Зроблено ще один крок у порятунку з полону зарослів католицького кладовища в Золочівці на Рівненщині. 27 квітня волонтери з Єдиного комунікаційного центру в Луцьку та місцеві жителі провели тут прибирання, під час якого вирізали густу й високу рослинність та піднімали із землі пам’ятники, яких не пожалів час.
Задокументована історія Золочівки нараховує щонайменше 477 років. На її землях споконвіку проживали люди різних національностей. Ще в 30-х рр. минулого століття мешканцями села були українці, поляки, чехи, німці, євреї. Зараз про польську присутність тут свідчать лише кілька місцевих топонімів і заросле кладовище.
Прибрати його вирішили волонтери Єдиного комунікаційного центру (ЄКЦ) в Луцьку. Ця організація створена на початку березня з метою комунікування волонтерських, силових та владних структур у місті для обміну інформацією та злагодженої роботи на захист Волині та України загалом від російський окупантів. Вона координує надходження і розподіл гуманітарної допомоги, надає підтримку Збройним силам, територіальній обороні, переселенцям та всім постраждалим від агресора.
Владислав Дорошенко, організатор акції прибирання і співкоординатор ЄКЦ у Луцьку, був небагатослівний. «Наш центр займається отриманням, доставкою і відправкою гуманітарних вантажів, ми допомагаємо армії, переселенцям. Сюди, на кладовище, приїхали волонтери центру і люди, які відгукнулися на наше оголошення. Усіх охочих ми взяти не змогли через обмежену кількість місць у транспорті. Для чого ми тут? Ми приїхали в Золочівку для того, щоби таким чином подякувати нашим братам-полякам за ту величезну підтримку, яку вони надавали, надають і, маю надію, надаватимуть нам під час цієї війни», – сказав він.
У роботах на кладовищі брали участь загалом понад 20 осіб: і волонтери, і місцеві мешканці. Обов’язки розділили між собою: кілька чоловіків зрізала бензопилами більші дерева, частина зачищала територію від кущів і менших зарослів, ще хтось виносив гілля, інші підіймали і приводили до ладу пам’ятники.
Як розповіла Оксана Малецька, місцева староста, станом на сьогодні Золочівка – невелике село, в якому проживають близько 370 осіб. Переважно це особи старшого віку, молоді мало – частина виїхала за кордон, частина перебралися жити й працювати до Луцька, розташованого всього за 30 км. Чоловіки – хто на війні, хто на заробітках. Поляків у селі зараз немає. Колись жителі двічі на рік виходили толокою прибирати сільське кладовище, воднораз і на польській частині щось робилося, але за сезон кладовище знову заростало. Зараз прибирати всю територію кладовища немає змоги.
«Я розпитувала свою свекруху, 1949 р. н., то вона розповіла, що вже в її дитинстві склепи на польській частині кладовища були розбиті, а місцями були непрохідні зарослі. Коли ми попереднього літа разом з Олексієм Златогорським там прибирали і шукали старожилів, які могли би щось розповісти, то таких людей вже не знайшли», – зазначила староста села.
Олексій Златогорський, археолог і волонтер, давно займається впорядкуванням закинутих волинських некрополів, зокрема польських. «Торік ми спільно з Фундацією партнерства для країн Центральної і Східної Європи вже працювали в Золочівці. В нас були плани продовжити упорядкування кладовища. Оскільки розпочалася війна, думали вже, що цьогоріч нічого тут не вдасться зробити. Проте зорганізувалися партнери з Єдиного комунікаційного центру, за що їм велика подяка. Вони зараз допомагають сходові України та Київщині, які постраждали від російської окупації. Понад 20 осіб – це сила. Та й погода нам сприяє. Дасть Бог, зараз закінчимо більшу частину роботи, а в травні, як планує Владислав Дорошенко, ми постараємося її завершити», – сказав Олексій Златогорський.
Із полону зарослів волонтери поступово звільнили велику частину кладовища, витягли із землі і встановили на свої місця кілька пам’ятників. Серед них були не тільки польськи надгробки, але й чимало чеських. Найстаріший із віднайдених уцілілих пам’ятників датується 1846 р. Масивний камінь вагою в кілька сотень кілограмів був неабияким викликом для волонтерів, у яких не було необхідного в таких випадках спорядження, але спільними зусиллями вдалося впоратися. Трапилася у знахідках і гільза.
