Історія римо-католицької парафії в Маневичах нараховує вже майже століття. А розпочалася вона на військовому цвинтарі часів Першої світової війни, де були поховані солдати австро-угорської і німецької армій.

У 1915 р. на цьому цвинтарі звели дерев’яну каплицю. Після закінчення війни, коли Маневичі вже належали Польщі й почали інтенсивно заселятися, саме ця каплиця стала першим костелом заснованої в 1923 р. римо-католицької парафії. Після створення парафії її перебудували на костел для католицької громади. Згаданий цвинтар знаходився неподалік залізничної станції. На жаль, після Другої світової війни він був повністю знищений, але в австрійських цифрових архівах збереглися його світлини.

Каплиця на військовому цвинтарі в Маневичах, на місці якої був побудований перший дерев’яний парафіяльний костел. 1916 р. (фото із цифрового архіву Національної бібліотеки Австрії)

Першим настоятелем парафії став отець Аполінарій Тарногурський. Із 1926 р. протягом двох років парафією опікувався Францішек Рутковський, життя якого обірвалося в червні 1941 р. у Луцькій тюрмі: органи НКВС розстріляли його разом із сотнями інших в’язнів. У 1928–1931 рр. у парафії служив отець Ігнацій Романовський. Саме за його настоятельства наприкінці 20-х рр. у містечку, яке стрімко розвивалося, виникла потреба у зведенні більшого костелу. Маневицький землевласник Антоній Бірар безкоштовно надав під будівництво храму земельну ділянку поряд із цвинтарем польських легіонерів, наприкінці вулиці 3 Мая (тепер вулиця Слупачика), яка з’єднувала цвинтар з бельгійською паркетною фабрикою Огюста Ляшаппелля. Варто відзначити, що на цьому цвинтарі ще в 1929 р. у присутності польського президента Ігнація Мосціцького відкрили пам’ятник, який зберігся до сьогодні. До речі, це був єдиний в історії Маневичів візит чинного президента.

Отця Романовського, який передчасно помер у 1931 р., поховали на цьому ж цвинтарі, де вже планувалося будівництво нового костелу. Після раптової смерті настоятеля цю посаду тимчасово обійняв Мар’ян Токажевський. Згодом єпископ призначив настоятелем отця Болеслава Ястшембського, який став ініціатором будівництва костелу і навіть керував будівельними роботами.

7 жовтня 1934 р. недобудований храм Преображення Господнього освятив луцький вікарний єпископ Стефан Вальчикевич. Будівництво й оздоблювальні роботи повністю завершили протягом кількох наступних років.

Завершення будівництва нового мурованого костелу. 1935 р. (фото з колекції Віктора Літевчука)

Новий костел став найбільшою і найпомітнішою будівлею Маневичів і лишався єдиним християнським храмом у селищі аж до початку 1990-х рр. У просторовому вирішенні ця святиня – це тринавова псевдобазиліка з трансептом і гранчастою апсидою, вкрита стрімким двоскатним дахом. Архітектурний образ будівлі, зведеної у стилі конструктивізму, створює оригінальна ступінчаста форма всіх чотирьох фронтонів, навіяна пізньоготичною і ренесансною житловою архітектурою Німеччини й Голландії ХVI ст. Головний фасад костелу акцентований великим арочним вікном та був раніше декорований латинським написом «Sursum Corda», який до сьогодні не зберігся. У різних джерелах трапляються спогади очевидців про те, що новий маневицький костел вражав, насамперед, високохудожнім паркетом, вітражами та органом. На жаль, жодних світлин із довоєнним інтер’єром ми не знайшли.

У 1936–1944 рр. при костелі діяла чернеча спільнота сестер-терезіянок, які утримували сиротинець і кравецьку школу для дівчат.

Після нападу СРСР на Польщу у вересні 1939 р. костел не закрили. Незважаючи на тотальні репресії проти місцевого населення, парафія й надалі функціонувала. Діяв костел також і протягом усієї німецької окупації. У червні 1942 р., заразившись тифом, передчасно помер багаторічний настоятель парафії Болеслав Ястшембський. Його могилу й сьогодні можна побачити на прикостельному цвинтарі, її легко розпізнати за лаконічним написом: «Фундаторові костелу – парафіяни і співвітчизники».

Наступним настоятелем призначили молодого волинського священника Едмунда Доманського, який опікувався парафією до Різдва 1943 р. Саме тоді в маневицькому костелі відправили останню перед десятиліттями небуття месу. Відомо, що отець Доманський помер у польському Плонську в 1984 р., а у 2002 р. його іменем назвали школу в містечку Ілов, яку колишній маневицький священник заснував і очолив у 1945 р.

Після встановлення радянської влади наприкінці Другої світової війни костел уже не функціонував, його інтер’єр повністю знищили й розграбували. У храмі почали складувати тонни солі, яку так і не використали. Сіль із роками скам’яніла й перетворилася на суцільний моноліт, який займав майже половину об’єму всього костелу. Під кінець 80-х це була вже справжня руїна – без даху й вікон.

Відродження костелу розпочалося на початку 90-х рр. У 1990 р. першу святу месу на сходах зруйнованого храму відправив отець Ян Мухарський – капуцин, який прибув із Чикаго відновлювати життя католицької парафії в Любешові. У 1992 р. костел повернули відродженій католицькій парафії. Його почали поступово відбудовувати. З довоєнного інтер’єру храму збереглися лише кілька ікон та вівтарне Розп’яття – їх переховували у своїх домівках колишні парафіяни. Першим настоятелем відновленого костелу став отець Адам Галек, а 4 червня 1995 р. відбулося урочисте повторне освячення маневицького костелу під титулом Зіслання Святого Духа, яке здійснив львівський вікарний єпископ Маркіян Трофим’як. У 1995–2001 рр. парафію очолював отець Казимир Зайонц, а з 2001 р. настоятелем парафії є отець Анджей Квічаля.

Інтер’єр костелу Святого Духа, 2019 р. (фото Марти Войнаровської)

У костелі до цього часу тривають відновлювально-ремонтні роботи. Недавно в ньому були освячені нові вітражі, виконані за ескізами польського художника середини ХХ ст. Януша Влодарського.

Сьогодні римо-католицький костел Святого Духа має статус пам’ятки архітектури.

Костел Святого Духа (фото Романа Павлюка)

Костел у Маневичах (фото Марти Войнаровської)

Костел Святого Духа (фото Гжегожа Юрека)

Пастерка в маневицькому костелі, 2019 р. (фото Романа Павлюка)

Роман ПАВЛЮК