В гостях у «Волинського монітора» – Ян Сенк, головний директор Філармонії ім. Генрика Венявського в Любліні. 13 липня люблінські музиканти виступили у костелі в Луцьку.
Ми приїхали до Луцька із задоволенням, – говорить Ян Сенк. – Гостювали тут минулого року, презентуючи Симфонію № 13 «Бабин Яр» Дмитра Шостаковича. Свого часу вона переломила мислення, насамперед, мислення інтелігенції комуністичного блоку про такі речі, як західний тоталітаризм, східний тоталітаризм, приниження інтелігенції, приниження жінок, приниження простої людини, людини праці. Це було кроком до того, що разом із представниками Генерального консульства Республіки Польща у Луцьку ми міркували, як гідно вшанувати 70-річчя тієї великої трагедії, котра відбулася на волинській землі. Це була трагедія поляків, трагедія польсько-українських родин, бо лінія поділу часто небезпечно пролягала всередині родини. Це була також трагедія тих, хто рятував. Вона залишила великий сум, без огляду на те, чи хтось утік, чи когось було вбито, чи, можливо, довелося йому жити з гріхом п’ятої заповіді «не вбивай». Пам’ятаймо, де було найбільше тих трагедій: тоді, коли були богослужіння, коли була неділя, а по іншому боці теж були віруючі люди. Вони часто дивилися, що про це говорив греко-католицький чи православний священик. Пам’ятаючи про Волинську трагедію, мусимо жити далі і бачити ті спільні слов’янські акценти, котрі нас сьогодні повинні єднати. Думаю, що справжнє поєднання прийде з часом. Це те, що всі мусять пережити своїм розумом. Цього не зроблять церковні ієрархи, не зроблять політики. Думаю, що 70-а річниця цієї великої трагедії – це час на мовчання.
– Так, на зосередження теж.
– Які твори Ви сьогодні привезли до Луцька?
– Музику, можливо, важку і специфічну. Ми привезли дарунок у вигляді першого виконання твору «Волинська епітафія – 1943», написаного композитором Люблінської філармонії Марціном Міровським. Твір уже був добре сприйнятий слухачами та знавцями класичної музики. Також ми виконали твір «ІІІ Симфонія. Симфонія жалібних пісень» Міколая Ґурецького. Це велика річ, яка відображає клімат Кресів. Закінчили сьогоднішній концерт твором, відомим як «Арія на струні «Соль» Йоганна Себастьяна Баха. Це три твори, що повинні розбудити надію в людях, які пережили біль. Надія може прийти, коли, як казав Ян Павло ІІ, «Правда нас визволить». І в це потрібно вірити, вислухавши три різні твори, які віддзеркалюють три відтінки суму в різні епохи.
– Пане директоре, сьогодні досягнуто, здається, великої речі. Ми, поляки та українці, спільно переживали ці твори. І саме музика єднала нас, була тією безсторонньою і аполітичною матерією.
– Я сидів біля особи українського походження, котра щиро це переживала і шукала слів, що могли би будувати майбутнє. Спроба побудувати майбутнє не може бути здійсненою без розгляду того, що діялося в минулому. Це не народи були винні. Хотів би на цьому дуже сильно наголосити, може, не як директор філармонії, а як науковець, що займається політичною антропологією. Тоді не було українського уряду, не було польського. За те, що відбувалося, відповідали представники тоталітаризму, і східного, і західного. Це вони довели суспільство до виродження. І треба бачити, як тут говорив один із церковних ієрархів, індивідуальну відповідальність, бачити також відповідальність груп, політичних партій, котрі брали в цьому участь, може, і духовенства, навіть, якщо воно безпосередньо не брало участі в тому злі. Треба чітко називати винних, бо не всі вбивали. Були ж українці, котрі допомагали, котрі віддали за це життя.
– Власне, не можна весь народ обтяжувати гріхом якоїсь групи або політичної сили.
– Треба просто говорити правду. У той час Україна не була незалежною державою, не мала власної влади, яка б відповідала за дії тих, хто вбивав, і перешкодила би тому всьому, що відбувалося. Приходить час, коли народи Сходу і Заходу можуть, нарешті, самостійно вирішувати свою долю. Думаю, що як брати-слов’яни ми йдемо в доброму напрямку.
– Зрештою, маємо дві незалежні держави.
– Так, якщо ми знаходимося так близько від мети, то не можемо шукати собі ворогів по сусідству, а друзів – далеко.
Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК
