«На початку 50-х років батьки почали будувати хату. Уже в 1956 р. перейшли сюди жити, якраз як я народився. Другу половину домівки ми з татом стали добудовували, коли мені було 13 років. Пам’ятаю, як допомагав йому копати фундамент. І так ми потрохи за сім років її добудували», – зазначає Володимир Бодрин із Гусятина Чортківського району Тернопільської області, парафіянин костелу Святого Антонія, член Надзбручанського товариства польської культури та мови.

Ми зустрілися з ним і його сім’єю в згаданому батьківському будинку, де нині пан Володимир мешкає з дружиною Євгенією, щоб записати його родинну історію. «Волинському монітору» він розповів про дідуся та бабусю по маминій лінії, тітку та сестру, які виїхали в Польщу, відновлення костелу Святого Антонія в Гусятині та створення місцевого товариства польської культури.

Бабусю поранили, коли прала речі на річці Збруч

Бабуся по маминій лінії Кароліна Созанська (1900–1928) – родом із села Самолуски (або Самолусківці, зараз Гусятинська громада). Її родина мешкала на території при в’їзді в Самолуски, яку місцеві називають Загоринка. Дід Володимир Мовчан (1897–1952) – із Гусятина. Його сім’я проживала неподалік місця, де зараз розташований будинок онука, тобто нашого співрозмовника.

«Дід Володимир був учасником Першої світової війни. Його молодим мобілізували. Знаю, що він потрапив у полон. Додому повернувся через шість років. Одружився з бабою Кароліною. Вони вінчалися в костелі в Гусятині. Побудували хатину: одна кімнатка і трошки сіней. Тоді люди хати болотом обмазували й соломою накривали. Такі були часи. Це ж 100 років тому було. Дід і бабка мали вісім моргів поля – там, як їхати на Личківці (Гусятинська громада, – авт.). Те місце люди називали Блавутиха. Працювали на землі. Тримали коня, корову. Бабка Кароліна була досить вправною жінкою. З молодих років усе вміла робити, смачно готувала. Вона готувала при костелі. У лісі був великий маєток і на великі урочистості бабку кликали туди готувати також. Моя мама Марія (1922–2020) народилася в 1922 р., а через чотири роки – її молодша сестра Зюнька (імовірно, повне ім’я Юзефа, – авт.). Обох хрестили в костелі в Гусятині», – говорить Володимир Бодрин.

У ті роки польсько-радянський кордон проходив, зокрема, по річці Збруч. За словами пана Володимира, «жінки ходили на річку прати одяг, мочити коноплі».

«Це було десь 1927 р. По ту сторону річки були росіяни, а тут – Польща. І російський прикордонник стрілив у бабцю, коли вона була на річці з іншими жінками. Поранив її в груди. Одразу її до Чорткова завезли. Викликали медика зі Львова. Врешті врятували її, але сказали, щоб береглася. Але то були тяжкі часи, до того ж після війни. І бабця десь трохи перемерзла, коли щось робила. Рана відкрилася. Вона померла в 1928 р. Мама з тіткою залишилися напівсиротами: мамі було шість років, а Зюньці – два роки. Згодом дід узяв собі другу дружину, Зофію. Напевно, думав, що буде легше. У них народилися спільні діти: син Юзеф і донька Анна», – каже наш співрозмовник.

Його мама з тіткою з дитинства допомагали батьку по господарству, на полі.

«Бідували вони. Дуже тяжко було. І зимно було. Носили патики з лісу, щоб опалювати хату. Мама ходила до лісу з бабою (мамою свого тата). В них була старенька хата. Я ще пам’ятаю ті хати. Вони були під соломою. Із маленькими віконечками. Були дуже люті зими, тому люди не робили великі вікна. Одні двері до сіней і одна кімната. Все. Більше нічого не було. Прадід  з прабабою жили трошки нижче від нас, а біля нашої теперішньої хати впритул стояла ще старша хата. Мій тато її зніс, як цю збудували, бо була аварійна, ще за Австрії зведена. Як мені було шість років, то я гонив пасти кіз. Мама купила козу і мене відправляла пасти її з козенятами. То я пам’ятаю ту стару хатину: ми там кіз тримали», – зазначає пан Володимир. 

Сестра поїхала до тітки в Польщу й не повернулася

Як переповідає Володимир Бодрин, після 1939 р., за першої радянської окупації, його тітка зуміла виїхати разом з іншими поляками, які мешкали в Гусятині та околицях.

«Тоді поляки виїжджали й рідна сестра мами Зюнька поїхала з родичами. Їй було 13 років. Вона потрапила у Вроцлав. Згодом вийшла там заміж, народила двох дочок. До речі, її чоловік був родом із села Самолуски. Чому мама і дід тоді не поїхали, я не знаю. Я питався в мами, то вона казала, що вони думали-думали й не поїхали – лишилися», – додає наш співрозмовник.

Його батьки Марія Мовчан і Григорій Бодрин (1916 р.) одружилися в 1940 р. Зі слів Володимира, родину його батька свого часу вивезли на Надволжя: «Предків мого тата вивезли за Катерини ІІ після того, як розбили Запорізьку Січ. Вони потрапили в Удмуртію. Тато потім приїхав сюди. Він усе це мені розказував».

Григорія Бодрина мобілізували на радянсько-німецьку війну в 1941 р.

«Додому він прийшов аж у 1946 р. Як розповідав, рік був у полоні, але врешті якось зумів утекти, потім був у партизанах. Коли повернувся додому, працював на різних роботах. А мама робила на пошті, була листоношою. Вони возом на конях розвозили листи і посилки. Казала: бувало, що бандити їх перестрічали й все забирали.

Діда у Другу світову війну вже не призивали. У 1949 р., під час колективізації, діду сказали віддати корову, коней, землю та всі знаряддя праці, наприклад, плуг. Дід не хотів віддавати, але пригрозили, що якщо не зробить цього, то його в Запорізьку область вивезуть. Урешті дід мусив віддати до колгоспу все, що мав», – говорить Володимир Бодрин.

Він народився 1956 р. на хуторі Кринички (зараз увійшов до складу Гусятина). Пан Володимир – наймолодша дитина Марії та Григорія Бодринів. Його сестра Лідія народилася в 1947 р., а брат Валерій – у 1948 р.

Володимир Бодрин із татом Григорієм і мамою Марією. 1958 р.

Володимир Бодрин (посередині) з сестрою Лідією і братом Валерієм. 1958 р.

Володимир Бодрин із мамою Марією. Початок 60-х рр.

«Тато і мама ходили на роботу, сестра і брат вчилися в школі, бо ж вони були старші. Я маленький був. Ріс, як кажуть, мов горох при дорозі. Як мав три роки, то мене вже самого лишали вдома. Закривали, казали, щоб я сідав і дивився у вікно. І я як той чіпок сидів на столику, дивився у вікно.

Іноді лишали мене з бабою Зофією, другою дружиною діда. І їсти хотілося, а не було що. Пам’ятаю, що в баби в сінях стояла скриня. Баба замикала її на колодку, а ключ із собою носила. Там тримала сало, хліб, квашені огірки», – розповідає пан Володимир.

Як додає, половину цієї хати, де зараз проживає з дружиною, збудували ще його батьки: «На початку 50-х років тато з мамою почали будувати хату. Уже в 1956 р. перейшли сюди жити, якраз як я народився. Другу половину домівки ми з татом стали добудовували, коли мені було 13 років. Пам’ятаю, як допомагав тату копати фундамент. І так ми потрохи за сім років її добудували».

Матір нашого співрозмовника підтримувала контакти з родичами, які свого часу виїхали до Польщі. Наприклад, у 60-х роках її рідна сестра Зюнька приїжджала до Гусятина разом із чоловіком і дітьми.

«Моя сестра Ліда виїхала в Польщу в 1966 р. Вона ніби поїхала в гості до тітки Зюньки, рідної сестри мами, і там залишилася. А то ж були радянські часи. Тут нас сильно пресували через це, казали, що це зрада Батьківщини, що вона продала комсомол. Чого тільки не говорили. Служби викликали тата, а він же воював, був у полоні… Тато казав: вона ж не поїхала в Америку, вона поїхала в соціалістичну країну, до родичів і залишилася там вчитися. Кілька разів тата викликали. Згодом відчепилися», – пригадує Володимир Бодрин.

Також він розповідає, як за його дитинства вдома святкували Великдень: «Мама фарбувала яйця в цибулинні. В неділю, як ми сідали за стіл снідати, різала одне яйце на шматочки й ділила між усіма. Ще мама пекла багато пасочок. Вони були смачні – жовті, з родзинками. Ті паски, навіть якщо вони місяць постояли, можна було їсти. Ми з татом робили ковбасу, коптили її, а ще – м’ясо. Мама готувала голубці, холодець, тушковану капусту. Були переважно традиційні страви».

Зверху стоять Валерій із татом Григорієм Бодриним, Лідія (в дівоцтві Бодрин) та її дядько Юзеф. Сидять Марія Бодрин із сестрою Зюнькою. Поруч – їхні діти. Володимир Бодрин стоїть посередині

Сестра Лідія (в дівоцтві Бодрин) із чоловіком і дітьми. Вроцлав, 1981 р.

Марія Бодрин із донькою Лідією

Григорій Бодрин із рідною сестрою Анною

Вінчалися в костелі через 14 років

Наш співрозмовник закінчив школу в Гусятині в 1973 р. Відразу пішов працювати сантехніком на підприємство сільгосптехніки. У 1976–1978 рр. проходив службу в радянській армії, в Мурманській області.

«Там 50 градусів морозу було взимку. Навіть дерева не витримували й тріскалися наполовину, а надворі утворювалися такі бурульки, як трилітрові слоїки. Організовували ще зимові табори, коли ми мусили протягом місяця жити в наметах у лісі. Снігу по півтора метра треба було розчистити, щоб облаштувати палатку. Двічі їздив у Казахстан на вишколи. Тільки місяць добиралися в одну сторону», – каже Володимир.  

Після армії він повернувся на своє попереднє місце роботи, а згодом працевлаштувався на «Укртелеком», де працював аж до виходу на пенсію – приблизно 37 років.

Із майбутньою дружиною Євгенією Цвинтарною (1959 р. н.) Володимир познайомився на танцях. Вони одружилися в 1979 р., а вінчалися значно пізніше, в 1993 р., коли костел у Гусятині нарешті повернули католикам. Мають сина Валерія (1980 р. н.) та доньку Ірину (1985 р. н.).

Весілля Володимира Бодрина та Євгенії Цвинтарної. Серпень, 1979 р.

«Син народився в 1980 р., то ми його хрестили тут у церкві, бо костел був закритий, а вже доньку в 1985 р. мусили хрестити у Вільхівчику (село в Гусятинській громаді, – авт.). Тоді почали більше тиснути на людей і іншої змоги похрестити дитину не було. Ірина народилася 9 лютого, а хрестили ми її десь 28 лютого. Була дуже сильна зима. То ми машину пхали дорогою, бо не годні були проїхати через ті кучугури. Священник нас чекав-чекав, уже думав, що не приїдемо, але якось ми добралися.

Перше причастя Валерія Бодрина. Гусятин, 1991 р.

Перше причастя Ірини Бодрин. Гусятин, 1993 р.

У радянські часи взяти шлюб у храмі не було можливості. Костел у Гусятині був закритий. Радянська влада зробила там склад і скрізь повісила замки. То ми з Женею вирішили повінчатися після відновлення костелу. Його відкрили на початку 1990-х, а ми взяли шлюб у 1993 р.», – пригадує пан Володимир.

Члени його родини стали парафіянами костелу Святого Антонія в Гусятині після повернення цієї святині католикам. Часто на богослужіння онуків Валерія та Ірину до храму водила бабуся Марія, мама нашого співрозмовника. «Люди польського походження завжди гуртувалися біля костелу. Раніше серед них було багато старших людей», – додає Володимир Бодрин.

Одне з перших богослужінь у повернутому костелі. Гусятин, початок 90-х рр.

Біля костелу в Гусятині. Марія Бодрин стоїть у центрі. Її донька Лідія та онука Ірина стоять за нею

Його син Валерій – серед засновників Надзбручанського товариства польської культури та мови, історія якого розпочалася у 2013 р. Незмінним очільником товариства, яке понад 10 років діє в Гусятині та Сидорові, є Іван Пейко. Наш співрозмовник є членом ТПК.

«Я кілька разів їздив до Польщі. Уперше – в 1968 р. з мамою. Рідня мешкала, зокрема, в Оборніках, Кобєжице, Вроцлаві. Пам’ятаю, що ми відвідували двоюрідну сестру мами Ванду й мою рідну тітку Зюньку. Із мамою вони спілкувалися польською. Мама знала польську мову, адже встигла закінчити сім класів польської школи в Гусятині. Потім я їздив ще у 80-х роках до Польщі. До нас же приїжджали сестра Ліда з дітьми і тітка Зюнька зі своєю сім’єю», – говорить пан Володимир.

Володимир Бодрин. Гусятин, 2026 р.

***

Текст написано в рамках проєкту «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей», який реалізує редакція газети «Волинський монітор».

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Володимира Бодрина

На головному фото: Володимир Бодрин із дружиною Євгенією, донькою Іриною та батьками Марією і Григорієм. Середина 80-х рр.