«На хуторі неподалік Маневичів жила ворожка. Місцеві дівчата часто до неї навідувалися. Та ворожка сказала бабусі: «Ти маєш двох кавалерів: брюнета і блондина. Якщо вибереш блондина, разом ви будете недовго». Бабця навіть уявити не могла, наскільки недовго. У шлюбі вони прожили всього три дні».

Переїзди в роки Першої світової війни, репресії на початку Другої світової, облога Ковеля в 1944 р., репатріація рідні, відбудова костелу та зустріч подружжя через десятиліття – сьогодні свою родинну історію нам розповідає Роман Павлюк із Маневичів, перекладач, краєзнавець, працівник редакції «Волинського монітора».

Усі діти народилися в різних населених пунктах

«Я народився в мішаній родині. Маю польські корені по маминій лінії. Прадід Павел Сковронек (1891–1958 рр.) і прабабуся Юзефа Пснік (1895–1939 рр.) – із Люблінщини. Через Першу світову війну сім’я мусила тікати з рідного краю та постійно переїжджати. В подружжя було четверо дітей: Хелена (1915–1988 рр.), Казимира (1918–2008 рр.), Ян (1923–2003 рр.) та Яніна (1926–2019 рр.). Усі народилися в різних населених пунктах. Наприклад, моя бабця Казимира народилася в селі Буки на Київщині (нині Білоцерківський район, – авт.). Її охрестили в найближчому костелі – в місті Сквира, що за 14 км від Буків. До сьогодні в сім’ї як реліквія зберігається метрика з її хрещення, написана від руки російським дореволюційним правописом. Вона видана настоятелем костелу Святого Яна Непомука в Сквирі, отцем Петром Троцьким», – говорить Роман.

Павел Сковронек. Кінець 20-х – початок 30-х рр.

Юзефа Сковронек (у дівоцтві Пснік). Кінець 20-х – початок 30-х рр.

Після Першої світової війни сім’я Сковронеків на деякий час повернулася на Люблінщину, а в середині 20-х рр. у пошуках роботи переїхала на Волинь. Спершу – в Мацеїв (нині Луків Ковельського району). Павел працював на залізниці, а Юзефа займалася домом і вихованням дітей. Їхні старші доньки Хелена та Казимира відвідували школу для дівчаток, що діяла при монастирі сестер-непорочниць у Мацеївському палаці Мьончинських. У 1927 р. Сковронеки переїхали в Маневичі.

«Прадідусь Павел дізнався, що там планують збудувати велику фабрику. З 1930 р., як у Маневичах відкрили паркетне підприємство бельгійського концерну «Auguste Laсhappelle Parquets», він там працював.

Загалом родина Сковронеків була бідною. Моя бабця після закінчення маневицької семикласної школи в 14 років, щоб фінансово допомогти родині, в якій працював лише батько й виховувалося двоє менших дітей, вирішила відгукнутися на прохання далекої рідні з Люблінщини. Родичі написали батьку: в них народилася дитина й вони шукають доглядальницю. Бабця переконала своїх батьків, що впорається, і, радіючи, що фінансово їм допоможе і здобуде трохи незалежності, поїхала на захід.

Перший місяць вона дійсно просто гляділа дитину, але згодом господарі почали дедалі частіше змушувати її годувати худобу й виконувати тяжку роботу. Цілу зиму на морозі вона замішувала у крижаній воді їжу для свиней, від чого її ще дитячі долоні вкрилися ранами. Відповідаючи на батьківські листи, вона запевняла рідних, що в неї все гаразд. Навесні батько вирішив навідати доньку. Коли приїхав і побачив свою Казю, ледь не розплакався від жалю й негайно забрав її до Маневичів.

