Значну частину родини Марії Ткач із Тернополя в 1945 р. виселили до Польщі. Перші роки вони сподівалися, що переселення тимчасове і що скоро всі знову повернуться до своїх домівок. Пані Марія розповідає нам родинні історії Фостиків, Роїв та Лєщишиних.

Фостики та Рої

«Моя родина по маминій лінії походить із села Забойки (в Тернопільському районі Тернопільської області, – авт.). Тут проживав землевласник Захарій Фостик. Один із його синів Юстин почав будувати маєток у Забойках. Цю справу продовжив син Юстина Ян Фостик. Це був мій прадід. Він народився приблизно в 1860 р. Вирощував картоплю, буряки і загалом був підприємливою людиною. Знаю, що свого часу він навчався у Львові, а згодом у Тернополі.

У міжвоєнний період прадідусь брав активну участь у виборах до Сейму, керував рільничим товариством у Тернополі. Моя мама розповідала, що в них були два постійні наймані робітники, а також люди, які працювали час від часу. Прабабусю, дружину Яна Фостика, звали Розалія Шостак. Вона народилася приблизно в 1878 р. Це була жінка маленького зросту, яка керувала домашніми справами. Пригадую, як вона кожного ранку давала вказівки своєму зятю Роману (усміхається, – авт.). В родині Яна та Розалії Фостиків виростали шестеро дітей. Один хлопчик помер ще дитиною, а інший, Володимир (Влодзьо), загинув через гранату, яка розірвалася поряд із ним. Однією з дочок була моя бабуся Марія. Вона народилася в 1914 р.», – говорить Марія Ткач.

Її бабуся Марія Фостик вийшла заміж за Василя Роя, який походив із австрійсько-польської родини і був сином Ніколаса та Анастасії Роїв: «Це також була заможна родина. В 1933 р. народилася моя мама Броніслава. Через рік із дідусем сталося нещастя. Він впав із коня на плуги. Дідуся врятували й почали лити на нього холодну воду, оскільки він був непритомний. У результаті він отримав запалення мозку і помер у 1934 р. Моя прабабуся Анастасія Рой розпорядилася, аби її другий син Роман одружився зі своєю невісткою Марією. Щоб дитина не була сиротою, як вона казала. Після шлюбу вони жили щасливо. Це була найпрекрасніша сім’я. Роман Рой був найкращим дідусем і найкращим зятем».

«Удома всі розмовляли польською мовою. В Забойках у той час жили переважно поляки. Вони ходили до місцевого костелу. Моя мама, коли трохи підросла, почала відвідувати господарські курси в Тернополі, де її навчали веденню домашніх справ.

У 1937 р. Марія і Роман Рої перебралися до нового будинку в Забойках. Він стояв на горі, трохи далі від родинного маєтку Фостиків. Коли в 1939 р. прийшли рускі, то організували в ньому свій штаб. Німці також у нас розміщувалися», – каже моя співрозмовниця.

Забойки під час війни

«У роки Другої світової війни дідусь Роман викопав на городі схрон, щоб ховатися під час бомбардувань. Одного разу нашій сім’ї не вистачило місця в схроні, оскільки його зайняли інші люди. Мої рідні забігли в підвал під хату. На жаль, німецька бомба зруйнувала будинок і завалила вхід у підвал. Радянські військові, які були поблизу, втекли в село Козлів (сьогодні в Тернопільському районі, – авт.) до гуральні. Проте один із них на ім’я Альоша чомусь вирішив повернутися в Забойки. На той час у підвал потрапив дим і присутні почали задихатися. Радянські солдати розібрали завали і врятували бабусю, мою маму та її сестру Анелю. На жаль, наша маленька родичка, якій було два роки, не вижила. Це було весною 1944 р. під час боїв за Тернопіль. Дідуся в той час забирали копати окопи. Він отримав поранення і через зараження крові втратив ногу», – ділиться Марія Михайлівна.

Броніслава Рой (стоїть) із сестрою Анелею. Тернопіль, початок 1950-х рр.

Після того, як німецька бомба зруйнувала будинок Романа та Марії Роїв, сім’я перебралася до родинного маєтку Фостиків у Забойках: «Усі повернулися до прадідуся Яна та прабабусі Розалії. Прадідусь переживав за маєток і за те, що наші землі відходили до іншої держави. Він був міцним чоловіком, незважаючи на поважний вік. Проте в тому ж 1944 р. помер після того, як у нього піднявся тиск».

«Засійте наше поле»

«Улітку 1945 р. до Польщі виїхали брати та сестри бабусі Марії: Анеля з чоловіком, Броніслава з чоловіком, Генек із дружиною та Катерина. Бабуся Марія із прабабусею Розалією лишилися, оскільки дідусь Роман ще перебував у лікарні. Вони планувати поїхати наступним транспортом. Осінню 1946 р. прийшла їхня черга на виїзд, але в той час захворіла моя тітка Анеля, і прабабуся Розалія випросила в товариша Приходька, уповноваженого з району, дозвіл лишитися в Забойках до наступного транспорту. На початку 1947 р. наша родина готувалася до виїзду.

У той же час наші родичі, які вже переселилися до Польщі, прибули до міста Валбжих (Нижньосілезьке воєводство, – авт.). Там вони близько місяця проживали в домівках разом із німцями. Останні, коли виїжджали до Німеччини, сказали нашим родичам, що всі ці переселення тимчасові і що скоро всі знову повернуться до своїх домівок. Додали: якщо на весну не приїдемо, то засійте наше поле. Тоді ж наші родичі написали лист бабусі Марії в Забойки і сказали не виїжджати до Польщі, оскільки вони скоро повернуться. І так усі чекали на повернення додому близько п’яти років. І німці не повернулися до своїх домівок, і наші не повернулися в Забойки», – розповідає Марія Михайлівна.

«Незважаючи на те, що дідусь Роман втратив ногу, в повоєнний період його залучали до роботи в колгоспі. З нашого родинного маєтку почали забирати меблі. До нас підселяли вчителів чи районних працівників. Певний час у нашому будинку був дитячий садочок. У нашої родини складалися напружені відносини з радянською владою. Нас вважали куркулями», – продовжує пані Марія.

Лєщишини

У 1954 р. Броніслава Рой, мама моєї співрозмовниці, вийшла заміж за Міхала Лєщишина. «Мій батько народився в 1929 р. у селі Козлів у родині Пьотра Лєщишина й Аполонії Фалінської, – каже вона. – Це була заможна родина, яка мала багато землі. Мій прадідусь Канась Фалінський під час переселень виїхав із меншими дочками до Ключборка (місто в Опольському воєводстві, – авт.). Там він і похований. Інший мій прадідусь Філіп Лєщишин працював на гуральні в Козлові. Сюди часто приїжджав мій прадідусь із Забойків Ян Фостик, який привозив на спиртзавод буряки. Тож мої родичі і по батьківській, і по материнській лініях зналися віддавна».

Міхал Лєщишин, батько Марії Ткач, близько 1970-х рр.

Броніслава Рой, мама Марії Ткач

Із гуральнею в Козлові співпрацювала родина відомих львівських підприємців Бачевських. «Мої родичі товаришували зі Стефаном Бачевським, – зазначає пані Марія. – В 1930-х рр. ця родина постачала алкогольні напої до США, Франції, Австрії та інших країн».

У 1939 р. завод Бачевських постраждав під час німецького бомбардування. Згодом його розграбували совєти. В 1940 р. радянська влада розстріляла Стефана Бачевського та його кузена Адама, які керували фірмою. Досі не відомо, де вони поховані. Припускають, що Стефана захоронили в Биківні. Його родина в 1944 р. виїхала до Великої Британії. Після війни відновила виробництво у Відні.

Не знала української мови

«Я народилася в 1955 р. Моя нині покійна сестра Надія – в 1957 р., а брат Василь – у 1958 р. В сім’ї ми розмовляли польською мовою, тож української я не знала. Коли прийшов час іти до школи, батьки лишили мене в Забойках, аби я легше адаптувалася до української мови. Вони ж перебралися до Тернополя, де спочатку жили в гуртожитку. У третій клас я вже пішла в Тернополі. Українську я на той час вивчила», – згадує пані Марія.

У Тернополі її батько влаштувався працювати на цегельний завод: «Він був дуже здібний і його цінувало керівництво. Директор заводу вмовляв тата не виїжджати до Польщі, обіцяв допомогти звести будинок у Тернополі. Спочатку батьку запропонували місце, де колись стояв будинок поляків, виселених до Польщі, але він відмовився, бо «то чиєсь», як казав дідусь. Згодом йому запропонували ділянку під будинок на новій вулиці. Поступово батько побудував дім, у якому ми живемо досі».

Після війни мама Марії Ткач Броніслава Рой лишилася без жодних документів: «Наш ксьондз із Забойок під час виселення забрав усі її документи до Польщі, оскільки знав, що наша родина буде виїжджати. Але обставини склалися таким чином, що ми лишилися. Мама важко працювала, укладаючи асфальт разом із сестрою Анелею, садили також посадки. Завдяки цьому вони могли отримати паспорти. Певний час мама працювала вихователькою в робітничому гуртожитку. Мій батько Міхал помер у 1990 р., а мама – через 17 років».

Міхал і Броніслава Лєщишини разом із внуками, 1990 р.

Марія Ткач із мамою Броніславою, 2003 р.

У Тернополі

«Я була трохи панською дитиною, – жартує пані Марія. – До дитячого садка я не ходила, оскільки мала дві бабусі, які мене виховували. Наші родичі з Польщі листувалися з нами, присилали різні продукти. Я закінчила вісім класів школи в Тернополі. Далі навчалася в торговому технікумі й на вечірньому відділенні Тернопільського фінансового інституту. В той час в інституті навчався майбутній Президент України Віктор Ющенко. Він навіть жив на квартирі в Тернополі недалеко від мене. Після завершення навчання я пішла працювати в Тернопільській центральний універмаг, пізніше була діловодом у дитсадку».

У 1975 р. вона вийшла заміж за Ігоря Ярославовича Ткача: «Він походить із Чернеліва-Руського (село в Тернопільському районі, – авт.) зі змішаної польсько-української родини. Навчався у Львові на зоотехніка. В 1976 р. у нас народилася дочка Ірена, а в 1985 р. – син Юрій. Також виховуємо двох онуків: Анастасію й Даміана», – продовжує Марія Михайлівна.

Шлюб Ігоря Ткача і Марії Лєщишин, 1975 р.

Розповідаючи про польське культурне життя Тернополя, вона зазначає, що в місті завжди було багато осіб польського походження, які знали один одного, спілкувалися й гуртувалися. У 1986 р. вони створили Польське культурно-освітнє товариство, яке кілька років тому перейменували на Польський центр культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі. Сьогодні це одне з найдавніших товариств польської меншини в Україні.

Марія Ткач, 1996 р.

«Мої батьки брали участь в організації товариства. Під час будівництва костелу наша родина також допомагала, чим могла», – додає пані Марія.

«Уперше до своїх родичів у Польщі я поїхала в шостому класі. Пізніше були наступні поїздки. Коли моя внучка вступила до Варшавського університету, я вирішила поїхати з нею, аби допомогти облаштуватися. Проте вона прекрасно давала собі раду. Почала паралельно з навчанням працювати і через рік уже й мені допомагала», – усміхається, завершуючи свою розповідь Марія Ткач.

На полонійному з’їзді в Пултуську, 2004 р.

Сергій Гладишук

На головному фото: Марія Ткач, 2023 р.
Автор фото: Сергій Гладишук.
Всі інші фото походять з родинного архіву Марії Ткач.

***

Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.