармонії, колишнього костелу Святого Антонія.
23 березня 2024