«Мене як поляка формувала моя родина з обох сторін. Навіть бабуся Павліна Уніловська і дідусь Юзеф Пейко, які померли ще до мого народження, але про долі яких я довідався, вивчаючи свій родовід, мали великий вплив на мою польськість», – каже Іван Пейко, голова Надзбручанського товариства польської культури та мови, яке діє в Гусятині та Сидорові на Тернопільщині.

Родина Пейків

Іван Пейко багато років досліджує історію польських родів із Гусятина та Сидорова. Вивчає також історію свого роду. Його предки пов’язані із Сидоровом на Тернопільщині, Перемишлем і розташованими неподалік нього селами Липа й Косениці в Підкарпатському воєводстві Польщі.

У костельних книгах йому вдалося знайти інформацію про прапрадіда і прапрабабусю Матеуша і Марію Пейків, про яких він раніше нічого не знав. Це батьки Яна Пейка, його прадіда по батьковій лінії. Матеуш Пейко походив із Косениць, а прапрабабуся Марія – з Липи. Обидва села розташовані в Перемишльському повіті: перше – у гміні Журавиця, друге – у гміні Бірча.

«Мій прадідусь Ян Пейко походив із Перемишля. Прабабуся Анна була з Липи. Вони були римо-католиками. Померли одразу після Другої світової війни й спочивають на цвинтарі в Перемишлі», – розповідає Іван Пейко.

Його дідуся, сина Яна й Анни Пейків, звали Юзеф Пейко. Він час від часу відвідував Липу, де жила тітка. Саме там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Розалією.

«У Юзефа і Розалії Пейків народилися троє дітей: Аделія, Євстахія і Юзеф, мій батько (1925 р. н., – авт.). Вони жили в Липі, тут звели власний будинок. Дідусь Юзеф працював у місцевого поміщика на будівництві заводу з виготовлення черепиці. Першу партію черепиці його роботодавець передав йому, щоб він мав чим покрити будинок. Ще дідусь Юзеф працював ревізором по магазинах і знав німецьку мову», – каже мій співрозмовник.

У 1935 р. бабуся Розалія померла і дідусь Юзеф одружився з українкою Євою Водоляк. У них народилися дочки Яніна й Анна

Застав порожнє село

«Тітку Аделію, яка народилася в 1922 р., під час Другої світової війни забрали на примусові роботи до Німеччини. З тих пір про неї нічого невідомо. В 1942 р. помер дідусь Юзеф, а мого батька в 1944 р. призвали до Червоної армії. Знаю, що він брав участь у боях за Варшаву і Берлін. У 1946 р. повернувся до Липи й застав порожнє село, оскільки майже всіх жителів виселили до Радянської України», – продовжує пан Іван.

Він додає: «Насправді Єва з дочками могла лишитися в Липі, оскільки її покійний чоловік був поляком, але вона вирішила поїхати. Коли я запитав, чому вони не лишилися в Польщі, вона відповіла, що боялася зоставатися там сама, адже на той час майже все село виселили».

«Мої родичі з Липи на возі прибули до Перемишля. Далі вони цілий місяць їхали до Гусятина. І вже звідти прибули в Сидорів. Хто з переселенців був молодший і спритніший, той відразу зайняв найкращі з покинутих хат. Натомість Єва Водоляк із дочками поселилася на одному з найбідніших обійсть», – зазначає Іван Пейко.

Юзеф Пейко, довідавшись, що його мачуху й сестер виселили до Сидорова, вирушив їх відвідати. Через кордон у напрямку СРСР його пропустили, а ось назад до Польщі вже не випустили. За словами Івана Пейка, його тато завжди жалів, що виїхав із Польщі.

Родина Уніловських і Каракуль

У 1950 р. Юзеф Пейко одружився з Михайлиною Каракулею із Сидорова.

«Мого прадідуся по материнській лінії звали Ян Уніловський. Він народився в 1872 р. у Сидорові. Його дружина Агафія Чорна походила з Чабарівки (сьогодні в Чортківському районі Тернопільської області, – авт.). Вони виховували трьох дочок, Павліну, Петронелію й Марію, та сина Томаша», – говорить Іван Пейко.

Його бабуся Павліна народилася в 1900 р. Приблизно в 1918 р. вона вийшла заміж за Федора Каракулю, який у документах записаний як Теодор. Він народився в 1896 р. і також походив із Сидорова. У них було двоє дітей: Михайлина, мама Івана Пейка, і Марія, яка померла в п’ятирічному віці.

«У роки Першої світової війни дідусь воював у Франції. Він розповідав, що після війни пішки повертався додому. Коли я був маленьким, то цим не цікавився, а зараз, на жаль, уже не можу дізнатися більше», – зауважує співрозмовник.

Із родичами з Чабарівки, які нині живуть у Києві, він шукає інформацію про своїх давніших предків: «Вони знайшли, що наше спільне коріння пов’язане зі шляхетським родом Огоновських. Саме з нього походить моя прабабуся Агафія Чорна».

У різних гілках роду Уніловських прізвище записували як Уніловські або Аніловські. Друга версія виникла, найімовірніше, через помилку. Гілка Аніловських жила в Чабарівці. «Ці мої родичі стверджують, що Аніловські – це рідні мого прадідуся Яна Уніловського. Напевно, він приїжджав до них до Чабарівки і там познайомився з моєю прабабусею».

Досліджуючи історію роду Каракуль, Іван Пейко знайшов інформацію про одруження в сидорівському костелі свого прапрапрапрапрадіда Каєтана-Анджея Каракулі в 1795 р. Це були римо-католики й перші Каракулі в Сидорові. До того в місцевих костельних книгах таке прізвище не траплялося. «Хоч я знайшов інформацію, що ім’я Каєтан було колись дуже популярне на наших теренах серед вірмен», – додає Іван Пейко, припускаючи, що має і такі корені в історії свого роду.

«Каракулі були римо-католиками, але наприкінці XIX ст. у костельних книгах їх уже нема. Вони перейшли на греко-католицьку віру. Думаю, це відбулося через мішані шлюби», – припускає мій співрозмовник.

Білі фіранки з червоною стрічкою

«Приблизно у 1920 р. у Федора і Павліни Каракуль народилася донька Марія (як ми згадали вище, вона померла, коли їй було п’ять років, – авт.), а в 1924 р. – моя мама Михайлина. Через рік бабуся Павліна померла, дідусь Федір згодом одружився з українкою Юстиною Хамрик. Її першого чоловіка, який був на заробітках в Америці, злочинці викинули з корабля, коли той повертався додому», – продовжує Іван Пейко.

У дідусевого брата Дмитра теж померла дружина. В них підростали двоє хлопчиків, якими після смерті матері опікувалася бабуся Юстина. Її пан Іван згадує тільки теплими словами: «Вона і маму вибавила, і тих двох хлопців, і мною займалася. Померла в 1972 р., тож я її добре пам’ятаю».

Михайлина Каракуля навчалася в школі в Сидорові, до якої ходили місцеві українці та поляки. Старші люди в Україні найчастіше про такі школи згадують як про польські. Натомість Іван Пейко зазначає, що це була спільна школа, до якої ходило місцеве населення: і поляки, й українці.

У 1944 р. Михайлину арештував енкаведист Симонов, який побачив у їхньому вікні білі фіранки, підв’язані червоною стрічкою. «Він запитав, чому там висять польські символи, і до з’ясування обставин забрав її до Пробіжної, де була катівня. Там її тримали в підвалі цілий тиждень, роздягнувши до сорочки. Федір Каракуля, щоб урятувати доньку, наклав на віз продуктів і завіз енкаведистам. Її, на щастя, відпустили», – згадує пан Іван.

Його дід мав кілька гектарів поля і коней. У нього постійно працював один робітник, а ще одного він наймав на сезонні роботи. Після війни радянська влада забрала в нього дві пари коней, два вози та розібрала на будівельний матеріал для колгоспу половину господарської споруди.

«Перед цим брат бабусі Юстини, якого вивезли в Сибір, в одному з листів до неї писав, щоб дідусь не чинив опору совєтам, бо це страшні люди, які знищують усе на своєму шляху, і щоб віддав їм те, що забиратимуть. Проте розповідали, що дідусь дуже побивався із цього приводу, а згодом ще й був змушений піти працювати в колгосп», – каже Іван Пейко.

«Після одруження мої батьки, Юзеф і Михайлина, жили в Сидорові. В 1954 р. народилася моя старша сестра Марія, а в 1956 р. – я. Батько працював у колгоспі, був трактористом, електриком, розумівся на техніці і взагалі був майстром на всі руки. Мама була в колгоспі городницею. Вона померла у 2002 р., а батько – у 2013 р.», – розповідає Іван Пейко.

Юзеф Пейко і Михайлина Каракуля, батьки Івана Пейка

Іван Пейко в шкільні роки (шостий справа у верхньому ряду), 1971 р.

Сестра мого співрозмовника Марія працювала на цегельному заводі в Сидорові. Сам він навчався в житлово-комунальному технікумі в Чернівцях, потім працював на різних будовах, а останні десять років перед пенсією – в інвентарбюро в Гусятині.

Згадує, що в радянські часи на великі свята їздив із дідусем Федором до костелу в Борщеві. Католицький храм у Сидорові закрили в 1945 р., перетворивши на склад для зберігання зерна.

Врятувати костел

Сьогодні Іван Пейко – голова Надзбручанського товариства польської культури та мови, яке він заснував у 2013 р. Нині ця організація відзначає свій десятирічний ювілей.

«Усе почалося з костелу в Сидорові, – говорить він. – Попри склад у храмі, в ньому збереглися фрески, орган, ангели на бічному вівтарі. Проте після розпаду колгоспу храм лишили відкритим і невдовзі його почали нищити вандали. Я тоді жив у Гусятині. Одного разу зі мною зв’язалися Вітковські з Варшави з роду Пайгертів, які відвідали Сидорів. Вони тоді зайшли в костел і їх шокував його стан. Я поїхав до Сидорова, зачинив костел на замок, але це не допомогло – вандали його збили. Це повторювалося кілька разів. Було зрозуміло, що ще трохи і храм повністю зруйнується».

Костел у Сидорові

Зважаючи на це, Іван Пейко вирішив створити товариство, юридичною адресою якого стало місцерозташування костелу: «Ми заснували в Гусятині Надзбручанське товариство польської культури та мови, а тут, у Сидорові, створили його відділення».

Іван Пейко за свої гроші почав ремонтувати костел у Сидорові. Згодом частину коштів на порятунок храму зібрали місцеві мешканці, ще частину дав місцевий фермер. У храмі відремонтували двері, дах, вежі, повісили таблички про те, що об’єкт під охороною.

«Тоді вандали перестали сюди приходити. Це все дозволило врятувати костел Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Згодом ми почали організовувати тут служби на великі свята, запрошуємо на них священників-францисканців із поблизького Гусятина або домініканців із Чорткова, бо костел у Сидорові був колись домініканським. Проводимо тут спільні богослужіння, а також різні заходи товариства, як-от цьогорічне Національне читання, на яке до нас приїхали поляки Тернополя та Збаража», – наголошує Іван Пейко.

***

Того дня, коли ми зустрілися з Іваном Пейком, окрім костелу в Сидорові, відвідали місцеве кладовище. Тут поховані його рідні, а ще стоїть капличка, зведена його прадідом Яном Уніловським у 1900 р.

Іван Пейко біля каплички, збудованої його прадідом Яном Уніловським у 1900 р.

Дорогою до цвинтаря пан Іван показав мені землі, які колись належали Уніловським, і місце, де була хата Томаша Уніловського, яку розібрали совєти. «Будинок був великим, його розбирали вдень, а вночі Томаш із дружиною приходили до своєї хати і з власного зруйнованого обійстя потроху виносили будівельний матеріал, аби згодом збудувати собі хоч маленьку хатинку», – поділився Іван Пейко.

Іван Пейко під час прибирання цвинтаря

А ще розповів, що в Перемишлі нині живуть нащадки дідусевого брата Францішека Пейка. Францішек разом із сином Адамом приїжджав колись у Сидорів і Гусятин, а Іван Пейко раніше часто їздив до них у Перемишль. Поділившись із нами своїми родинними історіями, він зазначив, що досі вивчає історію свого роду. Нещодавно, наприклад, з’ясував, що Збігнев Пейко з Польщі, з яким випадково познайомився колись у Facebook, а потім подружився, – це таки його родич, адже вони мають спільних прадіда й прабабу, Яна й Анну Пейків.

Під час Національного читання в костелі в Сидорові у вересні 2023 р. разом із головою польського товариства у Збаражі Петром Байдецьким, консулом Кшиштофом Василевським із Генерального консульства РП у Луцьку та головою польського товариства в Тернополі Петром Фризом

Сергій Гладишук

На головному фото: Іван Пейко, 2023 р.
Автор фото: Сергій Гладишук.
Всі інші фото походять з родинного архіву Івана Пейка.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.