Світлій Пам’яті Ришарда Сєвєрського з видання «Мій волинський день»

Мене звати Ришард Сєвєрський. Нижче подаю короткий відрізок мого 11-річного життя у Ковелі на Турії, що на Волині.

Ця по-трагічному сумна ніч розпочалася чотирма роками раніше, 12 травня 1935 року. Причина: смерть Маршала Польщі Юзефа Пілсудського. Країна була охоплена жалобою. Місто Ковель було сумне від трауру. Тоді мені виповнилося 10 років, я навчався в загальній семирічній школі ім. Тадеуша Костюшка в Ковелі. Я був зухом у градації зух, харцер, орлята і стрілець.

Під час жалобної академії в загальній школі ім. проф. Ігнація Мосціцького я поставив запитання ведучому:

– Друже, хто нас захистить від більшовиків?

Почув у відповідь: «50-ий Полк кресових стрільців із генералом Юліушем Драпеллою». Такий підрозділ перебував у Ковелі.

На завершення академії прозвучав траурний марш:

«Це неправда, що Тебе вже немає.

Це неправда, що Ти вже в труні.

Хоча плаче сьогодні уся польська земля,

Уся польська земля сьогодні в жалобі».

Я мав старшого брата Тадеуша, котрий був діячем Стрілецької спілки в Ковелі, а згодом став солдатом ковельського підрозділу. Він уперше взяв мене на патріотичну стрілецьку академію, де хор співав пісні, три з яких мене підкорили:

Перша:

«Улі-дулі,

Коли впаду від кулі,

Поклоніться моїй матусі,

Поклоніться татові й землі,

Скажіть, що я тужив за ними».

Друга:

«Не дбаю, яка настигне мене кара,

Міна, Сибір чи кайдани.

Завжди я підданий вірний

Працювати буду для царя».

Третя:

«Вперед, дружино стрілецька,

Прапор догори свій підніми!

Жодна нас зрадницька сила

Знищити не зможе, ні зім’яти».

Швидко летить час. Академії, святкування Третього травня, а особливо великі маневри війська з парадом у Луцьку переконують у тому, що ми не віддамо «навіть ґудзика».

Наближається 1939 рік. Ми проживаємо неподалік залізничного вокзалу на вулиці Домбровського. Тут було залізничне містечко: п’ять мурованих будинків і два бараки.

Цікава залізнична станція у Ковелі. Вона бачила багато воєн, переправлення солдатів у неволю, цивільних до Сибіру, радянських військових на Фінську війну в тридцятих роках.

Вулиця пробігає паралельно до колії. Там є гуртожиток для персоналу, що займається обслуговуванням транспорту на залізничному вокзалі. У серпні в газеті «Dzień dobry» та по Польському радіо все частіше з’являється інформація про військову загрозу. Єдине радіо було у нас. Слухачі не поміщаються в помешканні. Батько ставить радіо на підвіконні. Слухачі збираються в саду. Чудова погода. Посилений рух на залізничній станції в Ковелі викликає неспокій. Тут вузлова станція, двосторонні перони, вхід на станцію через тунель. На під’їздах до колії зупиняється багато транспорту. Наприкінці серпня друг вигукує:

– Рисєк, ходімо, на платформі завантажується Польське військо.

Я вже на платформі:

– Панове, куди їдете?

– На війну, бити Гітлера!

Заглядаємо до деяких залізничних вагонів. Звідти нас проганяють жандарми.

На другий день їдемо на сусідню вулицю Колодніцьку: там старші копають протибомбові зигзагоподібні рови. Увечері батько повчає, що коли будуть авіанальоти, то щоб ми не йшли разом в один рів, щоб бомба не вбила нас усіх; а було нас семеро.

Уже є втікачі з Познаня, Бидгощі, Шльонська. Змучені йдемо спати.

Перше вересня 1939 року. Я проснувся від сильного шуму. Шоста година ранку. Вибігаю в трусиках на подвір’я, де зібралося багато людей. Кричать: «Війна!!!».

Залізничники просять увімкнути радіо, мама це робить, бо батька немає. Радіо підтверджує, що німці напали на Польщу й бомбардують усю країну. Одна бомба впала на вулиці Колодніцькій, інші, правдоподібно, на «другий Ковель» і Кошари. Німці мали старі карти, які показували, що саме  там знаходилися склади з боєприпасами.

Уранці приїхав мамин брат із Радома. Ковель переповнений людьми. Вони відкривають вагони, крадуть шинки, взуття і спирт із цистерн. Ніхто на це не реагує. Надходить інформація, що друга сильна відсіч Польського війська проти німців буде на річці Буг.

Побоюючись бомбардувань, утікаємо за три кілометри від Ковеля, до лісу. У лісі вже багато людей, розпорошено зупиняються невеликі підрозділи озброєного та неозброєного війська. Це підрозділи, що перебували неподалік від радянського кордону.

Увечері повертаємося до місця проживання: німецьких нальотів уже немає. Батько з транспортом поїхав до Львова. У місті – беззаконня, тисячі втікачів від німців з усієї Польщі. Багато людей грабує залізничний транспорт. На вулицях міста цивільні групи українців та євреїв із червоними пов’язками затримують польських солдатів, забирають зброю, паски, наплічники, а в декотрих і взуття.

На залізничній станції зустрічаю втікачів: лікарку і дві медсестри із залізничної лікарні в Бресті над Бугом. Приводжу їх додому, де мама допомагає їм, щоб вони могли вирушити у подорож до Румунії. Це помічники ковельських лікарів: Лебле, Туровського і Домбровського. Удома багато польських солдатів, переодягаються в цивільний одяг. Мама запікає курей, я на велосипеді розвожу їх за вказаними адресами. Не знаю, хто цим керував. Підозрюю, що ті, хто пізніше допомагав нам утекти від НКВС.

Батько повертається зі Здолбунова. Він працював там кондуктором на залізничному транспорті. Його відвідує заслужений легіонер пан Нєцкула. Разом вони почали знищувати фотографії та документи. Батько був членом Федерації польських залізничників. Почали від вишитого золотими нитками орла, що висів на стіні, його батько отримав у нагороду. Орла загорнули в церату і вклали до слоїка, який увечері мати закопала в саду перед вікном. Усі фотографії та листи, за винятком свідоцтв про народження мами, батька і дітей, були спалені.

16 вересня 1939 року  батько втік із Ковеля. Мама сказала, що живий, проте далеко поїхав.

Уранці 17 вересня 1939 року я побачив три літаки, які низько летіли. На крилах вони мали радянські зірки. Із них скидали листівки, в яких були заклики повстати проти офіцерів Польського війська та польських панів. Це ще не була остання ніч свободи.

Коли я опинився на вулиці Колодніцькій, то побачив багато радянського війська. Півдня йшли солдати, які були схожі на банди. Вони мали різні шапки із шипами та зірками, плащі знизу були вистріпані, на плечах висіли мішки на шнурках, нетипові великі карабіни типу «Libela», різні черевики: брезентові, валянки і калоші.

Періодично на коні проїжджав офіцер. Я сидів на вулиці приблизно чотири години, проте не бачив жодного автомобіля. Офіцери були без знаків розрізнення, тільки на петлицях шинелей і мундирів мали кубики, прямокутники, квадратики червоного кольору. Ішли тисячі солдатів. Я зрозумів, що більшовики напали на Польщу, але тішився, що це така армія, яку польський солдат переможе.

Пізно увечері біля наших будинків зупинився якийсь підрозділ радянського війська. Заграла гармошка і я почув спів:

«Если завтра война

Если завтра поход

Мы сегодня к походу готовы

Помню псов-атаманов

Помню польских панов

Помню русские наши штыки».

Я тоді зрозумів, що ніч із сімнадцятого на вісімнадцяте вересня 1939 року буде моїм «Останнім днем Свободи».

Написано в березні 2011 року
Ришард СЄВЄРСЬКИЙ, Радом

На фото:  1. Ковель, залізничний вокзал. 2. Автор цього спогаду в Ковелі в 1939 році. «Прошу звернути увагу на шкільну форму, особливо на шапку, на якій мені вдалося носити орла і біло-червону смужку до 1942 року», – так у 2011 р. прокоментував цю фотографію Ришард Сєвєрський.