Леокадія Труш народилася і все життя мешкає на Волині. З нами вона поділилася історією своєї родини, переплетеною з минувшиною краю, – такою ж складною й інколи трагічною.

Дідів і бабусь не бачила

«На жаль, я не бачила жодного свого дідуся чи бабусі», – починає розповідь 96-річна полька Леокадія Труш із Луцька.

Йоанна Гавришко, матір Леокадії, походила зі Старої Синяви на Поділлі (сучасна Хмельницька область). У 1920-х рр. вона нелегально перейшла біля Підволочиська польсько-совєтський кордон і за якийсь час оселилася в Маневичах. Дівчина влаштувалася на роботу на фабрику паркету. У цьому ж містечку був на заробітках поляк із Радома Пьотр Сєк. Він працював вантажником на місцевій залізничній станції. Невдовзі після знайомства молоді люди побралися. Пьотр був старший за Йоанну, якій на момент одруження виповнилося всього 16 років.

Молода сім’я придбала невеликий будинок. У 1925 р. у подружжя народилася старша дочка Ядвіга, через два роки на світ прийшла Леокадія (1927 р.). Потім, з інтервалом у два роки, народилися Станіслав, Мечислав і Тереза. Загалом сім’я виховувала п’ятьох дітей. Як згадує Леокадія, на їхній вулиці по-сусідству жили майже виключно євреї, адже Маневичі були містечком.

Якогось дня в липні 1936 р. батько прийшов додому з роботи поснідати, сів за стіл і сказав старшій дочці Ядвізі: «Біжи-но, поклич маму. Мені щось недобре». Доки Йоанна прибігла, Пьотр уже помер. «Зупинилося серце. Тож батька я теж майже не пам’ятаю», – зітхає Леокадія Труш. Їй було тоді дев’ять років.

Батьки Леокадії – Йоанна Гавришко та Пьотр Сєк

Сирітське дитинство

«Мама вічно була завантажена роботою. Вдень – на фабриці, а після зміни вечорами прала білизну сусідам-євреям, щоб заробити на шматок хліба. В неї було важке життя. Я маму любила. Забрала її потім до себе. Вона в мене доживала віку», – згадує співрозмовниця.

Як розповідає Леокадія, якось мама віддала її на літо в сусіднє село пасти корову. Село було за лісом поблизу містечка, але назва його стерлася в жінки з пам’яті.

«Мої господарі поїхали на базар у Маневичі. Пасу я хазяйську корову, сиджу на межі, читаю книжку. Аж тут помітила, що кінь вліз у город. Там був посаджений горох, то кінь геть увесь той зелений горошок з’їв. Ну, думаю, ото вже мені буде від господарів! Вигнала коня, сліди копит позагортала землею й наробила пучками сліди на свіжій землі, наче то зайці шкоди наробили. Прийшла господиня, пішла в город: «Ой, увесь горох зайці поїли!» Тож вийшло, що я не винувата, все на зайців перевела. Понині той горох пам’ятаю!» – сміється Леокадія.

До школи вона пішла одразу до другого класу, адже навчилася читати й писати вдома, сидячи біля старшої сестри Ядвіги, коли та робила домашні завдання. Вчилася дуже добре, отримувала похвальні грамоти. Вже як була у школі, Леокадія вивчала катехизм, пішла до Першого причастя. Мама була набожною, ходила разом із дітьми на меси до костелу в Маневичах (зараз костел Святого Духа, у міжвоєнний період – Преображення Господнього).

У 1939 р., коли Волинь зайняли совєтські окупанти, Леокадію разом з однокласниками перевели на клас нижче, бо в СРСР навчальна програма була іншою.

Як згадує співрозмовниця, в сім’ї розмовляли польською, але після смерті батька і вже за совєтів – здебільшого українською.

Воєнні поневіряння

У червні 1941 р. Леокадія була в піонерському таборі біля Ковеля. «22 червня о п’ятій годині ранку нас підняли з ліжок і відвели до лісу. Діти спостерігали, як летіли німецькі літаки. В табір ми вже не повернулися – пішли на залізничну станцію. Кого не зустріли батьки, тих евакуювали вглиб СРСР», – говорить Леокадія.

