Про Зофію Рудоміна-Дусятську (в дівоцтві Ендрукайтіс) дослідники написали небагато. Згадуючи цю «тиху кресову героїню» з нагоди 140-річчя від дня її народження, я спиратимуся не лише на їхні публікації, а й на дані, знайдені мною у друкованих та архівних джерелах XIX–XX ст.
Батько Зофії Антон Ендрукайтіс, литовець, учився в гімназії в Маріамполі Сувальської губернії, 1877 р. закінчив Московський університет, готувався стати лікарем. Через рік завершилася чергова російсько-турецька війна, внаслідок якої Росія заволоділа Карською областю. Сюди, до селища Сарикамиш, серед гір і східних народів, Антон Ендрукайтіс потрапив як лікар 156-го піхотного Єлисаветпольського полку. Тут 21 листопада 1885 р. у нього і його дружини Марії, уродженої Буффал, із родини польських землевласників, народилася донька Зофія.
Потім сім’я військового лікаря, в якій дітей ще побільшало (Зофія мала братів Вацлава і Яна та сестер Гелену, Валентину та Юзефу; найменше відомо про Валентину), жила у станиці Невинномиській Кубанської області, згодом в Ардагані Карської області й нарешті в Катеринодарі, де Антон Ендрукайтіс був старшим лікарем місцевого лазарету.
Служба складалася ніби успішно. За 20 років батько Зофії вдостоївся кількох орденів, а також «монаршого благовоління» за участь у боротьбі з епідемією холери на Кавказі. Але 1899 р. Антон Ендрукайтіс помер, і вдова з дітьми перебралася до Варшави, де Зофія закінчила жіночу школу знаної педагогині Цецилії Плятер-Зиберк.
Отримавши спадщину по дядьку, Марія Ендрукайтіс придбала маєток у Корці Волинської губернії. В цьому місті й розкрився талант Зофії як просвітниці, послідовниці Цецилії Зиберківни.
21-літня дівчина змогла заснувати в Корці приватну школу для польських дітей, яка відкрилася навесні 1907 р. Громадськість палко вітала її як чи не перший такий освітній заклад на Волині. Від другого року існування школа містилася в будинку засновниці. Вчителювала в ній сама Зофія, і разом з нею працювали її сестри Гелена та Юзефа.
Мовою викладання всіх предметів, крім релігії, у школі мусила бути російська. Але насправді школа всупереч приписам вчила дітей польською й у національному дусі. Вчителі та учні дотримувалися конспірації. Коли з повітового Новограда-Волинського (Звягеля) приїздив із перевіркою шкільний інспектор, діти швидко ховали польські книжки в безпечному місці.
Іншим, відкритим, засобом національної культурно-просвітньої роботи був у Корці аматорський театральний гурток, який, наполегливо долаючи спротив російських властей, влаштовував польські вистави за творами Юзефа Коженьовського, Станіслава Добжанського, Леона Мадейського та інших авторів. На цій аматорській сцені грали і сестри Ендрукайтіс.
1914 р., після початку світової війни, школа нарешті отримала дозвіл на науку польської мови й викладання нею низки дисциплін. Підпільна робота, за висловом самої Зофії, закінчилася. А 1919-го власниця подарувала свою школу відродженій польській державі, продовживши в ній працювати.
У міжвоєнний час вона брала активну участь у роботі корецького осередку товариства «Польська шкільна матір» (який опікувався бібліотекою, влаштовував лекції, екскурсії тощо), очолювала гурток «Приятелів харцерства». До цього ж колективу освітніх діячів належав учитель (згодом керівник) іншої корецької школи Станіслав Рудоміна-Дусятський. Незабаром вони із Зофією одружилися.
1929 р. невтомну просвітницю нагородили Кавалерським хрестом ордена Відродження Польщі з незвичайним формулюванням: «За заслуги на ниві таємної освітньої праці».
А потім прийшов вересень 1939-го, і все важливе в її житті було зруйноване. У квітні 1940 р. Зофію арештував НКВС як «члена «Табору національного єднання» й агента польської розвідки». Згодом вона загинула в київській в’язниці. Зофія Рудоміна-Дусятська спочиває на Польському військовому цвинтарі в Києві-Биківні, а в Польщі, в селі Самборово, росте присвячений їй дуб пам’яті.
Сергій Доро
На фото: Зофія Ендрукайтіс. Фото з варшавського тижневика «Świat», 1907 р., № 23.
