«Пончиків не пам’ятаю. Млинці з лободою і акацієвим цвітом, макуха – такі ми мали свята», – сказала моя бабуся Юзефа, коли я в неї запитав про Жирний четвер.

Звичай влаштовувати карнавал перед початком Великого посту виник у католицькій Європі в епоху Середньовіччя. Зараз ця традиція, здебільшого вже відірвана від своїх релігійних коренів, зберігається в розмаїтих іпостасях у багатьох країнах на різних континентах.

Більшість західних європейців відзначають Марді Гра – тиждень перед Попільною середою, якою починається Великий піст. Закінчується тиждень Марді Гра у вівторок, який і дав назву цьому часу (mardi gras з французької означає «жирний вівторок»).

У Польщі вираз «Марді Гра» мало кому знаний, а от останній четвер перед Великим постом – Tłusty Czwartek, тобто Жирний четвер, святкують усі. Цього дня в Польщі їдять пончики та хрустики. В старі часи пончики робили з м’ясом, салом, бочком, тобто з тим, чого не можна споживати в піст, але сьогодні здебільшого надають перевагу солодкій випічці.

Так от, кожен поляк, який себе шанує, мусить з’їсти у Жирний четвер хоч би кілька пончиків. Статистика свідчить, що їх у цей день у Польщі споживають понад 100 млн штук.

Ось традиційний рецепт цих ласощів:

25 г дріжджів
125 мл теплого молока
1 ложечка цукру
1/2 ложечки солі
4 ложки ванільного цукру
300 г пшеничного борошна
2 жовтки
1 яйце
35 г масла
олія

Спочатку готують закваску з подрібнених дріжджів, 60 мл молока, 2 ложок борошна і чайної ложечки цукру. Її треба залишити на 15–20 хвилин, доки не підросте. Яйце і жовтки розтерти з ванільним цукром.

Потім борошно просіяти до великої миски, додати сіль, розтерті яйця, закваску і решту молока. Поволі вимішати, потім місити 15 хвилин. Тісто прикрити рушником і залишити в теплому місці.

Десь через півтори години, коли тісто збільшиться в об’ємі удвічі, досить грубо його розкачати і за допомогою склянки вирізати кружечками. Залишити вирізані пончики на 45 хвилин, щоб вони підросли. Потім, перевертаючи, смажити партіями в олії до рум’яного кольору. Готові пончики можна посипати цукровою пудрою або полити глазур’ю на свій смак.

Щоправда, слово «традиційний» тут ужите досить умовно, адже справжні господині мають свої секретні рецепти найсмачніших у світі пончиків.

Уточнимо: я родом із села Шостаківки на південному сході Поділля. Не шукайте її на карті: ще в часи моєї юності Шостаківку приєднали до міста Шаргорода (Вінницька область). Місто було засноване в 1585 р. канцлером Речі Посполитої Яном Замойським. Саме в ті часи освоєння прикордонних земель, тобто наприкінці XVI ст., у цій місцевості поселилися перші поляки.

Тож у багатьох селах і містах Вінниччини ви знайдете масу місцевих жителів із польськими коренями. І тоді як у більшості населених пунктів поляки та українці (та й представники інших національностей) проживали разом, Шостаківка, навіть за мого дитинства, було цілком польською.

У нас не існували традиційні українські («Добридень») чи суржикові («Здрасці») вітання, як то було в селах довкола. Тільки й виключно – «Нєх бендзє похвальони Єзус Христус».

Ми всі вміли молитися і читати польською та ходили до шаргородського костелу, який наші предки відстояли в нерівній боротьбі із совєтською владою.

На Великий піст клуб у нашому селі закривали, тому що в ці сорок днів перед Великоднем ніхто навіть подумати не міг піти на танці. Польські звичаї в нас намагалися берегти і плекати.

Свою владу совєти на Вінниччині встановили в 1920 р. Утверджували вони її голодом в 1923–1924 рр. і терором, заганяючи всіх у колгоспи. Непокірних вивозили до Сибіру, серед них був Кароль, батько моєї прабабки Франки. Завдяки цьому я тепер маю рідних у Читі та Томську. В 1932–1933 рр. влаштували Голодомор. Завдяки цьому моя сім’я збільшилася, адже прадід Мар’ян узяв у родину Санду – сироту, в якої померли всі рідні. В 1937–1938 рр. розстріляли чоловіків майже з кожної сім’ї. Від кулі чекістів загинули мої прадіди Юзеф і Мар’ян, їхні брати і родичі – всього в масових могилах у Вінниці поховано близько 20 моїх рідних. Потім – Друга світова, голод у 1946 р., бідність у повоєнні десятиліття, репресії проти католиків…

Тому в мене не було в дитинстві жодних пончиків. І Жирного четверга я не знав.

«Пончиків не пам’ятаю. Млинці з лободою і акацієвим цвітом, макуха – такі ми мали свята», – згадую завжди в Жирний четвер бабусині слова.

Анатолій Оліх