«Мою родинну пам’ять можна поділити на дві частини: перша – зіткана з багатьох яскравих життєвих епізодів, які мені розповіли мої найближчі, друга – власні спомини», – говорить Валентин Ваколюк із Луцька, засновник газети «Волинський монітор», голова Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської у 2006–2023 рр.

Сьогодні він розповідає нам свою родинну історію – про Рожковських, Броцьких, Добошинських, про Поділля та Волинь, а саме про Педоси, Красноволю, Колки та Луцьк, а ще про Львів і Вроцлав, про повернення пам’яті.

Передаємо слово Валентину Ваколюку. Далі – його пряма мова.

«Усі були живі»

Моя родинна історія сформована з оповідей бабці, діда і вуйка, мами і тіток. Це були Перліки, Рожковські, Добошинські, Броцькі, Красніцькі… Коли я намагався систематизувати ті спомини, то увесь час картав себе за зволікання, що не розпитував достатньо рідних, поки вони були живі.

Моя прабабця Домініка Рожковська (1880–1963) народилася в селі Педоси на Вінниччині (нині Погребищенська громада). Вона вийшла заміж за Теофіла-Трофіма Броцького (1875–1943), який теж був із Педосів. У Домініки й Теофіла було шестеро дітей: Хелена (моя бабця, 1895 р. н.), Марія (1898 р. н.), Антоніна (1906–1970), Евстафія (1923 р. н.), Халіна (?–1943) та Зофія (?–1943). Це була переважно землевласницька родина, яка займалася сільським господарством. Бабця Хелена згадувала той час як благословенні дитячі дні над річкою Рось. «Усі були ще живі», – казала вона.

Домініка Броцька, Луцьк, 60-ті рр.

Родинна лінія Рожковських і Броцьких переважно походила з колишніх військових І Речі Посполитої, що оселилися на Поділлі у ХVІІ ст. Сестра моєї бабці Марія (в дівоцтві Броцька) знайшла в генеалогічному дереві родини шляхетський рід Голембьовських. Граф Голембьовський був офіцером наполеонівської армії. За родинною легендою, в нього за мезальянс забрали титул і спадок, бо він побрався зі служницею. Згодом він відкрив у Києві фабрику ліжок.

Коли в 1905 р. почалася революція, частина родини вирішила переїхати на Волинь. Першими десь у 1906 чи 1907 р. вирушили Рожковські. Але на Вінниччині залишилося дуже багато землі й господарства, тому вони мешкали то тут, то там. І так тягнулося до 1920 р.

Вони намагалися продати все, що мали на Вінниччині, але дотягнули до того моменту, що мусили втікати від більшовиків разом із Військом Польським та Армією УНР. У 1920 р. майже вся родина переїхала в Красноволю (тепер Луцький район). Броцькі, Рожковські, Перліки селилися вздовж річки Кормин. Розповідаючи про те, що залишилося на Вінниччині, вони згадували рідних, могили предків і свою землю.

У 60-х рр. бабця їздила на Вінниччину шукати своїх. Але все змінилося. Нікого з рідних чи місцевих знайомих вона не знайшла, крім одного напівбожевільного колишнього коваля, який їй сказав: «Хеленко, тікай, тут усіх їдять».

«Зло не має національності»

1943-й. Красноволя. Коли бандерівці йшли різати сім’ю Антоніни, сестри моєї бабці, та Вінцента Перліків, їх попередив однокласник їхнього сина Тадеуша – українець, бульбівець Петро Близнюк. Але вже було пізно… Почали втікати до лісу. 15-річну дочку Ядвігу, що відстала від родини, бандерівці прикололи багнетом. Вінцент Перлік мав пістолет, але всього три патрони. Він вистрелив два рази в бік бандитів. Це їх ненадовго затримало. Пізніше в Детройті Тадеуш згадував, що коли в них залишився останній патрон, мама благала вбити ним дітей.

Перліки довго блукали лісами, дісталися до залізниці, де натрапили на німецький патруль, який наглядав за заготівлею деревини. Німці відвезли їх на станцію в Ківерці, а далі – на роботу в Німеччину.

А Ядзя вижила. Якось дочовгала до вузькоколійки. Її підібрав есесівський залізничний патруль на дрезині. Далі вона потрапила в німецький шпиталь, а потім – на роботу в Німеччину.

