Здається, про жорстокість росіян під час війни в Україні сказано й написано майже все. На жаль, майже. Підрив греблі на Дніпрі в Новій Каховці та ракетна атака о четвертій ранку на житлові будинки в Кривому Розі стали черговими актами терору.
Це мерзенні рішення охопленого ненавистю сатрапа з москви, який із келихом шампанського й посмішкою «доброго» дідуся ставить риторичні запитання журналістам. Чому росію підозрюють у таких підлих діях, як ракетна атака у Кривому Розі? Чому багато хто вважає, що росія б’є по цивільних об’єктах, які не мають жодного стратегічного значення? Якесь місто, не варте фунта клоччя… Це, мабуть, самі українці таке роблять.
Знову опускаються руки від одного вигляду цієї людини, в якої й брова не здригнеться, коли та бреше в живі очі. Тим часом під руїнами помирають люди, тисячі домівок затоплено, тисячі гектарів родючих полів знищено, можливо, на багато років. І людські сльози, і людський чорний розпач.
Чергова личина «руского міра» та війни, яка має на меті цілковите знищення Богу духа винної країни та її жителів. Вище греблі працює атомна електростанція, яка значною мірою забезпечує потребу України в електроенергії. Вода потрібна їй для охолодження як людині повітря.
Справжні трагедії реального часу. На щастя, надія та віра в перемогу над російським агресором завжди помирають останніми. Впевненість у цьому дали захисники «Азовсталі». Щодня продовжують її давати солдати з передової, ідучи на перший вогонь у боротьбі за суверенність, незалежність, гідність і людяність своєї країни. Це підтверджують не лише їхні подвиги на полі бою. Щоби показати світові, що ти людина з великої літери, недостатньо лише вміти влучно стріляти, необхідно ще демонструвати людське обличчя щодо слабких, беззахисних і безсилих.
Брати менші, тобто всі тварини, яких так само, як і людей, зачепила війна, потребують допомоги. Їх порятунок – це акт найвищого пошанування життя, доказ того, що навіть зіткнувшись із катаклізмом, неймовірною трагедією, людина пройшла дорогу повної еволюції, вжививши у свій розум і серце поняття емпатії, жертовності та співчуття.
Із затоплених територій журналісти транслюють картину: на військових понтонах озброєні до зубів хлопи як дуби прочісують чергові села, шукаючи тих, кому потрібна допомога. Із води видно тільки дахи й верхівки огорож. Всюди плаває сміття, гілля, шматки дошок.
Біля одного з парканів, точніше біля його решток, судомно тримаючись передніми лапами якогось кінця дошки, бореться за життя собака. Він виснажений. Видно, що лише рештки сил не дозволяють йому потонути.
Солдати з човна бачать це і підпливають до чотирилапого. Один із чоловіків бере собаку на руки. Обоє опиняються в безпечному просторі понтону. Врятована тварина лиже обличчя чужої ЛЮДИНИ. Людини з великої «Л». Чоловік сміється від вуха до вуха, а я плачу як бобер.
Хлоп як дуб (chłop jak dąb), тобто чоловік міцної статури, високий, кремезний, сильний.
Плакати як бобер (płakać jak bóbr), тобто дуже сильно, просто заливатися сльозами.
Чорний розпач (czarna rozpacz) – безмежний, велетенський сум.
Брехати в живі очі (łgać w żywe oczy), тобто обманювати без усяких обмежень.
Богу духа винен (Bogu ducha winien) – той, хто жодним чином не впливає на ситуацію.
Ідучи на перший вогонь (idąc na pierwszy ogień), тобто перший. Відповідник українською – у перших шеренгах.
Габріеля Возняк-Ковалік,
чителька, скерована до Луцька і Ковеля організацією ORPEG