Удома знову постало питання заробітків, оскільки родині доводилося сутужно, а працювати в тодішній Польщі дозволялося лише з 16 років. Її старша сестра Хелена вже працювала на паркетні, а моїй бабці не вистачало одного року до трудового повноліття. Батькові якось вдалося вмовити настоятеля парафії, отця Болеслава Ястшембського видати їй довідку з фіктивною датою народження і хрещення, яка робила її на рік старшою. Ось так у 15-річному віці моя бабця почала свою трудову діяльність на бельгійській фабриці, де займалася пакуванням готових фрагментів художнього паркету, виготовленого з екзотичних різнокольорових порід деревини.

Хоча грошей у домі ніколи не було забагато, як і всі молоді дівчата, Хелена та Казимира хотіли гарно виглядати. Якось випросили в батька гроші на нові туфлі й поїхали по покупку в Ковель. На вітрині їм сподобалися значно дорожчі туфлі, але тоді вистачило би тільки на взуття – на зворотні квитки коштів не залишалося. Вони купили ті туфлі й вирушили додому з Ковеля пішки – це ж 60 км! Але такі туфлі, як їх не купити?! Ішли дві доби. Вдома був переполох, але, слава Богу, ця історія добре закінчилася.

Бабця розповідала, що м’яса досхочу вони могли поїсти лише раз на рік – на Великдень. А шоколад у неї асоціювався тільки з одним фактом – із побаченням. Раніше кавалер мусив просити в батька дівчини дозволу разом піти на танці. Зазвичай за таких обставин хлопці купували дівчатам шоколадні бонбоньєрки. Це був єдиний шоколад у роки її юності», – зазначає Роман.

Юзефа Сковронек (посередині) з дітьми. Казимира стоїть крайня справа. 1936–1938 рр.

«Що, за Пілсудським плачете?»

Прабабуся нашого співрозмовника Юзефа померла напередодні Другої світової. Через два тижні після початку війни Маневичі, як і вся Волинь, увійшли до складу СРСР.

«Перший досвід війни моєї бабці був пов’язаний саме з приходом радянських військ. Її шокував вигляд цього війська. Солдати Червоної армії зовсім не нагадували військових, яких вона звикла бачити. А військовослужбовців – виструнчених, ошатних, у начищеному до блиску взутті – в Маневичах бачили досить часто, адже там відбувалися військові табори. І коли у вересні 1939 р. вона побачила радянських солдатів, то просто не могла повірити, що це військові. В онучах, брудному взутті, будьонівках вони нагадували їй жебраків.

Також бабця мала прикрий спогад. Оскільки перед війною померла мама, вона із сестрою за тодішнім звичаєм носили на одязі жалобу – пов’язку на руці. Одного разу вони натрапили на червоноармійця. Він агресивно поводився й зірвав із їхнього одягу ці пов’язки, викрикуючи російською: «Що, за Пілсудським плачете?» Після цього вони страшенно боялися радянських солдатів й уникали їх», – оповідає Роман.

Із приходом Червоної армії життя в Маневичах кардинально змінилося. Буквально відразу місцеві зіткнулися з економічною катастрофою. Якщо наприкінці 30-х рр. у містечку нараховувалося з півтори сотні торгових закладів, то після приходу совєтів працював усього один магазин. Люди займали чергу до нього з ночі. Всього бракувало.

Із лютого 1940 р. почалася широкомасштабна акція репресій проти поляків. На залізничній станції в будь-яку пору доби стояв потяг, яким людей із Маневичів і навколишніх населених пунктів вивозили вглиб СРСР. Наш співрозмовник припускає, що його рідних не вивезли, бо сім’я була бідна, до того ж Павел Сковронек був звичайним робітником на фабриці й не входив до складу жодної організації чи партії. Насамперед під репресії потрапляли поляки, які працювали на державній службі та мали землю.

