«У мене була велика і дружня родина. Ті, хто в силу різних обставин не виїхав у Польщу, не пожалкували, що залишилися. А ті, хто вимушений був покинути рідну землю, ніколи не забували, звідки походять», – зауважує Галина Підодвірна, в дівоцтві Стремецька.

Вона народилася й мешкає в мальовничому селищі Гусятин, що зараз входить до однойменної громади Чортківського району Тернопільської області. Є парафіянкою місцевого костелу Святого Антонія і однією з засновниць Надзбручанського товариства польської культури та мови.

Із пані Галиною ми зустрілися в приміщенні товариства, щоб записати її родинні історії.

Далі – пряма мова нашої співрозмовниці.

Майже всі виїхали

Наша родина тут, у Гусятині та околицях, жила ще з часів Першої Речі Посполитої. Усі питають: а де тут узялися поляки? Я відповідаю: ми не взялися нізвідки, ми тут завжди жили, і раніше нас, поляків, тут було значно більше.

Я знаю імена своїх прадідусів і прабабусь по татовій лінії. Це Вавро (1881–1947) і Францішка (1884–1947, в дівоцтві Королік) Малкевичі та Томаш (1852–1924) і Катажина Стремецькі. Обидві родини виховували по семеро дітей. Сім’я Малкевичів – Аполлонію (1906–1977, моя бабуся), Гелену, Юзефу (моя хресна мама), Зофію, Казимира, Яна і Станіслава. Стремецькі – Казимира (1907–1979, мій дідусь), Войцеха, Романа, Марію, Гелену, Антоніну та Анну.

Коли бабусі Аполлонії виповнилося п’ять років, прадідусь Вавро Малкевич із рідним братом Яном зібрався на заробітки до Америки. Тоді йому був 31 рік. Як розповів мені внук Гелени, Віктор Легкий, прадід вирушив на кораблі, який одним із перших дістався місця катастрофи лайнера «Титанік» у 1912 р., тобто прадідусь Вавро був свідком рятувальної операції.

В Америці він пропрацював кілька років. Чи багато заробив, не знаю, але бабуся Аполлонія жартувала, що, хоч красунею не була, женихів їй не бракувало, адже мала морги поля в придане.

Мені відомо, що прабабуся Катажина померла близько 1970 р. у Богатині, куди виїхала разом із дітьми. У Гусятині з родини Стремецьких залишилися тільки мій дід Казимир і його сестра Марія. Із Малкевичів своєю чергою не виїхали до Польщі лише моя бабуся Аполлонія і її сестра Гелена. Малкевичі облаштувалися в Оборніках-Шльонських.

Дідусь Казимир і бабуся Аполлонія Стремецькі мали чотирьох дітей: Болеслава (1930–2005, мій тато), Галину, Йосипа та Яна.

Тато розказував: коли він був підлітком, сім’я мала виїжджати в Польщу. Зібралися, навіть поскладали валізи на фіру – вже ось-ось мали їхати. Але молодша сестра бабусі Аполлонії – Гелена, вдова з донькою-крихіткою Станіславою на руках, – захворіла так, що не могла їхати. Її чоловік Ян служив у прикордонних військах і зник безвісти на війні. І мій дід Казимир заніс усі валізи назад і заявив: ми нікуди не їдемо, ми залишаємося. Тоді в Гусятині через різні причини залишилося ще кілька польських сімей. Більшість же виїхала.

Мій дідусь Казимир та бабуся Аполлонія мали 29 соток орної землі, коней, корову, плуг, борони, січкарню і віз. Дід дуже любив коней. Пам’ятаю, що одного коня звали Гнідий, а другого – Лисий. Вони були розумні, знали шлях додому, тож дід міг навіть задрімати на возі.

Дідусь працював у споживчій кооперації, розвозив гужовим транспортом по магазинах хліб, лимонад, ковбасу. Бабуся Аполлонія разом зі своєю сестрою Геленою виховували дітей, опікувалися господарством. Гелена ще працювала санітаркою в лікарні. Час від часу сестри їздили до Станіславова (зараз Івано-Франківськ) і Проскурова (нині Хмельницький), продавали там масло, сир, курячі яйця, а за виручені кошти купували дітям одяг, відрізи штапелю на літні сукні дівчатам.

Болеслав (крайній зліва) і Марія (четверта справа) Стремецькі. Оборніки-Шльонські, 1967 р.

Зліва направо стоять Болеслав Стремецький, його кузен Збишек, рідний брат Йосип Стремецький. Сидять рідні сестри Гелена та Аполлонія, рідна сестра діда Казимира Марія, хресна мама Юзефа. Знизу друга зліва – Станіслава (донька Гелени), далі – тітка Галина і стрийко Ян

На надгробках викарбувано «з Гусятина»

Коли залізну завісу трішки опустили, мої рідні почали їздити до своїх у Польщу: в Оборніки-Шльонські до Малкевичів і в Богатиню до Стремецьких. У 1965 р. мій дідусь Казимир уперше після довгої розлуки побачив свою маму Катажину, сестер Анну та Антоніну, брата Войцеха. Потрібно зазначити, що, хоч рівень життя в них був дещо кращий за наш, їм теж доводилося важко працювати. До того ж у них залишалася ностальгія за землею, де вони народилися.

Якщо вам випаде нагода побувати на цвинтарях в Оборніках-Шльонських або Богатині, то зможете побачити незвичні написи на деяких могильних плитах. Окрім імені та прізвища, дати народження й дати смерті, в куточку викарбувано «з Гусятина». Це вказує на те, що ті, хто відійшов у вічність, хочуть, щоб ті, хто залишився, пам’ятали про землю, яку їхні предки були змушені покинути. Тобто ті, хто виїхав, завжди пам’ятали, звідки походять.

Пригадую, коли в нас, у Гусятині, гостювали кузени мого тата, які були підлітками, коли виїхали в Польщу, то старалися відвідати ті місця, де стояли будинки, в яких вони народилися, локації, де гралися з однолітками, показували їх своїм дітям.

Хочу розповісти ще про рідну сестру дідуся Гелену Стремецьку. Вона була юною, коли під час Другої світової війни опинилася на примусових роботах у Німеччині. Після війни хотіла повернутися до Гусятина, але радянський режим заслав її в Республіку Комі, в місто Печора. Вона була змушена жити в землянці й тяжко працювала. Згодом одружилася, народила двох дітей. До України чи Польщі на постійне проживання так і не виїхала, однак приїжджала до брата Казимира і сестри Марії в Гусятин. Її діти проводили тут літні канікули. Востаннє її донька Зофія, тобто кузинка мого тата, приїжджала до нас у 2013 р.

Доля розкидала колись велику родину світом. Наприклад, донька сестри дідуся Антоніни – Данута – проживає з сім’єю у Франції, а син Анни – Янушек – мешкає в Німеччині.

Рідний брат діда Казимира Войцех із дружиною Вандою (четвертий і п’ята зліва). Крайня зліва Галина, крайній справа її чоловік Роман. Богатиня

Весілля стрийка Яна та Кристини. Збоку біля нареченої бабуся Аполлонія, з іншого боку дід Казимир. Зліва стоять Зофія (донька Гелени з Комі), Болеслав (в кепці), бабуся Гелена, Марія з сином Анатолієм на руках, біля неї на рівні дитини Гелена з Комі. Стоять зверху в центрі Григорій та Марія Бодрини. На фоні будинок, у якому жила бабуся Гелена. Серед дітей – Галина Підодвірна сидить четверта зліва. Приблизно 1958–1959 рр.

Навесні прилітають лелеки

Ще хочу розказати про долю Зофії (1924–1944), рідної сестри моєї бабусі Аполлонії. У 20-річному віці вона закохалася в командира російського гарнізону. Гарнізон деякий час стояв у Гусятині в роки Другої світової. Вони зустрічалися таємно. Коли гарнізон переводили, командир подарував Зофії свій годинник і пообіцяв повернутися по неї, щоб одружитися. Коли вона дізналася, що вагітна, і розповіла про це батькам, прабабуся Франя і прадід Вавро наполягли на аборті. Переривання вагітності коштувало Зофії життя. Через два-три тижні після трагедії в двері постукав командир, який приїхав по кохану… 

Через рік після смерті Зофії, в 1945 р., за загадкових обставин убили її брата Казимира (його дружина з сином Едвардом потім виїхали в Польщу), а в 1946 р. пропав безвісти брат Станіслав. Десь у ті ж роки знайшли мертвими брата прабабусі Франі разом із дружиною – подружжя Короліків. Їх убили, коли вони поверталися з ринку, а тіла скинули в криницю. Удома, в селі Колиндяни (нині однойменна громада Чортківського району, – авт.), батьків чекали двоє синів. Ті діти кілька діб пробули в хаті самі, ледь не померли з голоду.

