Родинні історії: Оповіді з білорусько-латвійського прикордоння
Статті

89-річна Анна Клебанович походить із польської родини з півночі сучасної Білорусі. Ми зустрілися з нею в Луцьку, в Товаристві польської культури на Волині імені Еви Фелінської, до якого вона належить уже близько 30 років.

«Маму повідомили, що батько пропав безвісти»

«Мої дідусь і бабуся по батьківській лінії Ізидор Батковський і Магдалена Немкович походили із села Яя (сьогодні Браславський район Вітебської області в Білорусі, – авт.). Тут у 1908 р. народився мій батько Бонефацій Батковський. Натомість по материнській лінії дідусь Юзеф Яроцький і бабуся Казимира Липська походили із села Пуньки (теж нині Браславський район, – авт.). Тут у 1915 р. народилася моя мама Анна Яроцька», – розповідає Анна Клебанович.

Села Яя і Пуньки в міжвоєнній Польщі були розташовані у Віленському воєводстві (Пуньки до 1926 р. належали до Новогрудського воєводства). У них проживали майже виключно поляки. Ці населені пункти розташовані поблизу річки Західна Двіна та сучасного білорусько-латвійського кордону.

«Мої батьки Бонефацій Батковський і Анна Яроцька одружилися на початку 1930-х рр. і переїхали до Заяївки (нині село у Браславському районі, – авт.). Я народилася у 1933 р. і була найстаршою дитиною. Після мене народилися ще Ванда, двійнята Аліція і Франек, Петро та Юзефа. У нас була небагата родина. Мама виховувала дітей, а батько працював на залізниці. Наша хатинка була невеличкою, але затишною», – продовжує пані Анна.

Родина Батковських: сидить Анна Батковська, зліва – дочка Юзефа, справа – син Пьотр, вище зліва – дочка Аліція, справа – дочка Ванда

Сестра Аліція, 18 років, 1955 р.

Брат Пьотр із дружиною Марією та дочкою

На запитання, якою мовою розмовляли в родині, відповідає: «Польською, але траплялися білоруські слова. У нас там переважно всі були поляками. Євреї жили в сусідніх селах. До костелу ми ходили пішки 7 км до села Друя (сьогодні у Браславському районі, – авт.). Пригадую, що більшість дітей ходили босоніж, але я завжди була взутою. У храмі цього села мене охрестили і там я прийняла Перше причастя. За костелом розташовувався монастир, у якому проживали монахині. Після війни радянська влада зруйнувала багато культурних пам’яток Друї. У шість років я почала навчатися в школі. Моєю вчителькою була пані Яницька».

«Із початком німецько-радянської війни у 1941 р. мого батька Бонефація призвали до радянської армії. Він отримав поранення й довгий час пролежав у лікарні. Можливо, це і стало причиною того, що мама отримала повідомлення про те, що батько пропав безвісти. Вже потім тато розповідав, що й він отримав подібне повідомлення про нас. Тобто в перші повоєнні роки ми жили в Білорусі та нічого не знали про нього.

Нашу хату в Заяївці було знищено в роки війни, тому сільська рада виділила нам будинок польського господаря Пальчевського, що виїхав із родиною до Польщі. Ми переїхали на його хутір поблизу села. Відразу після війни до Польщі виїхали мамині брати. Вони просили її, щоб відпустила мене з ними, але мама не погодилася», – говорить Анна Клебанович.

Так вона згадує про переїзд її родини до села Друї, поблизу якого протікає Західна Двіна: «Певний час ми жили на хуторі біля Заяївки, але до нас на подвір’я почали приходити якісь бандити і мама вирішила, що нам варто переїхати в інше місце. Ми перебралися до Друї, де мама працювала на залізниці. Через це нам дали там будинок.

Із 14 років я почала вчитися шити одяг. Разом із моєю вчителькою ми працювали в будинку господаря на прізвище Василевський. Там ми шили одяг для його сім’ї. Згодом моя вчителька вийшла заміж, тому я почала працювати сама».

