Едмунд Маліновський – військовий, громадський діяч і вчитель. Народився в Ківерцях 125 років тому, 8 листопада 1898 р. Виїхав із рідного міста в 1930-х рр. Повернувся сюди лише торік.

Рік Маліновського

Із 2021 р. товариство «Anthill» із Любліна реалізує проєкт «Ревіталізація старого польського кладовища в Ківерцях в Україні». Під час проведення консерваційних робіт його працівники натрапили на надгробок Ієроніма Маліновського. Як пізніше з’ясувалося, він був дядьком Едмунда Маліновського.

«У 2022 р. ми вирішили відреставрувати цей надгробок. Почали шукати інформацію про Маліновських. Виявилося, що вся родина долучалася до різних форм руху опору, боролася за свободу. Так ми вийшли на Едмунда Маліновського, який брав участь у всіх можливих збройних конфліктах: Першій світовій війні, польсько-більшовицькій війні, ІІІ Сілезькому повстанні, Вересневій кампанії 1939 р., Варшавському повстанні. А ще він був громадським діячем і вчителем. Безпрецедентна постать в історії, приклад хоробрості та самопожертви і водночас любові до іншої людини», – підкреслює Бартош Невядомський, голова товариства «Anthill», яке реалізувало проєкт вшанування пам’яті Едмунда Маліновського, нагадуючи про нього, зокрема, в його рідному місті.

«Едмунд Маліновський зробив дуже багато як військовий, а також як громадський діяч і вчитель. Ніхто особливо не популяризував його заслуги перед Польщею, хоча їх дуже багато», – каже Бартош Невядомський.

Товариство «Anthill» видало книгу «Коли серце б’ється гучніше від бомб. Історія підпоручника Едмунда Маліновського «Мундека». Її автори –  Павел Скрок і Томаш Панфіл із польського Інституту національної пам’яті. Організація підготувала також виставку польською та українською мовами. Одна її частина зараз експонується в музеї в Ківерцях, а друга – подорожує Польщею, наприклад, нині її експонують у Неповній середній школі № 49 для дітей із вадами слуху, яка опікується могилою Едмунда Маліновського.

Виставку, книгу та мистецьку інсталяцію у вигляді голови Маліновського, автором якої є скульптор Станіслав Брах, у грудні 2022 р. представили в Ківерцівському краєзнавчому музеї.

«Завдяки товариству «Anthill» ім’я Маліновського стало відомішим у наших краях. І це добре, що ми повертаємося до історії, особливо до тих моментів, які нас об’єднують», – говорить парох парафії Пресвятого Серця Ісуса Христа, отець Кшиштоф Орліцький.

«Ми взагалі нічого не знали про родину Маліновських, доки товариство «Anthill» не почало реалізацію свого проєкту, – зазначає Оксана Сущук, директорка Ківерцівського краєзнавчого музею. – Увесь рік ми експонували виставку, відкриту в грудні 2022 р. Цей рік у музеї фактично був роком Маліновського».

За словами директорки, з виставкою про Маліновського ознайомлюються всі відвідувачі музею. Нещодавно її також експонували в екопарку «Аміла» в Радовичах.

Окрім цього, у вересні товариство «Anthill» організувало лекцію для поляків у Ківерцях та видало каталог виставки з найважливішою інформацією про Едмунда Маліновського. А ще триває робота над документальним фільмом про нього.

«Він був моїм дядьком»

«Я знав його з дитинства. Він був моїм дядьком і хрещеним батьком. До Варшавського повстання ми всі жили у Варшаві. Після війни я мешкав у Лодзі, а він – у Гданську, в мікрорайоні Оліва. Я часто їздив до нього на канікули. У мене залишилося багато спогадів про нього», – розповідає Мечислав Маліновський, племінник Едмунда Маліновського, син Мар’яна Маліновського, який зараз проживає у Кракові.

Волинським, а особливо луцьким католикам він відомий як людина, яка наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. допомагала місцевим полякам повертати костели.

«Протягом кількох років це була одна з моїх найбільших громадських робіт. Я написав дві книги про повернення католикам луцької катедри. Я знімав документальні фільми, зокрема й про повернення костелу в Луцьку, про першу месу в каплиці, а потім у самому костелі, а також про інші волинські храми. Я написав близько 100 статей про Волинь і волинські костели», – пригадує Мечислав Маліновський.

Під час розмови він розповідає про Едмунда Маліновського: «Він дбав про мене як про рідного сина. Коли ми зі студентами ходили в похід із наметами в ті краї, де він жив, він щоранку приносив нам свіженькі булочки і лишав їх у торбинках біля намету. Завжди підтримував мене фінансово, коли я був студентом, був дуже відкритим і товариським. Була лише одна річ, про яку він не хотів згадувати, – війна. За комуністичних часів було небезпечно говорити про те, що хтось був в Армії Крайовій, що хтось воював проти більшовиків у 1920 р. Інший мій дядько був моряком, плавав в атлантичних конвоях, служив під час Другої світової війни, але він теж не хотів про це згадувати».

Пан Мечислав каже, що більше дізнався про воєнні історії свого дядька від родини, ніж від нього самого: «Тому для мене було великою несподіванкою, що Інститут національної пам’яті знайшов його автобіографії, написані ще до Другої світової війни. Ці історії були мені загалом відомі, але не так детально».

«У 1989 р. мені вдалося поїхати на Волинь. Я зупинився тоді в родичів у селі Озерце, звідки походила моя бабуся Гелена Маліновська, у дівоцтві Домбровська. Озерце – це родинне гніздо Домбровських», – зауважує Мечислав Маліновський.

Під час приїздів на Волинь він шукав могилу своєї бабусі, яка померла в Ківерцях у 1932 р., але не зміг знайти слідів поховання навіть у документах. Невідомо теж, де могила його діда Людвіка Маліновського, залізничника, якого більшовики вбили в Ковелі у вересні 1920 р. разом з іншими працівниками залізниці.

«Усі Маліновські, моя найближча родина та інші родичі, походять із Жабки біля Ківерців. У 80–90-х рр. я ходив по Жабці, розпитував тамтешніх українців, чи не знають вони, де жили Маліновські. Вони вказували мені на багато місць, але єдина пам’ятка, яка збереглася в Жабці, – це довоєнний хрест, встановлений католиками. Коли я приїжджав на Волинь, то завжди їхав до цього хреста в Жабці, щоб помолитися там за всіх моїх родичів Маліновських, які звідти походять», – ділиться Мечислав Маліновський.

Учитель і військовий

Інформацію про Едмунда Маліновського та фотографії із сімейного архіву можна знайти, зокрема, у вищезгаданій публікації «Коли серце б’ється гучніше від бомб. Історія підпоручника Едмунда Маліновського «Мундека», яку можна завантажити на сайті товариства «Anthill». Окрім цього, вона доступна українською та польською мовами в Ківерцівському краєзнавчому музеї та в товаристві «Anthill» у Любліні.

Про родину Маліновських писав Станіслав Ніцєя у «Кресовій Атлантиді» (том VIII). Біографії братів Маліновських опубліковано на сайті Музею Варшавського повстання.

Едмунд Маліновський народився 8 листопада 1898 р. у Ківерцях у родині Людвіка та Гелени Маліновських. У нього були сестра Вацлава і три брати – Мар’ян, Станіслав і Пьотр.

Він відвідував початкову школу в Ківерцях та підпільну польську школу. Згодом навчався в Луцьку, а пізніше в Умані, куди сім’я евакуювалася, рятуючись від Першої світової війни.

У 1919 р. Едмунд Маліновський вступив до лав Війська Польського. Разом зі своїм братом Станіславом служив у бронетанковому взводі. Після закінчення польсько-більшовицької війни брав участь у ІІІ Сілезькому повстанні.

Потім повернувся на Волинь, працював у початкових школах у Губині, Рудні, Соколі та Ківерцях. Був активним членом Спілки польських учителів. Через 10 років вчителювання переїхав до Рівного, де понад рік працював у податковому управлінні, а потім виїхав до Варшави.

У польській столиці працював у кількох місцях, але найдовше був пов’язаний з Інститутом глухонімих і незрячих як викладач і вихователь учнів із вадами слуху. У 1933 р. він одружився з Марією Гондзинською і всиновив її сина Людвіка від попереднього шлюбу.

На початку Другої світової війни Едмунда Маліновського мобілізували. Разом зі своїм братом Станіславом він потрапив до взводу в автоколоні головнокомандувача Едварда Ридза-Сміглого. Обидва брати не скористалися можливістю перетнути румунський кордон й емігрувати.

Едмунд Маліновський повернувся до Варшави, де зайнявся підпільною діяльністю, взявши собі псевдонім Мундек. Він, наприклад, тренував своїх глухих учнів, яким давав підпільні завдання. Пізніше, під час Варшавського повстання, командував різними підрозділами, зокрема взводом глухонімих.

Після поразки повстання Маліновський разом зі своїми підопічними потрапив до концтабору Оберланген. Після війни він оселився у Гданську, в мікрорайоні Оліва. Тут він займався садівництвом і був управителем цвинтаря. Помер у 1980 р. Похований у Гдині, на цвинтарі в мікрорайоні Вітоміно.

Едмунд Маліновський був нагороджений Хрестом Доблесті, Медаллю Перемоги, Грюнвальдською відзнакою, Медаллю за Варшаву та Медаллю перемоги і свободи.

Як зазначають автори публікації «Коли серце б’ється гучніше від бомб», підрозділ глухонімих, яким він командував під час Варшавського повстання, «не мав собі рівних на жодному з фронтів Другої світової війни. Попри вади слуху, члени підрозділу хоробро боролися з німецькими окупантами, а Мундек був їхнім найкращим командиром й опікуном».

Наталя Денисюк

Фото надали Оксана Сущук та отець Кшиштоф Орліцький