Отак, батьки бачили, як убивають Ядзю, й думали, що вона померла, а та не мала жодної інформації про них і думала, що вони загинули. А вийшло так, що всі потрапили на роботу в Німеччину, до того ж у те саме містечко. Навіть працювали через стіну на тій самій фабриці, тільки не здогадувалися про це. Далі Ядзя опинилася в англійській зоні окупації, а батьки – в американській.

Ядвіга врешті прийшла з Німеччини до Красноволі. Пішки. І їй сказали, що тут уже нікого немає, що всіх повбивали. Згодом вона облаштувалася в Польщі, мешкала у Вроцлаві. Через Червоний Хрест, сподіваючись знайти когось із рідних, довідалася, що батьки живі й мешкають у Детройті, у США. Побачилася з ними аж у 60-х.

Халіну і Зосю Броцьких разом із батьком Теофілом бандерівці замордували в їхньому будинку в Красноволі. Їхні тіла поховані на сільському цвинтарі в Красноволі у братській могилі.

Прабабця Домініка разом з уцілілими – Евстахією, моєю бабцею Хеленою, Марією та їхніми дітьми – дісталися Колок і сховалися там. Марію разом із її сином Ришардом знайомі українці вивезли на возі під сіном до Ківерців. Вони, як і Перліки, згодом потрапили в Німеччину, а потім виїхали в Америку.

Коли я гостив у вуйка Тадека (Тадеуш Перлік) у Детройті, він просив, щоб я відшукав в Україні рідних Петра Близнюка, який попередив про напад бандерівців. Говорив: «Якщо знайдеш, то поцілуй їм руки і подякуй. Спершу, однак, переконайся, чи це їм не зашкодить».

Я запитав у бабці: «Чому українці це зробили?» А вона відповіла: «Це зробила не нація. Зло не має національності».

Детройт, 1950-ті рр., перша «американська знимка»: зліва Марія Томська (у дівоцтві Броцька), Вінцент Перлік із дружиною Антоніною (в дівоцтві Броцька)

«Пильнуй свою хату і пильнуй свою жінку»

Дід Данило Добошинський (1895–1966) – центральна постать у моєму дитинстві. Він мене виховав.

Дід походив із прастарої колківської родини Добошинських, польсько-української. У містечку не було таких понять, що ось – поляк, ось – українець, ось – єврей, ось – чех. Усі були місцеві.

У 1914 р., із початком війни, діда забрали на Балтійський флот. Він керував електричною частиною однієї з палуб крейсера. На тому кораблі пережив революцію. Звістка про відновлення Польщею незалежності спонукала його повернутися додому. Він був тяжко контужений, через що 1918 р. його списали. Дід мав при собі «демобілізаційні» документи, пістолет, кілька гранат. Додому із Кронштадту повертався через Литву. Пістолет виміняв на цивільний одяг. Згодом у Литві вимушений був украсти ровер, щоб швидше дістатися Колок (нині Луцький район). Додому повернувся під кінець 1918-го. Тут його лікували місцеві лікарі.

Дід Данило Добошинський (сидить) із товаришем. Колки, 1914 р.

У Колках дід зустрів мою бабцю Хелену. Побралися в 1921 р. У них народилося четверо дітей: Анна, Олександр, Данило (художник Данило Добошинський або Довбошинський, 1924–2012) і Надія (моя мама).

Родина Добошинських: зліва Хелена Добошинська з дочкою Анною, син Олександр (стоїть), Данило Добошинський із сином Данилом на колінах. Колки, 1925 р.

Діду треба було годувати родину, тож він поїхав до Луцька і як військовослужбовець, як інвалід війни отримав від польського уряду пенсію. Проте вона була мізерна, тому він влаштувався на роботу – став торговим представником компанії Singer. Їздив на бричці селами й продавав і налагоджував швейні машинки. Робота не була легкою. На дорогах траплялися бандити, тому при собі він мусив мати зброю. Спав у селянських хатах. А вошивця в той час була шалена. Як повертався додому, деякий час ночував у шопі. Відмивався, відлежувався…

Урешті-решт він пішов до сусіда-єврея, кравця, й попросився: «Якщо я в тебе не навчуся шити, пропаду». Той згодився його вчити. Дід був дуже здібним, тож навчився гарно шити й мав велику клієнтуру. Також працював на землі. Коли у 30-х рр. захворіла «на серце» старша дочка Анна, цей сусід-єврей прийшов до дідуся Данила з грошима, щоб рятувати Анну. «Колись повернеш, як будуть гроші. А зараз головне – рятувати дочку». Але невдовзі Анна померла.

Анна Добошинська з подругою спацерують по Луцьку. 1930-ті рр.

У 1939 р., перед самою війною, дід із бабцею продали все, що мали, навіть радіо, завезли гроші до банку й купили землю біля Колок. Але не встигли отримати документи на неї, як прийшли совєти. Це їх врятувало від вивезення в Сибір, бо хоч фактично мали надзвичайно багато землі, вважалися бідними.

На квартиру до них підселили єврея-політрука, який згодом почав агітувати діда: «Данило, ти ж воєнна людина, ти маєш розуміти, що нам не вистачає бойцов. Давай до нас, у ВКПБ, ти ж наш – селянин-робітник». Дід відповідав: «Я вже давно у двох партіях. ПСХ і ПСЖ: пильнуй свою хату і пильнуй свою жінку». «Ето очєнь правільниє партії», – згодом сказав йому політрук, коли вони були наодинці.

Данило Добошинський. Луцьк, 1960-ті рр.

«(Не) наша земля»

Мого дядька Олександра Добошинського вбили 1943 р. у центрі Колок. Хто й за що? Коли пройшла чутка, що йде польське військо, він необачно одягнув гарне пальто й високі офіцерські чоботи і вийшов із дому. Потім його знайшли з кулею в голові біля церкви, повністю роздягнутого. Місцеві казали, що його вбили й пограбували червоні партизани.

Олександр Добошинський. Колки, 1940-рр.

Бабця згадувала, як у 1942 р. нацисти гнали центральною вулицею Колок євреїв, як ті просили в людей, щоб вони забрали їхніх дітей, а німці почали стріляти по коминах… І хоч усім наказали йти по хатах, люди стояли й дивилися євреям услід. Їх розстріляли в Горках, де було наше поле. І коли дід взнав, що їх там убили, то сказав бабці: «Це вже не наше поле. Це тепер їхня земля».

Німці згодом спалили ту центральну вулицю. Десь за Колками бандерівці закидали гранатами авто якогось нацистського офіцера, за це зондеркоманда спалила частину Колок. А дідусь як колишній військовий ще раніше зрозумів, що треба копати схрон. Й облаштував маленький прихисток між шопою і дровітнею. І що найважливіше він туди вкинув, коли німці оточили вулицю? Звісно, швейну машинку. Це був єдиний засіб для заробітку. І в тому сховку врятувалися дід, бабця, мій вуйко Данило та моя мама. Вони чули, як німці зайшли до них на подвір’я, бачили крізь щілини між дошками, як горить хата, те останнє, що вони мали…

Із тією машинкою вони невдовзі дісталися Луцька. До речі, я досі її зберігаю. У Луцьку їх прихистив свояк, який згодом виїхав до Польщі. Мої ж не могли поїхати, бо не мали документів: усе згоріло в Красноволі та Колках. До того ж думали, як стільки землі лишити?! Вони ж перед війною купили землю… Можна сказати, що земля стала для них капканом.

Якогось разу до них у Луцьку прийшов дільничний і сказав: «Ви не маєте документів. Будемо виселяти». Їх хотіли викинути з тієї хати, яку їм залишив свояк (його дім і досі стоїть у Луцьку на сучасній вулиці Франка, 35).

Хата Добошинських у Луцьку на вулиці Франка, 35. 1948 р.

Щоб отримати документи на всю сім’ю, дід пішов працювати у «Трудармію» на Донбас, у шахти. Це був 1945 р. Родина тоді страшно голодувала. Було дуже скрутно.

Бабця пригадувала: вересень, вечір, хтось стукає у двері. Відчиняє двері – дід на порозі. Дивиться на нього, а він такий гарний, круглий. Каже: «Данек, як добре, що хоч ти врятувався. Який ти гарний!» Узяла його за руку, а в нього рука – як подушка. Він опух із голоду.

Дід дуже тяжко працював відкатником вугілля в шахті. Десь пів року. Люди там просто не витримували. І кругом був голод. Таким чином дід дістав документи на всю сім’ю. Спершу їм дали прописку, а вже потім – паспорти.

Уся сім’я плакала, як забрали корову

Я народився в 1956-му. Невдовзі батьки розлучилися. Ми жили з мамою, бабцею і дідом.

Родина Добошинських: Хелена Добошинська, Валентин Ваколюк, Данило Добошинський, Надія Добошинська. Луцьк, 1959 р.

Були такі моменти, що вдома майже не було що їсти.

Як поруч облаштували судмедекспертизу, дід влаштувався там нічним сторожем. Згодом з’явилася корова. Власне вона й допомогла нам вижити, бо вдома було молоко.

Мама десь до початку 1960-х працювала в ательє. Зараз це будинок на розі вулиць Лесі Українки і Кривий вал. Вона не витримувала там. Як казала, тоді змушували доносити один на одного. Саме тому пішла звідти. До того ж мама не вміла розмовляти російською. Читати – читала, а от говорити – ні. Ще й насміхалися над її польським акцентом, над її манерами, як казали, великопанськими…

Надія Добошинська. Луцьк, 1950-ті рр.

Ще пам’ятаю, як біля нас була протитуберкульозна лікарня й показували для хворих кіно на стіні. Я тоді вперше побачив радянську кінокомедію «Веселі хлоп’ята». Висів такий великий екран зі зшитих простирадл. Ще мама допомагала їх зшивати машинкою. Такий теплий червневий вечір. Комарів – страшне, як багато. І ми всі повсідалися й дивилися. Для мене це тоді було щось з іншої планети.

Але найсильніший спомин із дитинства – як забрали корову. Для мене це дійсно було щось страшне. Я тоді навіть погано спав кілька ночей. Уся сім’я плакала. Корову я пам’ятаю дуже добре: вона була гарна, тепла. Усі дуже її любили. Бо це ж була годувальниця. У мене ще є фотографія, де дідусь і мама миють корову зі шлангу, а я, малий, поруч.

Родинний пейзаж із коровою. Луцьк, 1959 р.

Спершу прийшов наказ про податок на дерева. І дід вирубував яблуні, груші… Потім – заборона тримати корову. Треба було здати її в колгосп, як совєти говорили. Насправді це була заготівля м’яса. І коли стадо гнали на бійню, наша корова ломилася додому. Дід хотів відчинити ворота, але бабця його відтягнула… Я дуже добре пам’ятаю, як дорослі плакали.

«Ми вигнані. І ви вигнані»

Десь у 60-х рр. через Червоний Хрест знайшлися наші родичі, які виїхали в Детройт. Це сестри бабці: Марія із сином Ришардом і Антоніна із сином Тадеушем. Як вони дізналися, що ми живі, почали присилати посилки: на дві родини в Луцьку – нашу й сім’ю Евстафії Козлової (теж сестра бабці).

Не забуду, як бабцю заставляли прийти на пошту й відмовитися від посилки. А як бабця могла відмовитися? Це було чи не єдине, завдяки чому можна було вижити. Сестри присилали тканину, хустки… І бабцю тоді вперше викликали в КГБ. Від неї вимагали, щоб відписала родичам: «Дякую, проте ми нічого не потребуємо, нам добре живеться, совєтська влада про все подбала». Але бабця цього не зробила. І от із того часу почалися проблеми з КГБ. Не забуду, як ми завішували вікна на Різдво. Зима люта, сніг рипить під ногами. І хтось був біля наших вікон, як ми сиділи за столом. Потім сусід-двірник сказав діду: «Добошинський, обережно з громким співом (тобто, як колядуєте, закривайте вікна). Мене заставили, і я був біля вас. Якщо що, то я нічого не бачив, але другий раз не пройде, бо за мною теж є очі».

До речі, це був українець-забужанин. У нас було багато сусідів-забужан. Ми дуже добре з ними жили. Вони казали: «Ми вигнані. І ви вигнані». До цього часу ми залишаємося добрими приятелями.

Також ми приятелювали з переселенцями з Аргентини – родиною Лунао. Це були українці, які добровільно виїхали до Аргентини на початку ХХ ст., але там стали членами комуністичної партії, піддалися на агітацію й згодом приїхали назад. Батько сім’ї Антон спершу був начальником виробництва на пивзаводі. І він так налагодив роботу, що все в нього працювало як годинник. Хтось написав донос, що він впроваджує нелюдські капіталістичні методи управління, і його турнули.

Пам’ятаю, як вони приходили до нас і згадували аргентинське життя. І цей Лунао казав: «Добошинський, я все зроблю, щоб повернутися додому». Дід йому: «Так де ж твій дім?» Згодом вони таки виїхали в Аргентину.