Оскільки роботи було чимало, розмовляти з учасниками прибирання довелося на ходу.
Людмила погодилася взяти участь в акції за оголошенням від ЄКЦ: «Я вчителька, працюю в 26-й школі в Луцьку. У нас зараз навчання відбувається в дистанційному режимі, тож ми з колегами провели вранці уроки і вирушили сюди. Вважаю, що на кладовищі має бути порядок».
До розмови долучилася ще одна вчителька Олена Чайковська. Вона розповіла: «Я місцева жителька, мешкаю через дорогу. У нас у вайбері створена група. У ній перед Пасхою наша староста повідомила, що тут буде прибирання. Я провела свої дистанційні уроки й вийшла допомогти. Це ж моє село».
«Швагро – волонтер у центрі, запропонував допомогти. Я мав вільний час, чому б і ні», – поділився Леонід із Луцька, ще один учасник акції.
Серед тих, хто працював на кладовищі, був Анатолій Курносов, експерт Київського центру політичних студій «Доктрина». Він займається дослідженнями польсько-українського діалогу, пише, зокрема, для «Радіо Свобода».
«Упродовж останніх років ми проводили низку заходів, присвячених російській гібридній загрозі й механізмам дестабілізації. Ми бачимо, що вона розвинулася вже до широкомасштабної збройної агресії. Після евакуації з Києва я тут, на Волині, допомагаю як волонтер у луцькому ЄКЦ. Завдяки друзям і партнерам із Польщі – журналістам «Radio Wnet», Павлу Боболовичу, Посольству РП в Україні – вдалося організувати кілька вантажів гуманітарної допомоги. Вони вже прибули на Волинь і були відправлені в найбільш постраждалі точки на сході України. Ми вирішили підтримати ініціативу добровольців, які прибирали цвинтарі в Голобах, Журавниках, Шпанові, інших населених пунктах. Це не лише на знак подяки, а й на знак солідарності і дружби з польським народом, бо в нашій історії більше того, що нас об’єднує, ніж того, що нас роз’єднує. Квітень узагалі насичений знаковими, символічними датами, адже в квітні 1920 р. був підписаний політичний союз Пілсудського-Петлюри, а через кілька днів – військова частина цього союзу. До речі, вона мала своїм наслідком успішний наступ і визволення Києва від більшовиків. Зараз усі говорять, що Путіну потрібна перемога для «сакральної» дати 9 травня. Ми ж маємо чудовий приклад польсько-української перемоги і військового параду в Києві саме 9 травня. Сподіваюся, що польсько-український союз буде міцнішати далі. І в нас зараз є унікальний історичний шанс, щоб вивести його на якісно новий рівень. Ми не можемо ним знехтувати».
Віталій Штепенко, волинянин, який довгий час жив у столиці, теж вивіз сім’ю на Волинь: «На другий день після приїзду з Києва, який обстрілювали росіяни, зголосився до військкомату, там відмовили, оскільки ЗСУ вже достатньо укомплектовані. Дружина волонтерить, сказала про таку можливість. Я взяв автівку, інструмент – і ось ми з друзями тут. А прийшов я сюди, щоб подякувати нашим партнерам і друзям із Польщі. Зараз прибираємо, підіймаємо із землі пам’ятники для того, щоб віддати шану нашим землякам-полякам. Це і правильно, і цікаво, бо ми пізнаємо власну історію».
Наприкінці прибирання жителі Золочівки, які теж працювали на кладовищі, почастували всіх березовим соком власного виготовлення. Далі під розчищеними пам’ятниками волонтери запалили білі й червоні лампадки (кольори національного прапора Польщі). Їх надало Генеральне консульство РП у Луцьку. Перед поверненням до Луцька я, виконуючи свій християнський молитовний обов’язок, як єдиний католик серед всіх присутніх, помолився на кладовищі традиційною молитвою «Ангел Господній».
Роботи залишилося чимало, але, на думку учасників акції, її завершення наближається до реальності.
У придорожній частині католицького кладовища в Золочівці привертає увагу доглянутий – і єдиний – пам’ятник, довкола якого стіною стоять зарості кущів і дерев. Петро Шандера, місцевий житель, запросив мене до себе додому, аби розповісти історію цієї могили.
Щоправда, виявилося, що його «тут близенько», – це десь півтора кілометра в один бік. Проте дорога здалася короткою. Попри те, що чоловік помітно накульгував, він досить жваво долав путівець пагорбами, дорогою розповідаючи історію цієї місцевості. Виявилося, що поля, якими ми йдемо, були забудовані. Тут був польський куток. Зараз по ньому і сліду немає. Лише цегла, якою замощена баюра у видолинку, натякає, що вона, мабуть, походить із якоїсь польської хати чи льоху.
Так ми дісталися до обійстя, розташованого на одному із сусідніх пагорбів. «Тут у нас гарно і добре все видно довкола», – показує господарство. І дійсно, околиця дуже мальовнича. Подвір’я доглянуте, виноград, черешні, квіти на клумбах. Звісно, крім хати й кухні, хлів – корівка, свині, кролики. А ще кузня, в якій майструє син Костянтин, учасник АТО. «Це він сам собі кузню звів і сам собі інструмент виготовив, і сам кує. Стільці, столи, такі практичні речі, і художнє кування. І мурує сам, із цегли й каменю», – похвалився батько.
Повертаючись до теми могили, про яку згадано вище, Петро Шандера розповів, що там похований поляк Миколай Масловський – директор тартака в Боремлі. Це була австрійська пилорама, на якій можна було різати 50-сантиметрові колоди, ніде в околиці такої потужної не було. На тартаку в нього працювали до 70 осіб. Пилорама діяла донедавна, Петрові теж довелося на ній працювати.
«У 1942 р. його тіло, зв’язане дротом, знайшли у Хрінниках. Він сплив у Стиру через два тижні, може, через місяць після того, як пропав. Масловського привезли сюди в Золочівку, бо тут був костел. Уночі його поховали. А в середині 1970-х рр. у село із Прибалтики приїжджала його сестра, військова лікарка. Вона шукала могилу свого брата – і знайшла. Ця сестра в нас у хаті ночувала. Мала пістолета, їй можна було мати зброю, клала його на ніч під подушку», – пригадав Петро Шандера.
Дружина Лариса уточнила: «Був у нас старожил Яким Поліщук, він був однорукий. Він цій жінці показав, де саме похований її брат. Він був присутнім на його похороні й пам’ятав деталі, яких інші не знали, бо все це зберігалося в таємниці. Польське кладовище, як розповідала мені бабуся, було обнесене муром, на ньому були гарні склепи. Тут колись була велика польська колонія. У нас і донині збереглися польські назви. Он навпроти нашої хати – Кантарів берег, де жив пан Кантар. Сестра Миколая Масловського, яка в нас ночувала, розповіла, що його дружина, син і донька після його вбивства втекли до Польщі. Моя донька проживає в Польщі, то я просила пошукати нащадків, та поки що результатів немає. Сестра Масловського дала гроші на пам’ятник і просила, щоб за могилою доглядали. Головою сільської ради тоді була Валентина Порфирівна Бобрик. Вона за ті гроші поставила пам’ятник і за радянських часів місцеві дивилися за могилою. А потім за похованням доглядав уже мій чоловік, який колись працював на тартаку й зацікавився цією історією».
Як поділилося подружжя, на початку 2000-х рр. Петро Шандера почав потрохи розчищати польські могилки і привіз ксьондза. Завдяки фотографії, яка зберіглася в родині, вдалося встановити, що цим ксьондзом був священник Луцької дієцезії Василь Жинський. У 2004 р. він освятив пам’ятник Миколаю Масловському. Потім Петро Шандера звозив ксьондза Василя на місце, де колись був костел. Чоловік намагався самотужки наводити на кладовищі якийсь лад, прибив табличку, аби люди там не смітили. «Та де людина сама зможе стільки потягнути, та ще й потім Петро тяжко відхворів. Так і стало кладовище заростати все більше й більше», – поділилася жінка.
Гостинні господарі швиденько накрили стіл, пригостили смачною випічкою, пасками і місцевим «мазуром». Серед смаколиків – і вироби господині, і гостей, зокрема родичів, які були змушені покинути Київ через російські обстріли.
«У чоловіка – прізвище зі стройових дубенських козаків. А я корінна жителька. Оцю землю моїй прабабі купили в посаг, коли її засватали у віці чотирьох років. Отут ми вже стільки років і живемо», – розповіла Лариса Шандера.
Текст і фото: Анатолій Оліх
