Антоніна Травчинська з Костополя походить із польсько-української родини. Вона народилася в Малих Селищах – селі, якого нині немає на карті України. Про тамтешнє життя та загалом про родинну історію першої половини XX ст. вона розповіла, запросивши мене до себе додому.

Гутник із Холмщини

«По материнській лінії мої предки – українці. Дідуся звали Аврам Андрейчук, а бабусю – Наталія Кирилівна. Пам’ятаю лише бабусю. Вона прожила 96 років. Я все бігала до неї по тісто на вареники. Як була маленькою, то дуже любила їсти сире тісто (усміхається, – авт.). Мої предки походили із села Малі Селища на Костопільщині (сьогодні на його місці розташовано Рівненський військовий полігон, – авт.). Тут проживала багатонаціональна громада, що складалася з українців, поляків і євреїв. Дідусь і бабуся були землеробами середнього достатку. Із їхніх десяти дітей вижили лише троє. Чомусь діти в той період часто помирали.

Моя мама Пистина народилася в 1900 р. Вона була неграмотною. Згадувала, що починала ходити в школу до дяка, але кинула навчання. Щось її нічого не навчили там (усміхається, – авт.). У роки Першої світової війни родина перебувала в Малих Селищах. Мама допомагала батькам по господарству», – говорить Антоніна Владиславівна.

Її батько походив із Холмщини: «Мого дідуся по батьковій лінії звали Франц Травчинський, а бабусю – Мар’яна Юстинська. Вони проживали в колонії Хромувка (сьогодні в Холмському повіті Люблінського воєводства Польщі, – авт.). Це була звичайна польська католицька родина землеробів. У 1898 р. народився мій батько Владислав. Я не знаю, чи він навчався у школі, але читати вмів. Тато працював склодувом. У 1919 р. його запросили на роботу в Малі Селища, де була гута. Він прибув до нашого села разом із братом Болеславом. Через рік дядько повернувся назад на Холмщину, а батько познайомився із моєю мамою Пистиною і приблизно в 1920 р. вони одружилися».

Похорон бабусі Мар’яни Юстинської, 1939 р. Холмщина

«З усіма знаходив спільну мову»

«У міжвоєнний період наша сім’я переважно проживала в Малих Селищах. В 1921 р. народився мій старший брат Микола, в 1928 р. – сестра Анна, в 1933 р. – Марія. Я народилася в 1940 р. Батько працював склодувом, а мама доглядала за дітьми. Вдома розмовляли і польською, і українською мовами. Наприкінці 1920-х рр. батька запросили на роботу до міста Пьотркув-Трибунальський (сьогодні в Лодзькому воєводстві Польщі, – авт.). Він поїхав туди разом із мамою, а старший син Микола лишився в селі разом із бабусею Наталею. У Пьотркуві-Трибунальському їм було добре. Батько працював склодувом, вони отримали квартиру. Через кілька років повернулися в Малі Селища.

У 1930-х рр. батьки почали зводити новий будинок. У нас було лише 5 га землі. Наша родина не була заможною. Батько розповідав, що навіть їздив по якусь довідку до Луцька, яка засвідчувала би наше складне майнове становище. Він був дуже гарною людино. З усіма знаходив спільну мову і був майстром на всі руки. До Війська Польського батька не призивали», – зазначає пані Антоніна.

Мама Пистина Травчинська, близько 1970 р.

Батько Владислав Травчинський

«Мого старшого брата Миколу батьки віддали на навчання кравецькій справі до одного єврея в Малих Селищах. Спочатку він повчився два місяці, за які було заплачено. Після цього єврей сказав, що вже він буде платити батькам, оскільки Микола був дуже вправний і шив гарний одяг. Для всіх у родині він шив гарні пальта. На жаль, у роки війни все це в нас вкрали», – додає Антоніна Владиславівна.

«Хочеш жити, то їдь і працюй»

«Після окупації наших земель німцями в роки Другої світової війни мого брата Миколу хотіли забрати на роботу в Німеччину. Коли він проходив лікарську комісію, виявили, що він непридатний для відправлення на роботу, але якийсь шуцман (ідеться про члена шуцманшафту – особливого підрозділу в складі допоміжної поліції Третього Рейху, що формувалася з місцевого населення та військовополонених, – авт.) наполіг, і Миколу все-таки зарахували до остарбайтерів. Напевно, тому шуцману давали якусь премію за збір людей на роботу. Мій брат не хотів працювати в Німеччині й навіть спробував утекти, але його зловили й ув’язнили. Згодом він намагався втекти ще раз. Тоді йому пригрозили: якщо хочеш жити, то їдь і працюй, інакше – застрелимо. Таким чином, мого брата Миколу відправили на примусові роботи до Німеччини. Він працював у якомусь селі на сільському господарстві. У сусідньому селі працювала наша кузина, якій було значно гірше, оскільки її бауер (німецький фермер, – авт.) жахливо поводився з робітниками. Микола допомагав кузині, чим міг, приносив їй їжу. Коли брат повертався з Німеччини, то отримав від знайомих інформацію, що нашу сім’ю розстріляли в роки війни. Зважаючи на це, він вирішив лишитися в Польщі», – розповідає Антоніна Травчинська.

«Повісили, але гілка обірвалася»

«Я народилася вже в роки війни. Під час Другої світової наша родина ховалася в лісах від німців, червоних партизанів і українських партизанів. Усі вони грабували. У лісах ми спали на возах. Мали із собою корову. Одного разу батько поїхав по дрова, і його затримала якась банда. Його повісили, але гілка обірвалася, тож він лишився живим. У цей час на місце страти прибув греко-католицький священник і переконав ту банду лишити мого батька в спокої, оскільки він нічого поганого не зробив. Це було не українське військо, а якась банда, що грабувала людей. Їхню мову було складно зрозуміти, оскільки вони вживали нехарактерні для нас слова та вигуки.

У роки війни німці спалили багато будинків у селі. Наша хата вціліла через те, що в ній організували радіозв’язок. Усіх євреїв із нашого села вивозили», – продовжує Антоніна Владиславівна.

Про завершальний етап війни моя співрозмовниця згадує так: «Коли німці відступали, моя мама потрапила під обстріл. Вона якраз мене викупала, замотала й побігла в кущі, а якийсь німець почав стріляти і влучив їй у ногу. Вона стікала кров’ю, але вижила. Батька наприкінці війни призвали до радянської армії. Він був у продуктовому обозі».

Переселення до Костополя

«Після війни ми жили в Малих Селищах. Там я закінчила три класи початкової школи і більше ніде не навчалася. Влітку пасла корів, аби якось підзаробити. Батька мучила астма, а мама страждала через поранення в ногу, яке отримала під час війни. Наша хата, на жаль, згодом була частково зруйнована. Через це ми зробили тимчасове житло у вигляді стовпів, покритих дахом. У 1950 р. на землях нашого села почали зводити військовий полігон і нас змусили звідти вибиратися. Ми переїхали до Костополя», – говорить пані Антоніна.

У 1956 р. її родина мала можливість виїхати до Польщі, але батько не захотів покидати землі, що за стільки років стали для нього рідними: «У цей же час завдяки знайомим ми дізналися про мого брата Миколу, що після роботи в Німеччині лишився жити у Вроцлаві. Він одружився й отримав хату, в якій колись проживала німецька родина. Микола приїжджав до нас у другій половині 1950-х рр. Це була дуже емоційна зустріч, адже ми нічого не знали про його долю. Останній раз він мене бачив тоді, коли тримав маленькою на руках перед виїздом на примусову роботу до Німеччини. Микола зрадів, коли побачив, що я його відразу впізнала серед інших чоловіків, які були в нашій хаті в момент зустрічі. Батько їздив до нього на кілька місяців у гості».

Згодом Антоніна Травчинська познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Яном Дудеком, який походив із польської католицької родини з-під Влодави: «Він народився в 1937 р. Двох старших братів мого чоловіка призвали до радянської армії під час німецько-радянської війни, вони загинули. Також чоловік розповідав, що їхня родина переховувала якогось в’язня, що прийшов до них у смугастому одязі і просив допомогти».

Після Другої світової війни сім’ю Яна Дудека переселили в Україну. Пані Антоніна зазначає, що спочатку вони проживали під білоруським кордоном: «Чоловік згадував, що вдень його намовляли вступати в комсомол, а вночі приходили українські партизани й погрожували розправою за співпрацю з радянською владою. До Костополя спочатку приїхала старша сестра мого чоловіка, яка згодом забрала його сюди. Тут він закінчив вісім класів школи, потім поїхав на навчання до Одеси, де закінчив технікум, здобувши спеціальність механіка. В 1960 р. повернувся до Костополя».

«Ми одружилися в 1960 р. У нас народилися дві доньки: Тетяна і Владислава. Я 26 років працювала на склозаводі в Костополі. Чоловік був механіком. Він, як і мій батько, був надзвичайно хорошою людиною. Пригадую, коли я сумувала, він підходив до мене і завжди заспокоював. Любив казати, що вже мусимо бути разом, бо нам нікуди діватися з підводного човна (усміхається, – авт.). Це була його улюблена фраза. У 2019 р. він помер, тож я лишилася сама. Зараз у мене є троє внуків і троє правнуків», – зауважує пані Антоніна.

Антоніна Травчинська з батьком і дочками, 1970-ті рр.

Нині вона належить до місцевого Товариства польської культури. Розповідає про польську громаду Костополя наступне: «Спочатку поляки, що переїхали сюди після війни з Житомирщини, і ми, які проживали на цих землях раніше, трималися окремо, але згодом порозумілися й почали вживатися один з одним. Нам нічого ділити».

Антоніна Травчинська біля свого будинку в Костополі, близько 1970 р.

Із покійним чоловіком вони були активними парафіянами костелу Пресвятого Серця Господа Ісуса в Костополі. Коли почалося будівництво храму, Ян Дудек возив до адміністрації на затвердження різну документацію. Разом із пані Антоніною вони допомагали прибирати на будівництві, фарбували, доглядали територію. Коли приїжджали робітники, то часто ночували в них удома. Пані Антоніна готувала для них їжу. Каже, що до останнього ходила до костелу: «Зараз сумую, що через стан здоров’я мені складно ходити і я не можу піти до храму. Дуже хочеться піти, помолитися, поспілкуватися з нашими парафіянами».

Сергій Гладишук

На головному фото: Антоніна Травчинська, 2023 р.
Автор фото: Сергій Гладишук.
Всі інші фото походять з родинного архіву Антоніни Травчинської.

***

Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.