Вроцлав

У 1965 р. я вперше побував у Вроцлаві. Ми з мамою поїхали до тітки Ядзі (тоді вона вже була Лєскевич). Тоді я побачив передвоєнну Волинь і Галичину, передвоєнну Польщу: Вроцлав розмовляв усіма можливими мовами з усіма можливими акцентами.

Удруге я приїхав до Вроцлава вже студентом, у 1976-му. Мені було 20 років, і я мав щастя познайомитися з Чеславом Нєменом. Наступного року ми приймали його з концертами в оперному театрі у Львові.

Тоді я також відвідував Марію з Ришардом, які переїхали з Америки до Варшави. Мені дозволили перебувати в Польщі місяць. До закінчення цього терміну залишалося три дні, коли зі Львова мав приїхати вуйко Данило. Це була перша така родинна зустріч. Тож я пішов у совєтську амбасаду, щоб продовжити строк перебування в Польщі. Там мені сказали, що для цього треба їхати в консульство в Познань.

Була п’ятниця і совєтське консульство в Познані виявилося закритим. Проте, коли я намагався зрозуміти, що ж мені робити, підійшов генеральний консул. Він помітив мене, коли заходив усередину. Запитав, чому я хочу продовжити перебування. Я сказав, що студент і хотів би ще попрацювати над майбутньою дипломною роботою, присвяченою впливу совєтської архітектури на сучасну польську архітектуру. «Да, це хороша тема», – відповів. Він провів мене на закриту територію і сказав зачекати. Тим часом до когось видзвонював, а через пів години приніс мені паспорт із печаткою. Мені продовжили термін перебування на два місяці.

У Львові на мене через це чекав терор. Міліція мене пресувала, бо ж їм через мене із самого консульства дзвонили з Польщі. Усю мою біографію перевірили, особову справу підняли у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, де я тоді навчався. І врешті я почув: «Ваколюк, ви більше невиїзний. Здайте паспорт і забудьте про Польщу».

Потім був диплом і рік служби в совєтській армії. Одружився. Працював у Художньому фонді в Луцьку, у Луцькому художньому комбінаті. Знову в Польщу я приїхав аж у 1989-му…

Коли тобі в житті треба підводити баланс і ти думаєш про важливе у своєму житті, то усвідомлюєш, що це родина, молодість, товариші й міста, в яких ти провів цю молодість. У моєму випадку міста, які мене «збудували», – Львів і Вроцлав.

Ми по крихтах збирали нашу пам’ять

Під час війни в моїх рідних згорів чи не весь родинний архів – і в Красноволі, і в Колках. Бабця розповідала, що в них у Красноволі було чотири чи п’ять альбомів із фотографіями. Як тільки почали з’являтися фотоательє, вони спеціально їздили з Педосів до Києва робити родинні знімки. А дід у Колках мав прекрасний «дембельський» альбом із Балтійського флоту. Також були якісь військові патенти, ще з ХVІІ ст., документи на землю. Усе згоріло. Проте якісь родинні фотографії їм все ж вдалося зібрати. Бабця казала, що їх нам дали люди. Колки спалили не всі, а тільки центральну вулицю, де була наша хата. І вже в 50–60-ті, як хтось із села приїздив до Луцька, то привозив світлини, ті, які збереглися в їхніх родинних альбомах. І таким чином ми по крихтах збирали нашу пам’ять.

Нещодавно я познайомився в інтернеті з далеким родичем Томашем Беднареком, який збирає документи про свою родину Красніцьких, а заразом – ще й про Броцьких, Рожковських і Перліків. І завдяки йому я маю кілька фотографій із Красноволі. Здавалося би, що в тебе вже нічого немає і раптом тобі повертають твою родинну пам’ять.

Колки, 1930-ті рр.

Данило Добошинський. Колки, 1914 р.

Анна Добошинська-Бєльська з чоловіком. Колки, 1930-рр.

Штепмель на звороті попереднього фото: «Фотосалон А. Авербуха в Колках. Вулиця Легіонів, 16»

Валентин Ваколюк із прабабцею Домінікою Броцькою. Луцьк, 1950-ті рр.

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Валентина Ваколюка

На головному фото: Перший повоєнний знімок родини Добошинських та Козлових. По-центру сидить прабабця Домініка Броцька (в дівоцтві Рожковська), справа і зліва її дочки Хелена Добошинська та Евстафія Козлова. Діти Козлових: Світлана і Олександр. Стоять: зліва Васілій Козлов, Надія Добошинська, Евстафій Рожковський. Луцьк, 1948 р.

***
Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП