Номер «Волинського монітора», який ми зараз готуємо до друку (вийде в четвер), ювілейний, хоч і 358-й із моменту заснування газети. 16 липня минає 15 років відтоді, як двотижневик уперше побачив світ.
Десять із цих п’ятнадцяти років наша країна перебуває у стані війни. Коли 23 лютого 2022 р. ми здавали в друк ювілейний 300-й номер, то розповідали, як виникла ідея видавати газету і чому вона має назву «Волинський монітор». Нагадаємо, що ідея польської газети з’явилася в Павлівці у 2003 р., коли президенти України та Польщі відкривали пам’ятник українсько-польського примирення. Назва ж походить від моніторів – кораблів, які в міжвоєнний період перекидали на польсько-радянський кордон на відрізку, що проходив територією сучасної Білорусі, для боротьби з більшовицьким річковим піратством.
Тоді ми ще не знали, що принесе наступний день.
Уранці 24 лютого 2022 р. Луцьк прокинувся від вибухів – Росія бомбила аеродром у нашому місті.
Того дня я прокинулася о 5-й ранку. Коли російські ракети впали на Луцьк, я вже сиділа за комп’ютером і знала: те, про що говорили останніми місяцями, таки стало реальністю. Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
О 6:55 за українським часом я надіслала колегам у робочому чаті повідомлення про те, що в Україні запроваджено воєнний стан. Написала також: «Коли ви прокинетеся, відкриєте інтернет і побачите, що відбувається, ми повинні вирішити, як нам сьогодні працювати, якщо нас теж не почнуть бомбити». Коли я писала ці слова, почула два вибухи. Потім було ще кілька.
Ми переформатували роботу редакції, але нікуди не виїжджали. Незважаючи на російське вторгнення й повну невизначеність щодо того, що чекає на нас завтра, вся редакція залишилася на місці.
Потім я задумалася над тим, що мені робити з ньюзлеттером, який розсилаю кожного другого четверга. Розсилка була вже запланована. І вона була святковою, адже я писала в ній про ювілейний випуск. Я відклала цей текст, щоб зайнятися ним пізніше.
Продуктивність нашої роботи була різною. Було важко зосередитися через те, що ми постійно читали новини. До того ж у декого з нас виникли проблеми з інтернетом.
Ми наповнювали в ті дні лише сайт. Про наступний номер газети вирішили подумати трохи пізніше. Згодом, у березні та квітні, ми видали здвоєні номери, а далі повернулися до звичайного графіка.
У перші дні повномасштабної війни ми почали телефонувати до польських організацій в Україні, щоб дізнатися, що в них чути. До нас почала надходити інформація про гуманітарну допомогу, яку партнери з Польщі передавали через польські товариства. Все це ми описували на нашому сайті.
Наприкінці дня 24 лютого я таки розіслала ньюзлеттер, оновивши його зміст. Після цього ми отримали багато листів від вас зі словами підтримки. Ми надзвичайно вдячні за них. До редакції надходили також листи з Польщі із запитаннями, як можна підтримати Україну й куди передавати допомогу.
Сьогодні, 58 номерів потому, війна все ще триває. Історія діється на наших очах. Творять її також польські організації в Україні. Вони підтримують військових й переселенців, допомагають нужденним і сім’ям військових, не припиняють навчати дітей у суботньо-недільних школах, упорядковують старі кладовища. Крім того, багато поляків, громадян України, зараз воюють на фронті.
Із нагоди 15-річчя «Волинського монітора» редакція висловлює подяку всім нашим читачам і авторам, учителям, скерованим Центром розвитку польської освіти за кордоном (більше про них читайте на ст. 8–9), польським організаціям у Волинській, Рівненській і Тернопільській областях, які допомагають нам поширювати і промувати газету, та загалом усім нашим партнерам у Польщі й Україні.
За постійну підтримку сердечно дякуємо Канцелярії голови Ради міністрів РП, фундації «Свобода і демократія» та Генеральному консульству Республіки Польща в Луцьку.
Наталя Денисюк