За німців у школу вона не повернулася, бо потрібно було допомагати матері прогодувати менших дітей. Жили бідно, підтримкою було домашнє господарство, зокрема гуси, яких тримали. А ще матір із кумом, який жив по-сусідству, десь роздобули трохи різного краму – ниток, голок, ґудзиків, солі – і ходили селами. Міняли то на шматочок сала, то на миску борошна, то на кілька картоплин. Так і виживали.

Леокадія запам’ятала, як біля приміщення управління гміни зберігалася картопля, зсипана в кагати – копці. «Мама вдень обдивилася, зробила в огорожі дірку. Вночі із сусідкою пішла «на полювання». Залізла через штахети, копець роздерла, набрала тієї мерзлої картоплі. І така вона нам смачна була!» – згадує Леокадія. Також дуже апетитним був ще один «делікатес», який вона споживала в дитинстві. Це були млинці, спечені з подрібненої на тертці макухи.

Як на біду, старшу Ядвігу, якій було 16 років, записали для вивезення на роботу до Німеччини. Мати, рятуючи дітей, кинула те вбоге майно, яке в них було, і втекла із сім’єю з Маневичів.

На запитання про те, чи знає Леокадія про долю сусідів-євреїв, відповідає, не стримуючи сліз: «Вони були хороші люди. Коли ми покидали Маневичі, я бачила, як волочили за ноги євреїв, уже вбитих. Не хочу того згадувати. Оце слухала радіо 27 січня (в Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, – авт.), то вимкнула, бо не могла слухати».

Роботу Йоанна Сєк знайшла у фільварку в Шепелі, селі під Луцьком. За спогадами Леокадії, мама працювала на німецькій кухні. І старшим дітям робота знайшлася.

«Це був такий німецький колгосп. Щось трохи платили, часом давали картоплю. Нас у сім’ї було вже троє підлітків, і ми пішли на роботу. Нас троє працювало біля однієї скирти – до машини снопи подавали молотити. Як замешкаємося, німець нагайкою по спині кожному. Так що я куштувала німецької нагайки», – ділиться співрозмовниця.

Німці під час роботи у фільварку дали матері корову, щоб годувала дітей. Коли згодом сім’я перебралася на окраїну Луцька, корову забрала з собою. Її молоко врятувало родину в ті голодні роки.

Настав страшний 1943 р. «У Шепелі на пагорбі був замок, у якому на ніч збиралася пляцувка польської самооборони», – згадує Леокадія Труш. За її словами, діти спали в кімнатах, а старші хлопці та чоловіки, озброєні гвинтівками, несли чергування. Одного вечора до матері прийшла сусідка-українка, старенька бабуся, і попередила, що цієї ночі не варто ночувати вдома. Йоанна зібрала дітей й пішла до пляцувки. Переночували там, а коли прийшли зранку, то побачили вагітну сусідку, що жила через хату, мертвою, із розпоротим животом.

«Зараз тривогу вмикають, а в ті часи чуєш, що близько стріляють, то вискочиш у чому був і не знаєш, куди дітися. Приходилося всяко: і в картоплинні ночувати, і в лісі. Мама найменшу Терезу за руку, а ми всі за нею. В ліс підеш – не знаєш, із якого куща хто вилізе. Тяжкі то були часи. То тут горить, то там горить, то тут когось убили, то там… То бандерівці поляків, то поляки бандерівців… Що не поділили між собою?» – наново переживає в пам’яті ті часи Леокадія.

Після відступу німців сім’я перебралася до Луцька.

Залишилися в СРСР

Згідно з угодою від 9 вересня 1944 р. між маріонетковою ПНР та СРСР почався обмін населенням. Йоанна Сєк виробила всі потрібні документи. Пішла до священника порадитися. Лячно було вирушати в невідоме: п’ятеро дітей на руках, близьких родичів чоловіка не було серед живих. Ксьондз відмовив їхати, сказавши, що теж лишається. «Дамо собі якось ради тут», – обнадіював. Проте пройшло небагато часу і священник помер, а Йоанна Сєк із дітьми залишилася в СРСР. Як звали ксьондза, Леокадія не пам’ятає. Знає, що той був у поважному віці.

За її спогадами, в центральному вівтарі луцького кафедрального собору Святих Апостолів Петра і Павла був великий образ Матері Божої, який закривали ворота. На початку меси, коли відчиняли ворота, парафіяни виконували пісню:

«Witaj Królowo, Matko-Dziewicо,
Tyś najpiękniejsza z tej ziemi cór.
Witaj, Najświętsza Bogarodzico,
Ciebie pozdrawia anielski chór».

А як меса закінчувалася, ворота зачиняли і співали: «Żegnaj Królowo, Matko-Dziewicо».

Зазначимо, що тут ідеться про ікону Матері Божої Летичівської, Пані Поділля і Волині. 

Проте богослужіння тривали недовго, адже після серії арештів у 1945 р. католицьких священників, зокрема пароха Владислава Буковинського та єпископа Луцького Адольфа-Пьотра Шельонжека, кафедральний костел закрили. Католиків вигнали в каплицю на кладовищі. В 1954 р., після смерті останнього луцького пароха Яна Рутковського, її перетворили на Дім панахиди, а католики Волині залишилися без храмів і священників.

Спочатку сім’я Сєків знімала квартиру на вулиці Торчинській, у мікрорайоні Красне, а в перші повоєнні роки родині вдалося придбати власне невелике житло. До школи Леокадія не повернулася, адже була, як і багато хто тоді, «переростком». Дівчина пішла вчитися кравецького мистецтва в ательє. Пройшла всі кар’єрні сходинки: спочатку була ученицею, потім підмайстром, врешті стала майстром із пошиття верхнього жіночого одягу. Ательє містилося в центрі, поблизу вулиці, як її називає співрозмовниця, Совєтської (сучасна вулиця Лесі Українки).

Усе життя пропрацювала в ательє

Леокадія спочатку працювала в бригаді, потім перейшла на ремонт: кому штани вкоротити, кому пальто перешити. Офіційна зарплатня була невеликою – всього 60–70 рублів, а на ремонті додатково кілька рублів щодня можна було заробити.

Робота була сидяча, тож дівчата час від часу виходили, щоби пройтися швиденько вулицею й розім’ятися, а потім поверталися до праці. До речі, вулицею тоді їздили автобуси, це зараз вона пішохідна. Під час однієї з таких прогулянок «стометрівкою» Леокадія познайомилася з Олександром Трушем. На танці, які влаштовували «на болоті» (нині тут Центральний парк культури і відпочинку імені Лесі Українки), вона не ходила, бо не мала часу. «Мусила заробляти. Вдень – на роботі, а ввечері – на дому, в одного майстра. Він брав собі багато роботи, а я допомагала. Не було коли гуляти. «Стометрівку» пробігла – і додому», – згадує Леокадія.

Олександр не довго ходив на побачення, а майже одразу запропонував одружитися. Весілля відіграли 20 лютого 1955 р. Згодом у подружжя народилося двоє дітей: дочка Світлана та син Віталій. Чоловік Леокадії працював водієм.

Весільне фото Олександра і Леокадії Труш, 20 лютого 1955 р.

Спочатку молода сім’я жила на вулиці Щорса (зараз вулиця Олександра Богачука). Мешкали разом зі свекрухою. Хата була на одну кімнату, кухню й коридор, їсти готували на керогазі. В одній кімнаті жили три сім’ї: свекри, Олександр та Леокадія, а ще родина сестри Олександра.

Невдовзі молодята перебралися в нове житло. Ну, як у нове. Світлана, донька Олександра і Леокадії, описує його так: «Це була чи то невеличка хатка-врем’янка, чи то хлівчик. Будівля була нижче рівня дороги, і її вікна, мало того що в кімнаті й так було темно, вічно заляпували болотом автомобілі». Донька Леокадії Світлана Зінчук працювала вчителькою, зараз очолює Волинську спілку вчителів-полоністів України імені Габріелі Запольської.

Сім’я доньки Леокадії – Світлани Зінчук: чоловік Станіслав, доньки Оксана (зліва) та Ірина (справа)

Аж через 15 років сім’я переселилася у дім на вулиці Пролетарській (сучасна вулиця Рогова). Двокімнатна хата була не нова і без зручностей, але до будинку був проведений газ. А ще дім видавався всім дуже світлим, адже вікна були над землею.

Усе життя Леокадія Труш пропрацювала в ательє, лише на два останніх роки перед пенсією влаштувалася на Луцький автомобільний завод. Майже за спеціальністю – шила брезентові тенти. Робота важка, але платили там краще, та й було більше вільного часу. Саме народилася внучка Оксана, тож допомога бабусі по догляду за дитиною була не зайвою. «Хотіла і дочці допомогти, і на пенсію кращу заробити. І заробила – зараз 4000 гривень отримую», – усміхається співрозмовниця.

Леокадія Труш, 1970-ті рр.

У 1970-ті рр. Леокадія Труш, шукаючи родичів свого батька, надіслала запит до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Працівники організації відписали, що знайшли родину Сєків у селі Вiташин у Радомському воєводстві (існувало в 1975–1998 рр., – авт.). Леокадія написала листа й невдовзі отримала відповідь. Відписали діти батькового брата Северина та сестри Еви. «Так я знайшла своїх кузинів у Польщі. Коли ми отримали листа, поїхали до них у гості, познайомилися ближче. Потім багато разів їздили із сім’єю до них, а вони – до нас, ще за Совєтського Союзу. Спілкуємося досі», – розповідає Леокадія.

Згодом знайшли родичів по чоловіку Олександру Трушу. Він народився в селі Лукувек-Пєнькни, тож у нього також залишилася рідня на Холмщині.

Часи відродження

Як згадує Леокадія Труш, за совєтських часів їхня сім’я їздила на свята до костелу у Львові чи Кременці, адже у Волинській області жоден католицький храм не діяв.

Леокадія Труш із Кирилом Зінчуком, свекром доньки Світлани, 1990-ті рр.

У 1980-х рр. настали часи відносної релігійної свободи. Люди почали збиратися в громади, шукали можливості повернути храми. В Луцьку католики зустрічалися по домівках, у кого були більші хати, молилися разом. «Ми вмикали радіо, слухали разом передачі Служби Божої з Польщі, підспівували, беручи в них таким чином участь», – говорить Леокадія. За її словами, молитву завжди очолював молодий хлопець – Валентин Новак зі Зміїнця. Він працював у магазині, приймав пляшки. Згодом став священником, зараз служить у Білорусі.

Мама Йоанна, яка тоді була старенька й жила разом із дочкою, теж старалася не пропускати служб. Вона померла від інсульту 7 квітня 1990 р., у 86-річному віці. Напередодні її посповідав священник із Кременця Маркіян Трофим’як, майбутній єпископ Луцький, а ховав уже інший ксьондз, також із Кременця.

На початку 1990-х рр. розпочався процес повернення костелів католикам. І луцькі віряни намагалися повернути свій храм.

«Ой, скільки люди писали, скільки ходили по кабінетах, скільки просили, ночували під дверима костелу! Врешті нам відкрили стежку до сакристії в лівій наві. Відгородили її фанерними щитами від дверей до дверей, цим проходом ми могли пройти. Потім нам храм віддали повністю. Скільки ми сміття повиносили, скільки чистили, поки довели все до ладу», – зазначає Леокадія Труш.

Разом із донькою Світланою вони разом співали в костельному хорі, який організували сестри Марія та Крістіна. Леокадія мала гарний голос, навіть була солісткою.

У 1991 р. було створено Товариство польської культури на Волині. Одними із його перших членкинь стали Леокадія та її старша сестра Ядвіга.

Ядвіга теж мешкала в Луцьку, працювала економісткою у художньому фонді, померла два роки тому в 96-річному віці. Того ж таки року помер 91-річний брат Леокадії Станіслав, а наймолодша сестра Тереза померла в жовтні 2023 р., коли їй було 90 років. Ще в 1997 р. відійшов у засвіти чоловік Олександр, із яким Леокадія прожила 42 роки.

«Я одна залишилася, вже й по телефону немає з ким поговорити. Зараз нічого не бачу, нікуди не ходжу. Але не раз собі думаю, що якби пішла до костелу, то ще заспівала б», – говорить Леокадія Труш.

Леокадія Труш, 2024 р.

Анатолій Оліх

Фото походять з родинного архіву Леокадії Труш. Автор фото, зробленого у 2024 р., – Анатолій Оліх 

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.