Похорон бабусі Магдалени, 1947 р. Зліва – мамин брат Альфонс, у білій хустці Аліція, маленькі Юзефа і Пьотр, біля Пьотра – Анна Клебанович, біля Анни – Ванда, крайній справа – брат Франек

«Родина переїхала до Польщі, а я залишилася»

«Одна жінка шукала охочих поїхати в Ригу, щоб доглядати за її собаками. Моя сестра Ванда зголосилася. Через деякий час вона освоїлася в місті й запросила туди на постійне місце проживання всю нашу сім’ю. Я не поїхала, бо мала інші плани, а мама перебралася до неї з меншими дітьми, влаштувалася там на роботу й отримала квартиру.

У середині 1950-х рр. наш знайомий поїхав до Польщі у справах і випадково зустрів мого батька. Він нічого не знав про нашу долю. Згодом почав листуватися з мамою й надіслав нам запрошення до Польщі. В 1956 р. уся наша родина переїхала туди, крім мене й Ванди. Ми вже були заміжні, тому вирішили лишитися. Ванда з часом перебралася до Одеси, а я зосталася в Білорусі. Як тільки мама отримала запрошення від батька, то нічого нам із сестрою не сказала, оскільки не хотіла руйнувати наші сім’ї», – зазначає Анна Клебанович.

Вона згадує про долю своєї родини, яка переїхала до Польщі: «Мій батько після війни працював ковалем і жив у Луб’янці (сьогодні село в Мисліборському повіті Західнопоморського воєводства в Польщі, – авт.). Помер у 1975 р. у Щецині. По батькові в мене в Польщі лишилися сестри Ядвіга і Тереза. Мама померла у 2000 р. у Ґожуві-Велькопольському (сьогодні один із двох адміністративних центрів Любуського воєводства, – авт.). Брат Франек у 52 роки загинув у автокатастрофі. Брат Пьотр працював учителем і захоплювався спортом, а на початку 1990-х рр. балотувався на виборах до Сенату Польщі від Ґожува-Велькопольського».

«Усіх записували росіянами»

«У 1952 р. я вийшла заміж за Станіслава Клебановича, який працював на залізниці. Мій чоловік також походив із польської родини. Спочатку ми жили в Друї. В 1953 р. народився мій старший син Альберт.

Пригадую, як у 1956 р. у нас була повінь і нашу хату, як і багато інших, затопило. Доводилося плавати на човнах між будинками. Справа в тому, що поблизу протікала річка Західна Двіна. На одному боці – Білорусь, а на другому – вже Латвія. Ми жили на самому кордоні. До хати ми дісталися лише тоді, коли вода спала. Також пам’ятаю, як зимою стояла крига і я пішла до Латвії, щоб купити ванночку для сина. Коли поверталася додому, то крига вже стала тонкою, але Бог уберіг мене і я не провалилася крізь лід», – розповідає пані Анна.

Будинок Анни Клебанович у Друї після затоплення, 1956 р. Анна Клебанович із сином Альбертом сидять зліва

«Згодом мого чоловіка Станіслава призвали до армії і я поїхала разом із ним до Узбекистану, до Ташкентської області. Потім ми з чоловіком розлучилися. Я забрала сина Альберта, свою швейну машинку і поїхала в Ташкент. Там працювала в ательє і шила одяг для курсантів танкового училища. Через певний час отримала квартиру. В місті було багато українців. У 1958 р. я познайомилася із хлопцем з України і приїхала з ним до Луцька. У 1960 р. у нас народився син Олександр. У Луцьку я багато років працювала в ательє, мала 12 учнів», – продовжує вона.

Анна Клебанович і син Альберт, початок 1970-х рр.

Анна Клебанович в Одесі, 1972 р.

Моя співрозмовниця згадує про неприємності, з якими зіткнулася під час оформлення документів у 1960-х рр.: «Коли я виробляла повторне свідоцтво про народження, то у графі про національність батька й матері поставили прочерки. Тоді була така політика: необхідно було записуватися росіянами, а тим, хто відмовлявся це робити, ставили прочерк. Так і в мене вийшло, хоч мої батьки за національністю – поляки. І моїм подружкам-полькам ставили подібні відмітки. Вже коли моя сестра Ванда в 1990 р. виготовляла подібну копію свідоцтва про народження, то їй у графі про національність батька записали, що він поляк. А мені завжди було складно документально довести, що я полька».

Анна Клебанович, 1980 р.

У радянські часи вона їздила до Польщі, щоб побачитися з рідними: «Пригадую, як я поїхала туди із сином Олександром на Різдво в 1964 р. На вокзалі підійшла до начальника станції, запитала, де можна переночувати. Він, дізнавшись, що я з Луцька, сказав, що був там, і забрав мене додому. Там нас нагодували й поклали спати. Вранці ми пішли на вокзал, де нас зустріла моя мама».

Додає: «Я маю закордонний паспорт, але зараз не їжджу до Польщі. У Варшаві живе моя племінниця, дочка Ванди. З іншими сестрами я втратила зв’язок».

Анна Клебанович розповідає про подальше життя в Луцьку: «Мій старший син Альберт підріс і пішов навчатися до Харкова на бульдозериста. Згодом поїхав на заробітки за кордон, а в 1993 р. приїхав в Україну. Я була дуже рада, що син повернувся, але невдовзі він трагічно загинув. Менший Олександр працював водієм, зараз на пенсії.

У Луцьку я працювала в ательє, шила одяг. Купила квартиру. На пенсію пішла в 55 років, але і далі продовжувала працювати. Лише чотири роки як не працюю. Маю 62 роки загального трудового стажу».

Анна Клебанович є парафіянкою костелу Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку відтоді, коли на початку 90-х рр. у ньому відновили богослужіння, та членкинею Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської від початку його діяльності. У неї шестеро онуків, восьмеро правнуків і один праправнук. Під час нашої розмови вона показує мені родинні фотографії, а також медалі, які отримала за багаторічну працю швеєю. Каже, що дуже сумує за рідними, які живуть у Польщі.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук
Фото з родинного архіву Анни Клебанович

Схожі публікації
Родинні історії: Ядвіга Гуславська та її Кременець
Статті
Ядвіга Гуславська з Кременця – співзасновниця й перша очільниця Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького. Вона була головною редакторкою газети «Wspólne Dziedzictwo», яка виходила в Кременці 2001–2004 рр. Належала до групи осіб, завдяки яким вдалося відновити Музей Юліуша Словацького. Пані Ядвіга – активна представниця польської меншини в Україні та дописувачка «Волинського монітора». Сьогодні ми пізнаємо її родинну історію.
04 жовтня 2022
Родинні історії: «Ми тут народилися і тут поховані наші батьки»
Статті
Аліна Маслікова з Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської походить із польської родини, що в міжвоєнний період проживала на білорусько-литовсько-польському прикордонні. До Луцька вона переїхала зі своїм чоловіком у 80-х рр.
22 вересня 2022
Родинні історії: Похресниця Ірени Сандецької
Статті
«Вона дуже віддана людям», – кажуть про Емілію Воляницьку кременецькі поляки. Все життя працювала вчителькою, завжди була і сьогодні є активною парафіянкою костелу Святого Станіслава у Кременці, у минулому очолювала Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького, нині належить до Комітету сеньйорів цієї організації. Та все ж найважливішою для неї завжди була сім’я. До уваги наших читачів – родинна історія Емілії Воляницької.
06 липня 2022
Родинні історії: Багатонаціональна родина Марії Божко
Статті
Марія Божко понад 20 років очолювала Дубенське товариство польської культури. Під час розмови зі мною вона розповідає про життя своєї родини в міжвоєнний період, трагічні події протягом Другої світової війни та культурне відродження польської громади міста в 90-х рр.
17 червня 2022
Родинні історії: До Казахстану вивезли ціле село
Статті
Родину Антона Камінського в 30-х рр. депортували до Казахстану, а після повернення в Україну переселили до Криму. Згодом батьки таки повернулися на рідну Хмельниччину. Доля закинула героя цього тексту до Кременця, де він прислужував отцю Маркіяну Трофим’яку, згодом єпископу, ординарію Луцької дієцезії Римо-католицької церкви в Україні в 1998–2012 рр.
06 червня 2022
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022