Напевно, всі ці трагедії підірвали здоров’я пари: обоє померли 1947 р., спершу прабабуся Франя, а за пів року – прадідусь Вавро.

На їхньому обійсті в той час залишилися проживати дві сестри зі своїми дітьми: Аполлонія (моя бабуся) та Гелена. Зараз там мешкає молодший онук Гелени Олександр Легкий. Він звів новий будинок, а старий – розібрав. На місці останнього поставив стовп під гніздо для лелек. І щороку навесні здалека прилітають білі птахи з чорною ознакою. Кожну весну ми з трепетом чекаємо на їхнє повернення, а потім спостерігаємо за потомством. Я бачу їх із вікна своєї квартири. Вважаю, що ці Божі птахи – своєрідний символ пам’яті моїм предкам, що жили на цьому подвір’ї. Там народилися мій батько Болеслав, стрийко Йосип і стрийко Ян, тітка Галина, на честь якої мене назвали, і двоюрідна сестра тата Станіслава.

Найвищий на фото – син хресної Юзефи Владислав. Сидять бабуся Аполлонія, дід Казимир, який тримає онуку Галину Підодвірну, бабуся Гелена. Стоїть крайня справа Марія Стремецька. 1956 р.

Син має носити ім’я діда

На жаль, я практично нічого не знаю про своїх прадідусів і прабабусь по маминій лінії, а запитати вже немає в кого… Дід Петро Мехльовський (1910–1970) і бабуся Кароліна Блажій (1910–1988) мешкали неподалік Гусятина, в сусідньому селі Суходіл, мали п’ятеро дітей: Франчішека, Марію (1930–2014, моя мама), Дарію, Павла і Стефанію. Мені відомо, що бабуся Кароліна мала тільки одну сестру Марисю, яка виїхала до Гданська, а в діда Петра було троє братів.

Бабуся Галини Підодвірної – Кароліна Мехльовська, в дівоцтві Блажій

У родині Мехльовських була традиція: син має носити ім’я діда. Наприклад, якщо мій дідусь Петро Павлович, то його син – Павло, а онук – Петро. До цих пір у родині дотримуються цієї традиції.

Бабуся Кароліна тяжко працювала в колгоспі. Вона вчила мене працювати на тютюновому полі, показувала, як нанизувати на мотузку тютюн для сушіння, а ще тишком вчила мене молитви. Мама розповідала: коли ще був відкритий костел, бабця Кароліна водила її до Гусятина на празник Святого Антонія. Наголошувала, що це було ціле видовище, адже вже за тиждень до свята в Гусятин починали приїжджали нужденні, які вірили, що Святий Антоній благословить і зцілить їх.

На дідуся Петра я дивилася з острахом: ніколи не бачила його усміхненим, він був завжди заклопотаний, серйозний. Але я відчувала, що він радів кожному моєму приїзду, хоч і не дозволяв мені брати книжки з його домашньої бібліотеки. Він був освіченою людиною, працьовитою, чесною. Працював головою колгоспу, а потім головою ревізійної комісії сільської ради.

Я дуже любила маминих сестер і братів. Про кожного з них у мене теплі спогади. Пам’ятаю вечори в сім’ї вуйка Франчішека. Його доньки Віра і Марія – мої найкращі подруги. Вуйко Павло при першій нагоді, коли бував у Гусятині, провідував наш дім. Ще пам’ятаю, як на Святвечір я з тіткою Стефанією запалювали свічки на цвинтарі. Був мороз, кучугури і, щоб свічки не погасли, ми мусили зробити снігову нішу.

Кузени разом пішли на танці й познайомилися з майбутніми дружинами

Мій тато Болеслав, як старший у родині, вже в 16 років працював на машинно-тракторній станції трактористом. Орав поля в районі. Разом із ним працював його кузен Збишек, син Марії. Якось вони виконували роботи в Суходолі. Там пішли на танці і познайомилися зі своїми майбутніми дружинами. Моя мама мала чудовий голос. Тоді на селі ще вистави грали.

Батьки одружилися в лютому 1952 р., а в листопаді того ж року народилася я. Мій рідний брат Анатолій народився 1958 р.

Болеслав і Марія Стремецькі. 1952 р.

Марія Стремецька з донькою Галиною. Середина 1950-х рр.

Марія Стремецька

Болеслав Стремецький

Мама працювала в пекарні. Я часто приходила до неї на роботу й дивилася, як випікаються хліб, булки. А тато після машинно-тракторної станції багато років працював у споживчій кооперації: розвозив товар по магазинах, забирав порожню тару, викачував нечистоти на універсальному тракторі. Навіть після виходу на пенсію ще шість років працював.

Наша родина трималася на дружбі й любові. Кожен знав потребу іншого. Ніхто самотужки не обробляв поле. Мій тато говорив: сьогодні копаємо картоплю в стрийка Збишека, а завтра всі до мене. Мама із цієї нагоди фарширувала качку. Стрийко Ян завжди допомагав різати свиней, розбирати м’ясні туші.

Жінки в родині організовували толоки. Ми жили біля річки Збруч, яка давала нам можливість розводити качок. Пір’я мама складала в мішки, а потім його скубли, щоб наповнювати ковдри, подушки. Увечері збиралося до 10 жінок. Кожна брала з дому решето, сито. Це були незабутні зимові вечори: було гамірно від сміху, оповідок, пісень.

Третя зліва Аполлонія, четвертий дядько Йосип, п’ята бабуся Гелена, шостий дід Казимир. Справа брат Анатолій, Галина та її донька Лілія. В центрі двоюрідний брат Йосипа Валерій. Різдво, 25 грудня 1976 р.

Я дбаю про те, щоб мої рідні знали своє коріння

Я закінчила місцеву школу. У моєму класі таких було четверо: я, Тадеуш Артим, Галина Ришовська і Любомир Чупрій. Ми знали, що ми поляки. Ще з нами вчився один єврей. Решта же були українцями.

Пам’ятаю, коли я вже ходила в школу, то польську мову чула переважно на Святвечір, коли всі рідні збиралися, спілкувалися і співали польські колядки. Я слухала на всі вуха. Традицій у мене вдома дотримувалися завжди.

Хоч я мала нахил до гуманітарних наук і мріяла стати філологом, так склалося, що закінчила кооперативний коледж у Тернополі за спеціальністю «Бухгалтер». Я послухалася тата і не пошкодувала. Згодом полюбила свою професію і все життя працюю за фахом.

Уперше батьки поїхали в Польщу в 1967 р. Я також часто їздила до родичів. Уперше була в них у 1969 р. разом із мамою і тіткою Галиною. Ми поїхали спершу в Оборніки-Шльонські, а потім у Богатиню. Ще їздила разом із чоловіком. Далі довго не була. Я 35 років не була в Польщі й от нарешті минулого літа поїхала у Вроцлав.

Галина Підодвірна (зліва). Вроцлав, 2025 р.

70-річчя Галини Підодвірної

Мій чоловік Роман Підодвірний (1952–2006) – із села Клювинці (зараз Хоростківська громада Чортківського району, – авт.). У нас було досить романтичне знайомство. Це був початок травня 1970 р. Я їхала автобусом із Тернополя додому. Через травневі свята мало хто їхав. І от у Гримайлові (однойменна громада Чортківського району, – авт.) в автобус заходить хлопець: високий, із красивим волоссям і синіми очима. Він сів віддалік мене. І як тільки автобус під’їжджає до зупинки, він оглядається. Потім мені зізнався, що дивився, чи я не виходжу. Він їхав у Гусятин по повістку. Тут був військкомат, а він мав якраз іти в армію. І ось неподалік Гусятина він наважився сісти біля мене. Дізнався моє прізвище, ім’я та адресу в Тернополі й зійшов, а я поїхала далі. І потім він мене знайшов у Тернополі.

У нас – дві доньки: Лілія (1974 р. н., бібліотекарка) і Наталія (1985 р. н., головна спеціалістка Пенсійного фонду). Маємо двох внучок: Кароліну (1996 р. н, вчителька образотворчого мистецтва) та Аполлонію (2008 р. н., студентка). Мої внучки носять імена своїх прапрабабусь. Вони це знають. І знають, де їхні прапрабабусі поховані. Я дбаю про те, щоб мої рідні знали своє коріння.

Пригадую, що дорогою до і зі школи я проходила біля будинку бабусі Аполлонії. Часто до неї заходила і вона мені багато чого розказувала, пригощала чимось смачненьким. У неї вдома завжди смачно пахло. Її фірмові флячки були неперевершені. На жаль, багато бабусиних рецептів втрачено, наприклад, рецепт її варення із зелених помідорів.

Бабуся Аполлонія була дуже чуйною і мудрою. Саме вона багато чого розказала мені про нашу рідню. Тож допоки ми живі, ніколи не повинні забувати. От зараз у мене залишається багато питань, але я не маю їх кому поставити. Мені вже ніхто не відповість. Тому потрібно цікавитися, допоки живі наші батьки, бабусі, дідусі.

Галина Підодвірна з доньками Лілією та Наталією, внучками Кароліною й Аполлонією

Стоять зліва направо Марія Стремецька, її правнучка Кароліна, внучка Наталія з правнучкою Аполлонією на руках та внучка Лілія. Сидить крайня зліва донька Марії Галина Підодвірна. Різдво

Уперше побачила, як тато плаче

Наша родина багато зусиль доклала, щоб для громади в Гусятині відкрили костел Святого Антонія. Зокрема, мій тато брав активну участь у поверненні парафії. Храм був захаращений, там було стільки сміття… Ми довго збирали документи. Тяжко нам було відвойовувати храм, а потім відновлювати його. Урешті костел Святого Антонія вдалося відкрити після років занепаду.

Стоять зверху зліва направо: Людвіг Татусь, Казимир Жабінський, Євстахій Малкевич, Казимир Королік. Стоять знизу зліва направо: Казимир Кшиновій, Міхал Бадюкевич, Болеслав Стремецький. Підліток на фото – Валерій Бодрин. На роботах із відновлення костелу в Гусятині, 1990 р.

Казимир Жабінський, Євстахій Малкевич, Казимир Королік, Казимир Кшиновій, Болеслав Стремецький і Валерій Бодрин. На роботах із відновлення костелу в Гусятині, 1990 р.

Це дорогий моєму серцю костел. Там був охрещений мій тато, там він брав Перше причастя. Там бабуся Аполлонія та дід Казимир вінчалися…

Перше причастя Болеслава Стремецького. Гусятин, 1938 р.

Пам’ятаю, як 21 листопада 1990 р. храм відкривали. Я тоді вперше побачила, як мій тато плаче. Він був такий радий. І парафіяни, і інші мешканці Гусятина – усі збіглися на відкриття. Люди навіть цілували підлогу храму.

Як святиню повернули вірянам, моя донька Лілія першою в Гусятині брала шлюб у відновленому костелі. Ми з чоловіком також вінчалися, як і багато інших пар.

Галина та Роман Підодвірні беруть шлюб у костелі в Гусятині

Ось майже 36 років минуло з того часу. Зараз храм постає таким, яким його раді були би бачити мої дідусі й бабусі, мій тато. Він стає окрасою Гусятина. Наша парафія зросла. Зараз костел відвідує багато молоді. Хтось приходить до храму і вперше стає на шлях до Бога, хтось приходить, щоб зміцнитися у вірі, хтось – щоб просто відпочити. У нас дуже гарний хор, велично грає орган, і служба прикрашається цим. Буває, хор так заспіває, що не можна стримати сліз, і тоді немов легше на душі стає. Зараз я живу костелом.

Галина Підодвірна (крайня зліва). Гусятин, Великдень, 2022 р.

P. S. Закінчити я хочу словами життєвої мудрості. Живіть у русі і робіть добро. Насолоджуйтеся кожною хвилинкою свого життя. Не шукайте ідеальних людей, тому що їх не існує. Перш за все шукайте людину, яка знає собі ціну і цінує вас. І майте чотири види любові: до Бога, до життя, до сім’ї і до дому. До Бога, тому що Він і є саме життя. До життя, тому що воно коротке. До сім’ї, бо вона унікальна, і до друзів, тому що вони рідні. І хай вам усім щастить.

Галина Підодвірна. Гусятин, 2026 р.

***

Текст написано в рамках проєкту «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей», який реалізує редакція газети «Волинський монітор».

Розмовляла Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Галини Підодвірної

На головному фото: Бабуся Кароліна та дід Петро Мехльовські, тітка Дарія і Галина Підодвірна. Бричка голови колгоспу з фірманом. 1956 р.