«Уночі постукали в двері й забрали чоловіка»

«Бабця Казимира мала двох кавалерів. На хуторі неподалік Маневичів жила ворожка. Місцеві дівчата часто до неї навідувалися. Та ворожка сказала бабці: «Ти маєш двох хлопців: брюнета і блондина. Брюнет багатий. Якщо ти вийдеш за нього, то разом ви будете жити довго та щасливо. А якщо вибереш блондина, разом ви будете недовго». Брюнет був львів’янином із заможної родини. Він приїжджав у Маневичі в бізнесових справах. Однак бабця одружилася з блондином – із Юзефом Лінтнером. Це був ковельський хлопець, який жив і працював у Маневичах. Вони взяли шлюб у місцевому костелі в жовтні 1940 р. Бабця пригадувала, що тоді був дуже теплий жовтень. У шлюбі вони прожили всього три дні. Уночі постукали в двері і Юзефа забрали. Ворожка казала, що вони недовго будуть разом, але бабця навіть уявити не могла, наскільки недовго», – розповідає Роман.

Тоді ніхто не знав, з якої причини совєти репресували Юзефа Лінтнера, адже він був звичайним робітником. Лише через багато років стало відомо, що його звинуватили у шпигунстві проти радянської влади. Після затримання його деякий час тримали в Луцькій тюрмі.

«Кілька разів бабця їздила до Луцька, але жодного разу не бачила чоловіка. Арештованим дозволяли передавати записки й посилки. Якось вона приїхала, але в неї не прийняли посилку. Натомість їй вручили повідомлення, де було російською зазначено: «Без права переписки». Як їй пояснили, це означало, що Юзефа присудили до розстрілу. Майже десять років вона не мала жодного уявлення про його долю», – зауважує Роман.

«Потрапили в оточений Ковель. Спали у воронках»

У 1941 р. Маневичі окупували німці. Менший брат бабусі нашого співрозмовника Ян Сковронек пішов у партизани, а згодом, у 1944 р., вступив у регулярну польську армію, так звану армію Берлінга. Казимира щодня по кілька годин проводила в молитві за брата.

Хелена Сковронек у роки війни народила двох доньок. Якось на вулиці її разом із дітьми схопили гестапівці. Їх вивезли в концтабір «Майданек» під Любліном. Її чоловік також був у партизанах, тому їх їздив виручати Павел Сковронек. До кінця війни в Маневичі вони так і не повернулися. Яніну Сковронек теж схопили на вулиці під час німецької окупації. Її мали відправляти на роботу в Німеччину. Однак Казимирі вдалося вмовити коменданта, щоб той відпустив сестру.

Німці відступали й фактично всіх поляків вивозили із собою. На випадок мінування залізниці вони так формували потяги, щоб перші відкриті платформи займало цивільне населення. У наступних вагонах були військові, амуніція, зброя та інше. «Бабця часто із жахом згадувала, як на її очах дорогою до Ковеля така платформа з людьми наїхала на міну і фрагменти тіл вибухом порозкидало по деревах», ‒ каже Роман.

«На той момент бабця, яка була впевнена, що Юзеф Лінтнер загинув, зійшлася з моїм дідусем, українцем Олексієм Миткаликом (1918–1990 рр.). Правда, і його на початку 1944 р., коли він приїхав до Луцька зі своїм товаришем у пошуках борошна, арештували недалеко від Василіанського мосту й відправили до в’язниці в «Бригідках». Через днів десять, незадовго до відступу німців із Луцька, його просто звільнили і він із кількома земляками подався додому через Ковель. Як виявилося, німецькі війська вже почали відступати з Маневичів і в Ковелі було чимало вивезених маневичан. Там він віднайшов мою бабцю з її меншою сестрою Яніною. Але тоді вони ще не зрозуміли, що потрапили в пастку і вир бойових дій. Далі їхати не було змоги. Там вони пережили облогу Ковеля. Два фронти фактично завмерли під Ковелем на кілька місяців: з одного боку – гітлерівські солдати, із другого – радянська армія. Напевно, це був найстрашніший період у житті бабці – весна й початок літа 1944 р. У Ковелі стояв страшенний сморід. Усе було всіяно трупами цивільних людей і солдатів, які ніхто не ховав. У місті вціліли лише кілька будинків.

Бабця з дідусем ночували в руїнах, спали у воронках, розуміючи, що за теорією ймовірності другий раз в одне й те ж саме місце снаряд не влучить. Бабця була одягнута у дві сукні та мала при собі бляшану коробку з фотографіями. Більше нічого не було: ні їжі, ні ліків, ні одягу. Кілька місяців вони прожили в тому Ковелі просто в нелюдських умовах. Були геть виснажені. Врешті їм вдалося вирватися на схід і перетнути радянський фронт», – зазначає Роман.

Як додає, після пережитого одним із символів домашнього затишку та безпеки для Казимири стала накрохмалена постіль. Коли вона лягала у своє ліжко, застелене накрохмаленою постільною білизною, усвідомлювала, що перебуває вдома, а не в ковельських руїнах, і заспокоювалася.

Останній потяг до Польщі

Відразу після війни, в червні 1945 р., більшість волинських поляків почали виїжджати до Польщі. Всі Сковронеки, крім Казимири, переїхали в Польщу та осіли в Лодзі. Покинути УРСР намагалася й бабуся нашого співрозмовника. На той момент Олексій та Казимира вже мали шестимісячну доньку Галину (1944 р. н.) – маму Романа Павлюка.

Казимира та Олексій Миткалики

«Дідусь Олексій категорично не хотів покидати Маневичі, хоч багато мішаних родин виїжджали в рамках репатріації, організованої урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення. Бабця, однак, вирішила, що має їхати. Вона дізналася, коли відправляється потяг, і зважилася на втечу з немовлям. Дідусь після війни працював на пошті, відновлював пошкоджені лінії, і коли він був на роботі, бабця зібрала якісь речі, схопила мою маму й поїхала. Повернувшись додому й побачивши порожній дім, дідусь усе зрозумів і кинувся навздогін. Дістався Ковеля якимось товарняком, адже всіх репатріантів спершу звозили туди. На залізничному вокзалі облаштували спеціальний пункт, звідки людей направляли в різні міста Польщі.

Дідусь розшукав їх у натовпі. Він відібрав дочку і сказав бабці, що обіцяє виїхати до Польщі, але пізніше, бо треба ще вирішити якісь робочі питання, належним чином зібратися, попрощатися з його родиною. Він навіть пішов у вокзальний репатріаційний пункт і взяв там довідку з інформацією про відправлення до Польщі наступного потягу з переселенцями. Бабця не мала вибору. Вони разом повернулися в Маневичі. Згодом виявилося, що обіцяного потягу не буде і того драматичного дня це дійсно був, у прямому й переносному сенсах, її останній потяг до Польщі. Наприкінці 1950-х рр. організували ще одну хвилю репатріації, але родина, у якій народилася друга дитина – син Анатолій (1947–2011 рр.), на переїзд уже не наважилася. Після того кордон був щільно закритий і протягом багатьох років не йшлося не лише про переїзд, але й про короткочасну поїздку в гості до рідних», – розповідає Роман.

Діти Казимири й Олексія Миткаликів Галина та Анатолій

Казимира Миткалик із дітьми. Початок 50-х рр.

У 1958 р. у Лодзі помер Павел Сковронек. Казимира отримала телеграму від рідні, завірену лікарем, однак поїхати на похорони батька їй не дозволили. Уперше змога поїхати до рідні в Польщу з’явилася під час «відлиги». Відтоді Казимира часто навідувала близьких, але все життя неодмінно згадувала свою першу післявоєнну поїздку до Польщі в 1960 р. і емоційну зустріч з ріднею після 15-річної розлуки.

«Бабця завжди хотіла в Польщу, бо там відчувала себе між своїми. Натомість її сестрам і брату страшенно кортіло повернутися в Маневичі. Сестра бабці Яніна якось згадувала: «Уже немає ні будинку, ні фабрики… Нічого не шкода, нічого не бракує – тільки лісу. Такого лісу, як у Маневичах, більше ніде немає». У неї був такий сентимент. І навіть їхні діти, які народилися вже в Польщі, мали той сентимент до Маневичів», – звертає увагу Роман.

Виміняла в солдатів фотоапарат за пиріжки

Удома в Казимири й Олексія діяв принцип двомовності: мама з дітьми розмовляла польською, а батько – українською. Казимира Миткалик наполягла родині чоловіка, що діти будуть охрещені в костелі. Оскільки костел у Маневичах був закритий, їх у 1950 р. охрестили в Луцьку, де ще діяла капличка на старому католицькому цвинтарі. Обох одночасно охрестив ксьондз Ян Рутковський, а їхньою хресною мамою стала колишня маневичанка Ядвіга Рибінська, яка померла кілька років тому (тут можна прочитати нашу розмову з її рідною сестрою Леокадією Труш).

«Перші післявоєнні роки були позначені тотальним дефіцитом. Не було не лише магазинів, але й роботи, грошей. Бракувало абсолютно всього. А в родині виховували двох дітей, яких треба було і годувати, і одягати. Бабця розповідала, що багато маневичанок вирішували це питання, виходячи на залізничну станцію до потягів, якими нескінченно їхали з Німеччини радянські солдати. Награбовані трофеї голодні червоноармійці охоче віддавали за пиріжки, вареники чи варену картоплю. Таким чином можна було дістати одяг, взуття і навіть дитячий візок. Одного разу наважилася на такий крок і моя бабця: спекла пиріжків і виміняла їх на пероні на фотоапарат Kodak. Із дідусем вони якось опанували складний процес фотозйомки та проявлення світлин і почали фотографувати всіх охочих. Гадаю, фотографій у Маневичах не можна було зробити протягом усієї війни, бо всіх власників місцевих фотоательє розстріляли в 1942 р. і поховали в масовій єврейській могилі.

Отож, розголос про можливість зробити фото поширився околицями й під дверима їхнього дому почали з’являтися мешканці навколишніх сіл, які, інколи всією родиною, у святкових поліських строях хотіли зробити сімейний знімок. Дідусь цілими днями працював, тож бабця фактично все робила сама. Вона фотографувала людей і, поки ті йшли десь базарювати або вирішувати справи, проявляла, друкувала й висушувала готові світлини у своїй імпровізованій домашній фотолабораторії. Звісно, в ті часи такі послуги не передбачали заробітку. Вдячні клієнти розраховувалися, як правило, такими необхідними харчами», ‒ розповідає Роман.

Пасхальний сніданок сім’ї Миткаликів

Упізнала через десятиліття в натовпі

Як з’ясувалося наприкінці 1940-х рр., Юзефа Лінтнера не розстріляли в Луцьку, а вивезли вглиб СРСР. Якби він залишився в Луцькій тюрмі, то, найімовірніше, його вбили би, як і тисячі інших в’язнів. Натомість він разом з іншими маневичанами, які теж отримали вирок «Без права переписки», потрапив до одного з радянських таборів. У 1942 р. Юзефа Лінтнера на підставі сталінської амністії звільнили і він у складі Армії Андерса дістався Тегерана.

Юзеф Лінтнер. 1945 р.

«Разом із ним у Тегерані був його маневицький товариш, який запропонував написати рідним і сповістити їх про те, що вони живі. Юзеф відмовився: боявся зашкодити, адже на той час Маневичі були окуповані німцями. Товариш таки написав додому, але, на прохання Лінтнера, про нього не згадав ні слова. Він не дав знати про себе, чим зробив фатальну помилку. Бабця згадувала, як родичі того товариша відразу похвалилися їй, що отримали лист із Тегерана», – говорить Роман.

До кінця Другої світової війни Юзеф Лінтнер служив у Північній Африці. Потім емігрував у Велику Британію і звідти розшукував дружину. Він був певен, що вона – в Польщі, а не в УРСР. Урешті через Червоний Хрест йому вдалося віднайти Сковронеків у Лодзі. Так він дізнався, що Казимира залишилася в Маневичах, має чоловіка та двох дітей. Своєю чергою Юзеф більше так і не одружився.

«Він мав дрібний бізнес неподалік Лондона і, будучи в літах, усе спродав і переїхав до Варшави. З бабцею він не спілкувався, але підтримував зв’язок із її сестрами в Лодзі. Від них він дізнався, що в 1990 р. бабця овдовіла. Тоді запропонував їй зустрітися у Варшаві: він навідріз відмовлявся приїжджати в Маневичі. Бабця не вагалася. Вона поїхала до нього в 1996 р.

Вона страшенно переживала. Як пригадувала, коли потяг під’їжджав до перону, почала нервувати: як впізнає Юзефа в натовпі столичного вокзалу через понад 50 років? А коли вийшла з потягу, то побачила чоловіка з букетом, який відходив від перону. Вона впізнала його зі спини – не мала жодних сумнівів, що це він, хоч і не бачила обличчя. Як казала, він їй немов намалювався.

Юзеф запропонував бабці доживати віку разом у Варшаві. Вона відмовилася. Наскільки складним і драматичним не було би її життя, але вона зрослася з тими Маневичами, жила своїми дітьми та онуками. Хоч знаю, що бабця тішилася, що наприкінці свого життя вони з Юзефом ніби примирилися, усвідомлюючи, що в усьому винною стала безжальна війна», – акцентує Роман.

Паломництва на Волинь

Після розпаду СРСР у Маневичах відродили католицьку парафію та зареєстрували відділ Товариства польської культури імені Еви Фелінської. Його відразу очолила бабуся нашого співрозмовника Казимира Миткалик.

Казимира та Олексій Миткалики з онуками Романом і Богданом. 1974–1975 рр.

«Після встановлення радянської влади костел у Маневичах розграбували. Храм вище вікон завалили сіллю, яку так і не використали. З роками вона скам’яніла й перетворилася на суцільну брилу. Склепіння з дахом завалилося. Наприкінці 80-х рр. це була руїна. Пам’ятаю, як малим кілька разів був там із бабцею. Запитував у неї: може, колись зроблять ремонт? Вона лише сумно посміхалася у відповідь. І ось на початку 90-х рр. зібралися місцеві поляки й зареєстрували парафію. Почалося відродження костелу. Першу месу на сходах зруйнованого храму відправив отець Ян Мухарський. Поки відбудовували костел, щонедільні меси відбувалися в тісній хрущовці бабці. Пам’ятаю, як у її квартирі збиралися люди на чолі зі священником. Удома в неї богослужіння відправляли ксьондзи Людвіг Камілевський, Адам Галек і Казимир Зайонц», – пригадує Роман.

Першим настоятелем відновленого костелу в Маневичах призначили Адама Галека. У червні 1995 р. храм повторно урочисто освятив Луцький єпископ Маркіян Трофим’як.

Наш співрозмовник розповідає, як після здобуття Україною незалежності в рідні місця почали приїжджати колишні мешканці волинських міст і сіл: «Німці, євреї, поляки, які жили в різних країнах світу, почали приїжджати на Волинь ніби у своєрідне паломництво. Згодом стали приїздити їхні діти та онуки. Такий феномен. На початку 90-х рр. у Маневичах, Костополі, Сарнах, Ковелі та інших містечках щотижня можна було побачити автобуси, заповнені людьми. Багато хто їхав, навіть не маючи адрес. Коли такі мандрівники приїжджали в Маневичі й запитувала перехожих, чи знають вони людину, яка може щось пам’ятати, їх скеровували до моєї бабці».

До Другої світової війни в Маневичах мешкало кільканадцять німецьких родин. Усі виїхали в 1938 р. «Найкращі подруги дитинства бабці та її старшої сестри Хелени були німкенями. І тут у 90-х рр. у Ковель приїхали дві німкені, взяли таксі й вирушили до Маневичів. Вони хотіли просто прогулятися містечком, у якому виросли. Як приїхали, розпитали місцевих, чи є хтось зі старожилів. Їх направили до бабці. Вони прийшли, представилися польською мовою. А це були її найкращі подружки. Уявіть! Як виявилося, після війни ці німкені намагалися відшукати бабцю через Червоний Хрест і отримали відповідь, що жінка з таким ім’ям і прізвищем (мабуть, тезка) виїхала в Польщу й померла… Вони активно спілкувалися аж до смерті. Німкені ще кілька разів приїжджали в Маневичі, а бабця їздила до них у Німеччину», – продовжує розповідь Роман.

Як додає, протягом останніх 20 років її життя, у бабусі гостювала неймовірна кількість людей. Її познаходили маневичани, які оселилися в різних країнах світу – від Канади до Австралії. Казимира щодня писала листи, а на онука Романа поклала почесний обов’язок адресувати конверти.

«Бабця мала неабиякий хист до писання і розповідей. В останні роки її життя я вражався, скількох кореспондентів вона мала у всьому світі. Застати її вдома за написанням листа – це була звична справа. Наскільки я пригадую, листів, які мали менш як чотири-п’ять сторінок, вона не писала. На свята я часто дарував їй ручки та інше канцелярське приладдя, що викликало посмішку в моїх товаришів. Перед Різдвяними святами, коли вона хотіла привітати листівками своїх знайомих, на поштові марки витрачала майже всю пенсію. Зате інколи вона отримувала десь з-за океану повідомлення, в яких їй розповідали, що її листи неодноразово публічно зачитують перед зібраннями колишніх маневичан чи волинян. Неодноразово своїми спогадами і розповідями бабця ділилася також на сторінках двомісячника «Wołanie z Wołynia», який із 1994 р. почали видавати в Острозі», ‒ згадує Роман.

Казимира Миткалик (у дівоцтві Сковронек)

«Удома завжди говорили про минуле»

Батьки нашого співрозмовника Галина Миткалик і Юрій Павлюк (1937 р. н.) одружилися 1966 р. Мама працювала вчителькою математики, тато – вчителем історії. У сім’ї виховували двох синів: Романа (1971 р. н.) та Богдана (1968 р. н.).

Галина Павлюк (у дівоцтві Миткалик)

Галина Павлюк ще в середині 1990-х рр. очолила відділ ТПК імені Еви Фелінської в Маневичах. Понад 25 років вона навчала дітей польської мови в суботній школі при організації. Її маневицькі вихованці неодноразово здобували призові місця на різноманітних декламаторських, поетичних і пісенних конкурсах. За свою діяльність Галина Павлюк отримала почесну відзнаку міністра культури і національної спадщини РП «Заслужений діяч польської культури» та медаль «Pro Memoria».

Роман Павлюк закінчив географічний факультет Волинського державного університету. Із моменту відкриття Генерального консульства РП у Луцьку пропрацював 11 років у дипустанові. Згодом співпрацював із турфірмою з Любліна та проводив для польськомовних мандрівників кількаденні екскурсії історичною Волинню. Останні чотири роки працює в редакції «Волинського монітора». Також проводить благодійні екскурсії Маневичами – за донат місцевим військовослужбовцям.

«Я дуже захоплююся архітектурою та історією. Тяга до історії в мене була змалку, бо вдома завжди говорили про минуле. Радію, що за життя своїх бабусь і дідусів я встиг багато про що в них розпитати. Ми і нині вдома часто говоримо про історію», – наголошує Роман.

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Романа Павлюка

На головному фото: Казимира (в дівоцтві Сковронек) та Олексій Миткалики з дітьми. 1949 р.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП